Експресивна функція. У літературознавстві та стилістиці існує термін «образ автора». Мається на увазі вираження, відображення особистості у тексті, що створений цією особистістю. Адже психічний процес формування думки відбувається в мозку суб’єкта, і відбиток суб’єкта, прикмети суб’єктивності притаманні вже сформульованій, висловленій думці. І це — властивість не тільки художнього твору, а будь-якого тексту, будь-якого висловлювання, писемного чи усного. Йдеться, власне, не про мету, а про умову використання мови — умову, що проявляється навіть незалежно від волі мовця. Це і є експресивна (від франц. expressif — виразний) функція мови. Наявна вона завжди: говорячи про будь-що, людина мимохіть говорить і про себе.

      Імпресивна функція (від франц. impressif — такий, що справляє враження) полягає у дії мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає. Яскравий вияв такої функції — військові команди. Для виконання цієї функції мова має спеціальні засоби: звертання, наказовий спосіб дієслова тощо, які вживаються переважно для того, щоб домогтися від слухача бажаного для мовця результату. Імпресивну функцію мови називають ще апелятивною (К. Бюлер), конативною (Р. Якобсон), прагматичною.

      Емоційна функція. Цю функцію мови не слід плутати з експресивною. Вираження мовця («образу автора») і вираження почуттів та оцінок, тенденція до урізноманітненого мовлення — це різні речі, хоч і пов’язані між собою.

      Естетична функція. Йдеться про красу мови, про задоволення естетичних смаків суспільства. Рядок «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки» (з вірша «Швачка» П. Грабовського) наснажений емоцією (вираженою пестливими суфіксами іменників), і саме вона передусім створює естетичну довершеність наведеного рядка. У цій же емоційності прозирає й образ автора та, відповідно, експресивна функція. Але ґрунтом для усіх функцій зовсім не обов’язково має бути емоція. Наприклад, у віршованому рядку «Дзвенять у відрах крижані кружальця» Л. Костенко ним є естетика, краса, що спирається передусім на звукопис (др-кр, криж-круж, симетрія наголошених голосних а-і-і-а), який створює і відповідну емоційну атмосферу, і навіть, якоюсь мірою, образ автора. Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв (відповідна лексика, фразеологія, тексти естетичного змісту). У своїй художній довершеності літературна мова (твори) сприймається як естетичне явище.

      Культуроносна функція. Мова - першоелемент культури. Вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. Вона носій культури народу–мовотворця. Оволодіваючи рідною мовою, людина засвоює культуру свого народу. Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи з інших мов, збагачуємо культуру і розвиваємо мову. Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.

      Ідентифікаційна функція полягає в тому, що мова є засобом виявлення належності людини до однієї спільноти, певного ототожнення.

      Магічно-містична функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід подій, побороти злі сили підкорити природу своїй волі. Магічна функція (заклинання, замовляння), наприклад: «Цур тобі, пек!».

      Усі описані функції мови — облігаторні, тобто обов’язкові (звичайно, з різним ступенем своєї експлікації) у будь-якому акті мовлення. Наявні також функції мови факультативні, необов’язкові, які можуть виявлятися в актах спілкування, але не є умовами реалізації названих актів. Це, зокрема: контактовстановна (фатична) функція, коли розмова ведеться заради самої розмови («пуста розмова»), не відбиваючи ніяких ознак, що передбачаються іншими функціями мови (сюди ж відносять слова чи запитання для перевірки справності каналів зв’язку тощо); метамовна (металінгвістична) функція, коли одні слова чи вирази використовуються для пояснення інших або їх коментування. Наприклад: «Калокір... знав, що нормани називали Русь „Гардариком", себто країною городів» (Б. Лепкий), «Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), Не витерпів лихої долі, Умер на панщині» (Т. Шевченко). Для типових випадків коментування є усталені метамовні звороти: так би мовити, як кажуть, м’яко кажучи тощо.

      Контактовстановна функція мови є різновидом, однією з форм комунікативної функції мови, метамовна — варіант інформаційної, а магічна — специфічна форма імпресивної. Виділяють і деякі інші факультативні функції мови: функцію міжнаціонального спілкування, функцію міжнародного спілкування, що є виявами комунікативної функції.

      Кількісна і якісна характеристика мовних функцій у сучасній мовознавчій літературі не збігаються. Р. О. Якобсон називає шість функцій: емотивну, конотативну, референтну, метамовну, фатичну і поетичну. О. О. Леонтьев уважає, що під функціями треба розуміти лише ті, які виявляються в будь-якій мовленнєвій ситуації. До таких, на його думку, належать комунікативна, мисленнєва, номінативна (пізнавальна) й історико-культурна.

      У підручнику із загального мовознавства за редакцією А. Є. Супруна називають три основні функції: 1) засіб спілкування; 2) засіб зберігання і передачі історичного досвіду людей; 3) основний засіб мислення. 3. Д. Попова вважає, що мова має лише одну функцію — засіб спілкування. Все інше, що в мовознавстві називають функціями, на її думку, насправді є не функціями, а властивостями мови [Попова 1987: 32]. Подібну думку висловив і Б. М. Головін: «Функція спілкування для мови — головна, панівна; вона підпорядковує і визначає всі інші».

      В основному серед базових називають  дві функції — комунікативну  і когнітивну (мислеоформлювальну, гносеологічну, пізнавальну), але й тут немає єдності щодо їх важливості. М. І. Жинкін, Г. В. Колшанський, Р. В. Пазухін найголовнішою вважають комунікативну, О. О. Реформатський і В.3. Панфілов оцінюють комунікативну і когнітивну функції як рівноправні.

За такого неоднозначного підходу до визначення й інтерпретації мовних функцій  усі дослідники солідарні в одному: мовні функції мають суспільний характер, через що нерідко їх називають суспільними функціями мови. Щоправда, є й вужче розуміння терміна суспільні функції мови — сфера використання мови в суспільстві: мови з обмеженим обсягом суспільних функцій (одноаульні мови; мови, що функціонують лише в усно-розмовній формі тощо) і мови з максимальним обсягом функцій (мови міжнародного і міжнаціонального спілкування).

      Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого  є багатофункціональним. У кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною. 

Культура  мовлення:

      Термін  культура мовлення має два семантичні аспекти: 1) культура

мовлення - це сукупність і система комунікативних якостей мовлення; 2) культура мовлення - вчення про сукупність комунікативних якостей мовлення.

      Точніше визначення дає М.І.Ілляш: ”Культура мовлення - це 1) володіння

літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі

мовлення, уміння користуватися  мовно - стилістичними засобами і прийомами з

урахуванням умов і мети комунікації; 2) упорядкована сукупність нормативних

мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально

виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.

      КУЛЬТУРА  МОВИ — дотримання усталених мовних норм (див. мовні норми) усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами культури мови є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Головне завдання культури мови — виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературного вжитку, граматичне оформлення мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголошують слова: рóблю, пи'шу, підéмо замість роблю', пишý, пíдемо. Ознакою низької культури мови є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп замвсть дуб або чьому, шчьо замість чому, що.

      Культура  мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності, майстерності мовця у використанні лексичних, граматичних синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають ораторському стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока культура мови означає володіння стилістикою, багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки.

        Культура мови безпосередньо  пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні  рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови. Культура усної мови - це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. Культура мови — категорія оцінна, але індивідуальні смаки, уподобання мають ґрунтуватися на суспільній мовній практиці. Основи культури мови закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культурного спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота над культурою мови триває протягом усього свідомого життя мовця.

      Виховання культури мови — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні культура мови передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

      Культура  мовлення — це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги мовного етикету.

     Мовленнєва  культура особистості великою мірою  залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

     - правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

     - змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

     - послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок; багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;