вдосконалені  шкільні програми й підручники, видано ряд нових методичних

посібників, налагоджено випуск діафільмів і  кінофільмів, у школах працюють

класи з поглибленим вивченням української  мови.

      Важливим  було прийняття закону, за яким українській мові було надано статус

державної. Державність мови є великим стимулом послідовного усунення наявних

деформацій  і перекручень у використанні й вивченні української та російської

мов. Нарешті, статус державної мови викликав творчі пошуки мовознавців, психолінгвістів і методистів.

      Мова - це наша історія, творцем і носієм якої є народ.

      Українська  філологічна наука завжди буде вдячна академіку А.Соболевському,

який  своїми переконливими і справедливими  твердженнями поставив її на непохитний, справді науковий ґрунт.

      Заборона  українського слова болючими ранами зоставалась на невмирущому тілі української культури, лишилась тими ранами, що витягували живі соки з

організму, що невпинно точили його, зупиняли і  псували йому зріст...

      І все-таки, незважаючи на заборони, українська мова утвердила себе у творчості І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Г.Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки.

      Мова  не лише засіб творення культури, а  й складова частина цієї культури.

Кожне суспільство дбає про свою мову, якою здійснюється спілкування, нагромаджуються і передаються знання, створюються художні цінності. Для

розвитку  національної культури важливо, щоб інформативна, комунікативна,

пізнавальна (нагромаджувальна) та художня функції мови реалізувалися певною

мірою. Якщо порушується рівновага у  використанні якоїсь із функцій мови,

порушується цілісність культури.

      Із  культурою мови насамперед пов'язують уміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети й обставин спілкування. Проектуючись на певну систему, культура мови

утверджує лексичні (розрізнення значень і  семантичних відтінків слів,

закономірності  лексичної сполучуваності); граматичні (вибір правильного

закінчення, синтаксичної форми); стилістичні (доцільність використання

мовно-виражальних  засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній

ситуації  спілкування); орфоепічні (вимова) й орфографічні (написання) норми.

      Культура  мови - це ще й загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові

формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня

тих, хто  спілкується.

      Мовна культура починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона

зароджується  й розвивається там, де носіям національної літературної мови не

байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних

суспільних  середовищах, а також у контакті з іншими мовами. Проголошуючи думку

“Мовна культура - загальна культура людини”, маємо дбати про такі

морально-етичні категорії, як любов до рідної мови, мовно-національна

самосвідомість, які стають реальністю тільки при  активному ставленні до слова,

коли  існує постійна потреба шліфувати  свою мову, вчитися слухати і сприймати

слово, володіти ним як засобом вираження  думки.

      В.О.Сухомлинський сказав про мовну культуру такі слова: ”Без поваги, без

любові  до рідного слова  не може бути ні всебічної  вихованості, ні духовної

культури. Мовна культура - це живий, живодайний корінь культури розумової,

всього  розумового виховання, справжньої інтелектуальності”.

      Мова - явище суспільне. Мова твориться протягом довгого історичного періоду. У ній відкладається досвід усіх сфер діяльності народу і завдяки йому передається з покоління у покоління.

      Мова  є: 1) універсальним засобом навчання і спілкування людини; 2)

енциклопедією людського досвіду; 3) першоосновою нагромадження культурних

цінностей; 4) засобом вираження змісту культури; 5)способом введення окремої

людини  у процес суспільного культурного розвитку; 6) одним із компонентів

духовної  культури суспільства; 7) засобом координації всіх виробничих процесів;

8) функціонуючою системою, нерозривно зв’язаною з усіма галузями життя.

Функції мови:

 

      ФУНКЦІЇ МОВИ (від лат. functio — виконання, здійснення) — призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в суспільному вжитку.

      У мовознавстві немає загальноприйнятого чіткого визначення функцій мови та їх назв. З-поміж багатьох функцій основними є такі: комунікативна, мислетворча, гносеологічна, номінативна, експресивна, імпресивна, емоційна, естетична, культуроносна, ідентифікаційна, магічно-містична.

      Основна, визначальна функція мови — комунікативна функція. комунікативна функція (від лат. communicatio "спілкування") — функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві. Перші комунікативні контакти людини – це контакти з навколишнім середовищем. Влиття в людське суспільство проходить через мову. Комунікація людини протікає в основному в рамках двох каналів: вербального і візуального. Саме ці області відчуттів у людини є найдосконалішими відтворюючими й аналізуючими апаратами. Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом — звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де пантоміма відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі "діалоги" дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам. Комунікативна функція є важливим чинником розвитку мови. Наприклад, фонетичні процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача — учасників комунікації. Спілкування — це не тільки діалог реальних осіб — певний текст може бути адресований і уявному співбесідникові, й самому собі (мовлення внутрішнє), і більшому чи меншому загалу, всьому народові (наприклад, послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» Т. Шевченка).

      Комунікативна функція життєво необхідна і для суспільства, і для мови. Існує кілька засобів обміну інформацією: звукові й світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і по відношенню до мови є вторинними, похідними, виникли уже на базі мови.

      Мислетворча (мислеоформлювальна) функція. мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки . Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку". Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент комунікативної. Проте такий погляд суперечить тому фактові, що акти формування і формулювання думки можуть або збігатись, або не збігатись у часі. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом творення самої думки.

      Яка ж із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені вважають, що найголовнішою  функцією є комунікативна, інші — функція мислення. Обидві ці функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.

      Гносеологічна (пізнавальна) функція.  Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна функція мови. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Не назване — не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна функція мови активно діє як у філогенезі — розвитку народу — всіх носіїв даної мови, так і в онтогенезі — розвитку окремої людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови. Вона пов’язана із мислетворчою функцією. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фразеологізми: Не знаючи броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.

         Пізнавальну функцію мови ще називають пізнавально-відображальною, гносеологічною, а також акумулятивною. Останній термін означає нагромадження в мові досвіду поколінь. Все, що будь-коли пізнане людиною, закріплюється і зберігається у слові. За назвою, внутрішньою формою слова, походженням (власне утворення чи запозичення) можна встановити, як було пізнане явище, як з’явилося певне поняття. Наприклад, в індоєвропейську добу корінь *ghel означав і «зелений», і «жовтий» і був, можна гадати, початково орієнтований на рослинність, де присутні обидва ці кольори. У праслов’янській мові від згаданого кореня утворилась назва зело ‘рослина’, а вже від неї — прикметник на означення кольору зелений. Інше фонетичне і словотвірне продовження того ж кореня, уже без рослинних асоціацій, засвідчує український жовтий. Люди закріплювали пізнане в слові, розщеплюючи семантику єдиного кореня (зелений — жовтий), ідучи від конкретного до абстрактного (зело — зелений).Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мислюючих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

      Номінативна (інформаційна) функція. Ця функція (ін. назви — репрезентативна, референтна, денотативна, когнітивна) полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні об’єктивної реальності. В цьому основний сенс спілкування. Однак спілкування (комунікативна функція мови) не зводиться лише до передавання інформації. Це добре видно у зіставленні інформаційної функції мови з емоційною (інакше — емотивною чи виразовою). Якщо для точної передачі інформації потрібна регулярність, однотипність мовних засобів, то для емоційного мовлення, навпаки, нерегулярність, різнотипність, розмаїтість їх. В інформаційній функції мови йдеться про те, що передається від мовця до слухача, а в емоційній — як воно передається. І те, й друге входять у комунікацію, в акт спілкування. Усе пізнане (особи, предмети, якості, властивості, явища, процеси, закономірності, поняття про них тощо) одержує назву і під цією мовною назвою існує в житті.