Меценатство в Україні

Меценатство в Україні.

Сьогоднi рух благодiйництва в Українi вiдроджується. Прикладом є дiяльнiсть Галини Пiдопригори з Харкова, яка будує церкви, утримує дитячий притулок, допомагає бiблiотекам. Вона є вiце-президентом Лiги Українських Меценатів, яку засновано канадським бiзнесменом Петром Яциком. Вiн пiдтримує й українську культуру в Канадi. За його фiнансовою допомогою в Торонтському унiверситетi створено iнформацiйний центр.  
Найбiльшої пiдтримки меценатiв i спонсорiв в Українi зараз отримує мистецтво. Бiльшiсть концертiв, вистав, конкурсiв проходять при сприяннi спонсорiв. На жаль, бiблiотеки як установи культури в залученнi спонсорiв i меценатiв значно вiдстають вiд закладiв мистецтва.  
Перед бiблiотеками стоїть завдання вiдродити давнi українськi традицiї меценатства. Цьому сприяє i Закон України “Про благодiйництво та благодiйнi органiзацiї” та податкове законодавство, яке передбачає пiльги для тих, хто займається благодiйництвом i отримує допомогу.  
Виникають численні питання (зокрема у громадських організацій із податковою інспекцією) через відсутність актуального та пристосованого до реалій законодавчого положення чи закону, що регулював би партнерські відносини між державою та громадянським сектором від "а" до "я". Експерти зазначають також, що у рамках чинного законодавства бізнес завжди лишатиметься осторонь вирішення соціальних проблем. Єдина форма взаємодії бізнесу та громадського сектору, яка передбачена чинним законодавством, — благодійна діяльність, у рамках якої коммерційна фірма має право надавати безоплатно товари, послуги та грошові кошти населенню, розмір такої благодійної допомоги не повинен перевищувати 4% доходу фірми за попередній звітний період. Згідно чинного законодавства на сумму "благодійності" зменшується база оподаткування прибутку фірми, тоді як за кордоном на сумму благодійної допомоги зменшується розмір сплачуваного податку. Нерозвиненість українського мецентства пов’язане із несформованістю середнього класу, адже за статистикою в США, де кошти від пожертвувань складають 60% обсягу валового продукту, благодійністю займається кожен третій представник середнього класу і лише дуже невелика кількість (близько 10% дуже багатих людей).43 Що стосується меценатства корпоративного, то ним в Україні займаються в основному великі бізнес-структури і дуже незначна кількість середній фірм, що пов’язано із обмеженими фінансовими можливостями та складністю процедури, адже, за свідченнями деяких бізнесменів, щоб подарувати школі комп’ютор "треба підготувати цілу купу паперів і довести, що ти цей комп’ютор не продав і не приховав прибуток від держави".44 Разом із тим, за результатами опитування, проведеного Західно-Українським ресурсним Центром серед підприємців України, 66,3% представників бізнесу в принципі не проти меценацтва і лише 5% вважають, що це марне витрачання грошей і часу. 

ІСТОРІЯ МЕЦЕНТСВТВА  В УКРАЇНІ:

   в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. увінчувалася колом осіб зі стійкими джерелами прибутків. Їхня меценатська діяльність була необхідною частиною повсякденного життя, вимагаючи постійних витрат для задоволення естетичних потреб. На нижчому рівні знаходилися більш широкі верстви привілейованого населення, які віддавали перевагу благодійництву, оскільки останнє передбачало як випадкові пожертви, так і деяку відчуженість від остаточного призначення пожертви.

   - Меценатство та благодійництво надавало українцям можливість увійти в коло імперської еліти. За допомогою щедрих благодійних внесків можливою була демонстрація своєї лояльності до влади, привернення уваги необхідних канцелярських чиновників, імператора. Водночас, широка громадська благодійність українських меценатів була першим кроком до становлення професійної системи соціального обслуговування населення.

   - Якщо меценати на західноукраїнських землях віддавали перевагу створенню іменних філантропічних фондів, покликаних сприяти матеріальній підтримці окремих закладів за національною ознакою, то наддніпрянські благодійники діяли в руслі фінансування будівництва корпусів, запровадження іменних стипендій, головування в опікунських радах. Об’єднуючим чинником поставала активна приватна ініціатива.

   - Меценатство в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст. формувалося відповідно до загальносвітової “моделі” підтримки мистецтва, узагальнюючи в собі якості суспільної психології та колективної поведінки. Розвиваючись на окремо взятій території, в межах тогочасної Російської та Австро-Угорської імперій, українське меценатство набуло свої відмінні особливості, а саме: переважання купецького меценатства, індивідуальної пожертви над колективною, особливо у вигляді духовного заповіту, міцні родинні традиції добродійності на базі релігійних норм, перетворення окремих маєтків знаті на локальні художні та освітянські центри, певна доля єврейського меценатства.

   - Враховуючи бездержавність української нації в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., на українських меценатах лежав обов’язок підтримки самобутніх форм національної культури. Меценатство в Україні, як і українська культура, в досліджуваний період не може бути охарактеризоване в абстракції від загальноімперського стану. Тільки з перших років ХХ ст. розпочався якісно новий етап в розвитку саме українського меценатства, який репрезентований в першу чергу іменами В.Симиренка та Є.Чикаленка. Але, на погляд авторки, у визначені феномену меценатства не слід обмежуватися національно-територіальними межами, оскільки здобутки культури несуть інтегральні ознаки.

   - В дослідженні спростовані наслідки народницько–соціалістичної ідеології, яка бачила в усіх багатіях тільки соціальних експлуататорів, прибутки яких складалися з надмірної виснажливої праці народу, а радянська влада була тим благодійником, який дарував народу культурні заклади й просвітні установи.