Народні промисли в Україні

До розвитку традицій поліського різьбярства у сувенірному цеху Клесівського лісгоспу багато зусиль доклав Василь Позник. Володіючи технікою тригранно-виїмчастого різьблення, за порадою В.Парохіна він звернувся до знайомих йому з дитинства різьблених виробів. Згодом В.Позник спрямовував творчу та виробничу діяльність молодих робітників клесівського цеху – Н.Опалька, Л.Генька, М.Гаврильченка на шлях розвитку поліської різьби. Тепер вони виготовляють шкатулки, сільнички, точені вазонки, декоративні полумиски.

Кругле поліське різьблення характерне для творчості Василя Мисанця із Сарн. Він також створює ужитково-декоративні предмети. Виконаний ним у 1982 році ківш привертає увагу своєю масивністю, простою формою та нечисленними, водночас виразними орнаментальними акцентами, виконаними глибокою виїмчастою різьбою.

Не обминули майстри своєю увагою й коріння сосни. Його здавна поліщуки використовували для виплітання „дзбанків” і хлібниць. Сьогодні Дементій Шиманюк з с.Прилісне на Волині виплітає з білих корінців вози та кошики. Микола Баб’як з с.Князівки Рівненської області плете глечики. Майстри з с.Горностайполе, а також В.Корикін та М.Кутовий, котрі працюють у цеху обробки дерева с.Мигалки (Київщина), із соснового кореня виготовляють вишукані коробочки та хлібниці.

Українське Полісся має багаті традиції художньої обробки дерева та іншої рослинної сировини. Тут і архітектура, і скульптура, і побутові предмети, виконані різними техніками. Відродження й збагачення місцевих художніх традицій відбувається у творчості чималої плеяди майстрів, які цей досвід повинні передавати учнівській молоді на уроках ручної праці. Не менш актуальним залишається комплектування фондів музею пам’ятками, котрі прикрашають поліські хати.

Ткацтво.

Ткацтво – один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов’янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних культур. Практична потреба людини в тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Воно відображало також генетичні етнокультурні взаємозв’язки з ткацтвом сусідніх народів. Ці чинники формували його національні, регіональні та локальні відмінності.

Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема, вівчарство, яке давало можливість отримувати овечу вовну, та хліборобство – вирощування луб’яних культур – льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі.

Ймовірно, вовняна пряжа передувала конопляній, а тим більше лляній, оскільки відомо, що льон на східнослов’янських землях почали вирощувати значно пізніше коноплі – у ІІІ тис. до н. е. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин було одним із найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам’яні кружальця – пряслиця.

Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу, основна конструктивна частина якого – вертикально встановлена рама. Для натягування поздовжніх ниток – основи та зручності переплітання до них внизу прив’язували кам’яні або глиняні тягарці. Нитки основи розділяли на дві групи – парні й непарні. Парні прив’язували жмутами до одного ряду тягарців, непарні – до іншого. Такийрозподіл полегшував ткачам прокладати поміж основою поперечно спрямовані нитки піткання вручну або за допомогою тонкої палички – „глиці” прибивати їх зубцями до краю витканого виробу. Такі верстати подекуди збереглися й до наших днів; на них ткали шлеї, пояси, ремені, рогожі.

Найважливіше значення мають збережені в Райковицькому городищі горизонтального ткацького верстата значно досконалішої конструкції за вертикальний. У ньому були пристрої для розподілу ниток основи. Ця унікальна археологічна знахідка засвідчує значний прогрес ткацького виробництва ХІ-ХІІІ ст. на теренах Київської Русі.

Позначки на веретенах свідчать також про колективний характер занять, зв’язаних обробкою прядильних волокон, що не виключало можливість переплутати знаряддя праці. Традиція колективного прядіння сягає часів родового ладу, коли процеси обробки ткацької сировини виконували у спеціально збудованих для цього приміщеннях. Як відгомін такої форми праці до наших днів дійшли толоки, вечорниці, досвітки тощо.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов’язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.

Новітні процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в чисельних народних повір’ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п’ятницю.

За сировиною ткані вироби бувають лляні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані – комбіновані.

За технікою виготовлення розрізняють полотняні тканини; саржеві – ремізно-човникові (чиноваті); перебірні („заборові”); килимові; ворсові.

Вироби з найпростішим полотняним переплетінням тчуть на двох підніжках, із саржевим (чиноватим) – на трьох, чотирьох і навіть шістьох підніжках. Характерна особливість саржевих тканин – дрібні візерунки у вигляді скісних чи зигзагоподібних ліній, ромбиків. Різні напрямки застилання ниток основи і утка створюють на поверхні тканин тональні світлотіньові переходи. Саржевою технікою тчуть найрізноманітніші народні тканини, скатертини, покривала, запаски.

При перебірній техніці тло тканин тчуть полотняним або саржевим переплетенням за допомогою різної кількості ремізок. Для утворення основного візерунка додатково піднімають окремі нитки основи вручну або за допомогою простих пристроїв (прутиків, рейок). Типовою ознакою перебірних тканин є рельєфно виступаючий над тлом узір – на окремих ділянках або по всій ширині виробу. Залежно від способу прокладання ниток узору виділяються дві групи перебірних технік: класичний перебір і його варіанти – „перетин”, ткання „під дошку”, „на прутах”, „забирання”, „під полотно” і „вибором”. Перебірною технікою виготовляють узорні смуги на скатертинах, веретах, рушниках, фартухах, очіпках, запасках.

Килимова „закладна” техніка („у вічко”, „на пряму межову нитку”, „на косу нитку”) характерна тим, що різнокольорові нитки піткання прокладають по ширині тканого виробу на окремих ділянках відповідно до взору, переплітаючи їх полотняним переплетінням. Цятехніка поширена на всій території України. Нею виготовляють килими, запаски-фартухи (на Поділлі, на Поліссі), рушники, сумки.

Ворсова техніка буває двох видів. Нею виготовляють тканини з розрізним і петельчатим ворсом. Як тло застосовують тонку пряжу, а ворс у вигляді вільно звисаючих коротких кінців ниток або петель („кучерів”, „ключок”) створюють з товстіших і м’яких ниток, які прокладають суцільно лише у місцях візерунків. Цією технікою тчуть рядна на Поліссі.

Вироби народного ткацтва класифікуються за видами сировини, техніками виготовлення, функціональним призначенням і осередками виготовлення.

За осередками виготовлення виробництво тканин на Україні зосереджено в таких відомих центрах художніх промислів, як Суми, Богуслав, Обуховичі, Львів, Косів. Незважаючи на спорідненість, ткані вироби кожного локального осередку мають свої характерніособливості.

Важливим осередком поліського художнього ткацтва є містечко Обуховичі на Київщині, яке здавна славилося рушниками, ряднами та іншими декоративними тканинами. У наш час тут виготовляють також серветки, доріжки, наволочки. Вони вирізняються стрічковими композиціями, утвореними чітким ритмом простих геометричних мотивів – прямокутників, ромбиків, хрестиків, крапок. До основного червоного кольору та підпорядкованих йому чорного та білого часом вводять незначну кількість жовтої, синьої та зеленої барв.

Ткацтво як ремесло було поширене на всіх землях України з часів Київської Русі. Виділилось воно і розвинулось із сільських промислів і через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селі як кустарний промисел. Про широку популярність ткацтва свідчать знахідки шиферних прясел, які знайдені практично в усіх районах України. Це металеві ножиці кравецького типу, металеві та кістяні гребені, деталі горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашніх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденні потреби та наявність сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду діяльності жінок. Фактично у кожній хаті у ХVІІІ ст. був ткацький верстат. Крім простого ткацтва та тканин з вибивним узором на Україні виготовляли узорні тканини з орнаментом, утвореним комбінуванням переплетінь ниток основи і піткання. Вибивний узор, замінений у багатьох місцевостях вишиванням, виконувався так: на кам’яну або дерев’яну штамп-печатку наносились барвники, які потім переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давній спосіб був характерним для часів Київської Русі.

Спосіб виготовлення тканини був трудомістким і довготривалим процесом. Найперше потрібно було насіяти льон чи коноплі. Як тільки льон достигав, його жали і ставили в стіжки, кожен з яких складався із п’ятнадцяти жменьок. Стіжки вистоювались протягом чотирьох днів, їх обмолочували і викладали солому „вилежуватись” на стерні протягом двох-трьох тижнів. Нарешті стебла висушували на печі, сортували і обробляли терницями. Початкове волокно обтіпували тріпачкою і розмикали на мички, потім обдирали, тобто вичісували щіткою із цвяхів. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив’язували куделі до гребенеподібного пристрою – потася – і пряли на веретені нитки. Залежно від сорту майбутнього полотна виконувались й інші операції із сировиною, її могли ще додатково вимочувати розчином завареного борошна та картоплі, сушили, збивали прагами, навивали кросна, ткали на верстаті. Полотно вибілювали мочінням у воді, сушили на сонці та згортали в сувої. Кількість сувоїв полотна у скрині чи виробів з нього свідчили про працелюбність жінок, їхню майстерність.

Обробка рослинного волокна та вовни з метою виготовлення з них тканин для одягу та інших потреб – один із найважливіших видів господарської діяльності та мистецької культури українців, що був невід’ємною частиною домашніх занять кожної сім’ї.

Вовну з овець стригли весною в теплі дні. Це відбиває й народна приказка, яка застерігає від раптових приморозків: „До Миколи (9 травня) не сій гречки й не стрижи овечки”.

Традиційним візерунковим ткацтвом в українців було ткацтво на чотирьох підніжках, що давало тканині діагонального переплетіння (чиновать) та деякі дрібновізерункові тканини. Технікою у вічко виконували ажурне ткацтво. При цьому нитки піткання могли бути різнокольоровими. Відоме було також ткання під закладку: для утка бралися різнокольорові нитки і човник пропускався через певну частину основи, утворюючи на тканині вузенькі просвіти. По всій Україні побутувала також техніка перебору однобічного, при якій нитки основи перекривалися ниткою утка через кожну четверту.

Ткацтво – один із найдавніших і наймасовіших видів народної творчості. Археологічні дослідження залишків ткацького знаряддя для обробітку пізньонеолітичної доби свідчать, що тканини та інші вироби з волокна уже тоді були загальновживаними. С.Й.Сидорович слушно зауважила, що ткачі племен трипільської культури вміли виготовляти вироби з полотняним та чиноватим переплетенням і були обізнані з технікою в’язання та плетіння. Прясельця, знайдені на околиці с. Городок Рівненського району і в с. Зимне біля Володимира-Волинського, як і глиняні грузила, свідчать про розвинений ткацький промисел давньослов’янських племен. Є згадки про штуки полотна та сукна, яким аборигени сплачували податки готським завойовникам.

З податкових списків, що стосуються нового часу (ХVІ-ХVІІІ ст.), дізнаємося: одним із видів натуральних податків селян Полісся була десятина від збору льону та конопель, що її сплачували у вигляді „мотків”. Щороку сім’я давала по 3-4 мотки.

Із статистичних даних західних районів Полісся довідуємося, що у Волинському воєводстві 20-30-х рр. ХХ ст. виробництво вовняних тканин на селах було дуже поширеним. На велику кількість ткацьких верстатів у першій чверті ХХ ст. вказує Я.Оринтина. За її підрахунками в Поліському воєводстві було понад 55 тисяч верстатів, у Волинському – понад 44 тисячі, причому тканин з льону вироблялося утричі більше, ніж з вовни.

Характеризуючи значення та місце ткацтва в народному мистецтві Полісся, І.В.Гургула, яка першою почала вивчати цей вид народної творчості у межах західних областей України, ще в 1938 р. писала, що основним і характерним видом народного мистецтва на Поліссі є народне ткацтво. Воно виступає тут у чистій формі традиційного народного промислу.