Функції мови та мовна культура

Зміст  
 

Вступ  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

«Функції  мови і мовна культура» 
 

Вступ: 

      Слово – одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини. Безсиле само по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо сказане вміло, щиро і вчасно. А саме так – цілеспрямовано, своєчасно, щиро і вміло – повинна користуватися словом кожна людина у будь-якій сфері практичної діяльності. Недарма народна мудрість вчить: говори не так, щоб тебе могли зрозуміти, а говори так, щоб тебе не могли не зрозуміти. Це особливо важливо для тих ситуацій мовлення, які передбачають значний суспільний і естетичний вплив його на слухача, насамперед для мовлення учителя і пропагандиста.

      Мова  є однією з найістотніших ознак  нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти

      МОВА І СУСПІЛЬСТВО — нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої суспільної системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом суспільства є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою — мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати суспільство в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окремі суспільні групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить від згоди на них суспільства в цілому. 

• Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

 

     Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

     Відповідно  до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». 
 

• Українська  національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах. 

• Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

      Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна  мова охоплює літературну мову, територіальні  діалекти, професійні й соціальні  жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її

форма — літературна мова — творилась митцями слова.

      Мова  належить до унікальних явищ життя  людини і суспільства. Вона виникла  одночасно з ними і є не тільки їх найприкметнішою ознакою, а й необхідною умовою формування їхньої сутності. Мова є формою буття суспільства.

      Мова  є неоціненним духовним багатством, у якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру й традиції. Вона є засобом і матеріалом формування становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів, є формою буття.

     Як  безперервний процес пізнання світу, його освоєння людиною, мова є засобом спілкування, збереження і передачі знань, взаємного розуміння. Вона сприяє

виявленню і задоволенню матеріальних та духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення матеріального благополуччя та щонайвищих духовних цінностей.

     Літературна мова реалізується в  усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

     Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

     Усна  форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

     Українська  літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови. 

• Норма літературної мови —це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

 

     Розрізняють різні типи норм:

• орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),
• графічні (передавання звуків на письмі),
• орфографічні (написання слів),
• лексичні (слововживання),
• морфологічні (правильне вживання морфем),
• синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),
• стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),
• пунктуаційні (вживання розділових знаків).

     Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

     У словниках українського літературного  слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

     У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів  змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

     Культура  писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою  як засобом спілкування, полягає  в тому, щоб досконало знати  мовні норми й послідовно дотримуватися  їх.

     Мова  невмируща, бо в ній безсмертя  народу. Вона твориться народом, живе в

ньому і з ним. Але у безсмерті  мови є й частина безсмертя людини. Через мову

кожна людина дотикається до безсмертя  народу.

     Мова  - найважливіший засіб спілкування людей. ЇЇ основною, провідною функцією є спілкування, повідомлення, оскільки людині завжди потрібно щось повідомити іншим, передати свої думки. Це функція комунікативна.

     Мова  безпосередньо зв’язана з мисленням. Через мову людина формує свої думки і робить їх надбанням інших. Адже думка лише тоді стає реальністю, коли вона виражена у словах. Отже, наступною функцією мови є мислеоформлююча або пізнавальна.

     Учені виділяють ще кілька функцій мови: перцептивну, що сприймається органами чуття (усна - слухом, письмова - зором), розрізнювальну - розрізняє людина значущі елементи рідної мови (пити - лити, кит - кіт), називну - її виконують тільки словами, що називають предмети, явища тощо (Київ, стіл, вода), експресивну (емоційну) - ( Геть!),( Ластівко моя!). У мовленні усі функції поєднуються.

     Мова  є засобом спілкування між  людьми, тобто засобом вираження і передавання почуттів, думок, волевиявлень. У цій ролі людська мова має

універсальний характер: нею просто передавати те, що виражається, наприклад,

мімікою чи дорожніми знаками, тоді як кожен  із цих засобів спілкування не може

конкурувати з мовою у повноті вираження.

      Мовне спілкування має складну соціопсихологічну  природу, що ґрунтується як

на внутрішньому психологічному прагненні індивіда до контактів, так і на

необхідності  спільної діяльності групи чи колективу  для виконання певних

соціальних  завдань. Воно передбачає усвідомлення людиною своєї ролі залежно від

того, з  ким, за яких обставин, з якою метою  спілкується людина, і з урахуванням

цього добирає комунікативно-виражальні засоби, дотримується певного стилю  під

час висловлювання.

      Українська мова, будучи засобом спілкування багатомільйонного і

багатонаціонального народу, набуває дедалі більшого поширення  серед народів

світу. Вона сприяє вкладові нашої країни у скарбницю світової культури й  відкриває

доступ  до духовних багатств рідної землі.

      Сьогодні, коли в житті українського народу йде переоцінка моральних та

етичних цінностей, відроджується національна  свідомість, мова набуває великого

значення. Але інформаційні потоки у сучасній Україні протікають річищами двох

мов - української  та російської. Це - історична реальність, яку треба

визнавати, як би вона емоційно не оцінювалася.

      Питання про те, що кожний громадянин повинен  у певний строк оволодіти

українською мовою, є вмотивованим і не суперечить міжнародним стандартам прав

людини.

      Так що ж можна зробити для оздоровлення й нормалізації мовної ситуації в

Україні? Очевидно, потрібні значно динамічніші  заходи, терпляча, довготривала,

але неодмінно  результативна робота. Працювати  ж доведеться не тільки з тими,

хто українську мову знає, хто нею дорожить, але й із тими обкраденими, мовно

недовченими, у кого громадянська й національна свідомість сьогодні ледь-ледь

пробуджується. Не варто забувати, що українці виростали в умовах національної

дискримінації, поширених настроїв національного  нігілізму. Вступаючи в життя

духовно озлиднілими, вони були - часто не з  власної волі - позбавлені знань  із

рідної  мови й героїчної історії свого народу. А мова й історія - це єдине ціле,

один  кровообіг, то ж і відроджувати їх маємо одночасно. Необхідно відродити  в

наших сучасних українців генетичну пам’ять, почуття гордості за свою Батьківщину, щоб до збайдужілих душ торкнутися запашним зіллям рідного слова.

      Із  цією метою розроблені заходи щодо створення сприятливих умов для  учнів

неукраїнської національності для вивчення української мови. Значною мірою