Взаємозв’язок кримінології та психології

Для нашої безпосередньої мети з того, що було сказане, витікає вже багато що: намагатися позбавитися від агресивних схильностей людей марно. Нам говорять, що в деяких щасливих районах землі, де природа удосталь дає все, що потрібно людині, існують раси, чиє життя проходить в спокої, і де не відають ні примусу, ні агресивності. Я навряд чи можу повірити в це...І в висновок учений дає досить стриману рекомендацію: "Не виникає питання про повне позбавлення від людських агресивних імпульсів: досить спробувати змінити їх напрям до тієї міри, що їм не доведеться шукати свого вираження у війні... Все, що живить зростання культури, працює проти війни".

Міркування 3. Фрейда про можливості обмеження агресивності ми знаходимо в його роботі "Незадоволення культурою", в якій він критикує найбільш поширене уявлення про зв'язки агресивності з матеріальним незадоволенням. Матеріальні відмінності — не більше ніж привід для прояву глибинного людського потягу. Учений упевнений, що при повному задоволенні матеріальних запитів людей їх агресивність не зникне, вона залишиться практично на тому ж рівні, а приводом для її прояву будуть інші факти соціального життя. От наприклад, ворожнеча сусідів дозволяє зберігати згуртованість усередині кожного з ворогуючих таборів. Таким чином, на думку знаменитого психоаналітика, виведення агресивності за межі співтовариства — один із способів позбавитися від проявів агресивності між членами цього співтовариства.  

Взагалі, 3. Фрейд не бачив іншого способу дії на агресивну природу людей окрім примусу в їх вихованні, заборони на мислення, вживання насильства аж до кровопролиття, створення у людей певних ілюзій. Проте вказані заходи він оцінював як неприйнятні з точки зору їх гуманності, і саме це утримувало його від доторканості до експериментів в даній області

Слід зазначити, що 3. Фрейд є песимістом у всьому, що стосується створення безконфліктного суспільства. Проте його вклад в область пізнання міжособових взаємин поза сумнівом значний.   

Значення фрейдизму для кримінології . Ряд виявлених 3. Фрейдом психічних механізмів дозволив глибше зрозуміти мотиваційну картину злочинної поведінки. Наприклад, механізм перенесення дозволяє зрозуміти витоки багатьох безмотивних злочинів, у тому числі і таких, коли мстять не тій особі, яка заподіяла шкоду, а іншому, як правило, слабкішому (в умовах озброєних сил цей механізм виявляється у феномені дідівщини). Методика поглибленого аналізу прихованих в підсвідомості психічних травм, неврозів, що виявляються причинами, і нав'язливих станів (у тому числі сексуальній агресивності), які продукують злочинну поведінку, дозволила розробити клінічні методи корекції особи злочинця. Розкриті ученим механізми опору і витіснення дозволяють зрозуміти процес суб'єктивного спотворення сприйняття реальності як основу психологічного самозахисту. Різні положення психоаналітичної теорії використовувалися кримінологами для конструювання нових теорій злочинності і розробки нових підходів до дії на цей феномен. Наприклад, американський кримінолог В. Реклесс на основі фрейдистських схем сформулював концепцію внутрішнього регулювання поведінки. По думці В. Реклесса, для того, щоб людина могла управляти своєю поведінкою і стримуватися від злочинних імпульсів необхідно в процесі виховання сформувати у нього самосвідомість, сильне его, добре розвинене супер-его, опірність різним відволікаючим чинникам, здатність переносити фрустрацію, розвивати відчуття відповідальності, цілеспрямованість, здатність знаходити вдоволення в замінниках кримінальних спонукань, здібність до раціональної поведінки.'' На базі фрейдівського механізму витіснення Г. Сайксом і Д. Мітзой в США була створена концепція нейтралізації, суттю якої є поглиблений аналіз механізмів психологічного захисту, складових основи кримінальної мотивації.

Їх співвітчизник Д. Колеман провів аналогічний аналіз і описав наступні механізми психологічного захисту, які можуть зумовити злочинну поведінку:   

-                     "заперечення реальності" у формі відмови об'єктивно сприймати навколишнє оточення, оскільки це у формі страху або співчуття може перешкодити злочину;  

-                     "репресія" — недопущення проникнення в свідомість неприємних і невигідних думок;  

-                     "придушення" — відмова віддавати собі звіт що вже проникли в свідомість неприємних і небезпечних думках; 

-                     "раціоналізація" як спроба довести, що його поведінка виправдана якимись поважними причинами;  

-                     "проекція" власних негативних характеристик на інших, а відповідно нейтралізація негативної самооцінки;

-                     "компенсація" — прикриття власних слабкостей в одних умовах спробою самостверджуватися в інших умовах (якщо людина боїться когось, то це генерує у нього потребу змусити когось боятися і його: "бий своїх, щоб чужі боялися");  

-                     "переміщення" відчуття мести з небезпечного об'єкту, що заподіяв шкоду, на безпечний об'єкт, що не заподіював шкоди;  

-                     "розрядка" — зниження тривожності, викликаної забороненими бажаннями, шляхом бурхливого прояву відчуттів і зовнішньої активності.''  

Облік цих механізмів в ході виховної роботи дозволив підвищити ефективність відповідних заходів профілактики злочинів.    Успіхи психоаналізу спонукали криміналістів випробувати аналогічні методики в практиці виправної дії на злочинців. Мета психоаналітиків —намагатися допомогти злочинцеві зрозуміти, в чому полягає його внутрішня збитковість, з тим щоб він зміг гармонізувати свою особу. З цією метою використовують медитації, інтроспективні, самоаналіз. Злочинцям щепиться витримка — їх виучують методикам, за допомогою яких їм легко терпіти украй неприємні відчуття, що викликаються тупиковими станами. Одній з можливих реакцій на стрес може бути агресивність, відхід в себе або компроміс, направлений на зміну стосунків з тими, що оточують. Психоаналітики виучують увязнених в разі стресу використовувати два останні варіанти, щоб уникнути сплеску агресивності.

Співвітчизник психоаналізу Д. Морено в 1921 р. запропонував оригінальний метод психодрами, суть якого полягає в наступному. Ув'язненим, що бере участь в сеансі психоаналізу, пропонувалося, як в спектаклі, розігрувати певні близькі ним життєві драми, що дозволяло усувати травми в підсвідомості.

На психоаналітичній основі була сконструйована практика дії, що коректувала підлітків у ряді американських центрів по перевихованню, куди направляють підлітків, що зробили різні правопорушення. От як описує цю методику С. Чавкин. Хлопчики і дівчатка (зазвичай величина групи — 500—600 підлітків) з 10 ранку до 10 вечора беруть участь в сеансах корекції. Сеансом через мікрофон керує представник адміністрації. Завдання полягає в тому, щоб в ході дискусії викликати групову реакцію на негативні вчинки однолітків і зруйнувати таким чином їх психологічний захист. В ході таких дискусій підлітки піддаються кепкуванням і приниженню до тих пір, поки не навчаться розкривати свої душі. Від кожного потрібно зізнатися в таємних бажаннях, якими б навіженими вони не були, а потім голосно повідомити про них в мікрофон.

За оцінкою    фахівців, головний недолік цього методу в тому, що він носить негуманний характер. Але незважаючи на це, спроби впровадження психоаналітичних методик в практику пенітенціарних установ дали потужний імпульс розвитку клінічної кримінології.

         Розділ ІІІ. Кримінальна психологія

        3.1. Психологічна характеристика злочинної діяльності

     Кримінальна психологія (від лат. Criminalis - злочинний) - це галузь юридичної психології. Вона вивчає психологічні механізми правопорушень і психологію правопорушників, проблеми утворення, структуру, функціонування та розпадання злочинних груп[9].

     Кримінальна психологія вивчає психічні закономірності, які пов’язані з формуванням злочинного задуму, підготовкою та скоєнням злочину, а також утворенням стереотипу злочинної поведінки; досліджує особистість злочинця та злочинної групи, а також психологічні шляхи впливу на цю особистість і групу.

          З точки зору психології будь-яке правопорушення, будь-який злочин можна розглядати як особливий вид діяльності, вид певної соціальної активності людини, що проявляється в специфічних формах протиправної поведінки, в якій виражаються ставлення суб’єкта до соціальних цінностей, особливості його психіки та індивідуально-психологічні властивості, мотиваційна сфера особистості, психічні стани.

Під діяльністю в психології розуміють ту чи іншу (внутрішню чи зовнішню) активність людини, яка спрямована на досягнення поставленої цілі.

  Будучи активним суб’єктом діяльності людина активно включається в суспільні, міжособистісні стосунки, тому займає певну позицію відносно інших людей, суспільства в цілому, соціальних цінностей. На цій стадії, за твердженням С.Л. Рубінштейна, діяльність набуває новий специфічний аспект, стає поведінкою.

Поведінка - це зовнішній прояв діяльності, дій людини, процес взаємодії з навколишнім середовищем, опосередкований її зовнішньою (руховою) і внутрішньою (психічною) активністю. У поведінці виражається її ставлення до моральних, правових норм, традицій, які існують в суспільстві. За поведінкою судять про особистісні особливості суб’єкта.

    Предметом спеціального вивчення юридичної психології є протиправна, злочинна поведінка, яка за своєю антисуспільною спрямованістю, способами досягнення цілі суттєво відрізняється від звичайної поведінки людини, яка не вступає в конфлікт з нормами права. Ця антисуспільна спрямованість злочинної поведінки особливо помітна коли потрібно аналізувати процеси мотивації цілепокладання, прийняття рішення, вибору засобів досягнення поставлених цілей і практичної реалізації злочинного задуму при здійснені злочинів з різними формами провини.

      Своєрідною одиницею поведінки людини є вчинок. „Вчинком - є не будь-яка дія людини, а лише така, в якій головне значення має свідоме ставлення людини до інших людей, до суспільства, до норм суспільної моралі”[10]. Більше того, вчинком може бути і утримання суб’єкта від якихось дій (або як кажуть юристи, бездіяльність) якщо в цьому стримуванні (бездіяльності) проявляється його позиція, ставлення до явищ, що відбуваються.

    Невід’ємним елементом діяльності є потреба людини, яка стає джерелом її активності. Потреба, що набула спонукальної сили, яка спрямовує діяльність, стає її мотивом. Як писав О.М. Леонтьєв, „діяльності без мотиву не буває; „немотивована” діяльність - це діяльність, яка не без мотиву, а діяльність з суб’єктивно і об’єктивно прихованим мотивом”.

     Щоб активність набула характеру діяльності незалежно від її спрямованості, перед людиною повинна стояти ціль. Тільки в цьому випадку можна вести мову про цілеспрямовану діяльність. Процес цілеутворення може мати різні часові інтервали, завершуючись постановкою загальної цілі у вигляді деякого образу майбутнього результату (продукту) діяльності. Проте на шляху до досягнення цієї загальної цілі суб’єкт може ставити більш конкретні (часткові) цілі, порівнюючи їх із загальною ціллю.

    Детермінантою вибору цілі є таке важливе особистісне утворення, як рівень домагань. Значно завищений рівень домагань, неадекватна самооцінка особистості часто призводять до того, що суб’єкт ставить перед собою (з точки зору своїх здібностей і об’єктивних умов) реально недосяжні цілі. Крах у досягненні цих цілей може викликати у суб’єкта стан фрустрації, загострити стан психічної напруги, є причиною розвитку конфліктних стосунків з навколишніми і провокувати агресивні (протиправні) форми поведінки.

      Серйозні порушення процесів цілеутворення, як правило, свідчать про психічну незрілість людини, її інфантильність, легковажність і навіть про можливі розлади і порушення її психіки.

Одиницею діяльності є дія. За допомогою дій здійснюється та чи інша діяльність. Під дією в психології розуміють відносно закінчений елемент діяльності спрямований на виконання якоїсь однієї, простої поточної задачі, на досягнення тієї чи іншої конкретної (часткової) цілі. В основі дії є спонукання у вигляді різних потреб, інтересів, які стають для суб’єкта мотивом, як тільки появляється ціль. Тому в мотивах відображаються спонукання індивіда.

      Окремі дії можуть розпадатись на більш дрібніші, або як їх назвав С.Л Рубінштейн „часткові дії” (операції). В кримінальному законі застосовується специфічний термін – „діяння”. Діяння з точки зору науки кримінального права - це поведінка, вчинок людини у „формі дії або бездіяльності”. А під дією розуміється суспільно небезпечна, вольова, активна поведінка.

      За тим як людина керує своїми діями, як контролює їх можна виділити такі дії:

- інстинктивні дії. Вони ініціюються органічними імпульсами і здійснюються без свідомого контролю. Як правило вони спостерігаються в ранньому віці.

- рефлекторні або дії-реакції. Вони здійснюються рефлекторно. Такі дії також не піддаються свідомій регуляції. Типовим прикладом таких дій може бути мимовільне відтягування руки від джерела струму або гарячого предмету. Як ті, так і інші дії не складають особливого інтересу з правової точки зору. Тому вони не розглядаються в юридичній психології.

- імпульсивні дії. Вони спостерігаються в осіб, що знаходяться в стані сильного, частіше афективного збудження. Тому їх ще називають імпульсивно-афективні дії. Цілеспрямований, вольовий контроль за ними, їх регуляція в момент афективного спалаху під час їх здійснення можуть виявитись для суб’єкта непосильними. Імпульсивні дії легше передбачити і не допустити, ніж регулювати їх силу і спрямованість під час здійснення, особливо в тих випадках, коли суб’єкт знаходиться в стані афекту, який досягнув стадії кульмінації. Можливість здійснення злочинів проти життя і здоров’я громадян з використанням імпульсивно-афективних дій врахована законодавством.

- вольові дії. Вони чітко усвідомлюються і регулюються суб’єктом. Вони цілеспрямовані. Їх здійсненню передують вибір цілі, процеси мотивації, прийняття рішення. Прогнозуються (передбачаються) результати, які повинні, або можуть настати після їх виконання. У ході їх виконання особа може вносити певні корективи у свою поведінку.