Взаємозв’язок кримінології та психології

       Соціометрію (соціометричне опитування) вітчизняна наука запозичила із психології та соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження - це метричне вивчення емоцій­но-психологічних зв'язків між людьми. На думку засновника цієї методики американського вченого Дж. Морено, соціометричний метод - це система технічних засобів і процедур, які застосовують для метричного та якісного аналізу соціально-емоційних зв'язків індивіда з членами групи, в якій він працює і живе. За допомогою цього методу можна отримати відображен­ня динаміки внутрішніх взаємин між членами групи, здійснити кількісну та якісну оцінку внутрішньо - та міжгрупових про­цесів спілкування, визначити симпатії та антипатії людей усередині групи, наявність лідера, угруповань, конфліктних ситуацій.

       До основних переваг соціометрії належать простота та швидкість здійснення дослідницьких процедур, наприклад, опитування членів групи з метою виявлення їхнього бажання чи небажання спільно вчитися, працювати, відпочивати, викону­вати громадські доручення.

       Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні-необхідному переліку (наборі) запитань, які ставлять опитува­ним з метою виявлення їхніх стосунків з іншими членами групи. Опитування в соціометричному дослідженні повинне відпо­відати загальним вимогам, які висуваються до формулювання запитань у будь-якому опитуванні - анкетуванні чи інтер­в'юванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані обробляють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таб­лиці) чи соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з одного боку, виявити соціально-психологічні властивості особи та групи, а з другого, обрати ефективні засоби керування механізмом взаємодії особи та групи.

       У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко, здебільшого в дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин. Одночасно цей метод можна успішно за­стосовувати в дослідженнях деяких проблем кримінології, зокрема, при вивченні ефективності заходів кримінального по­карання (позбавлення волі, виправних робіт тощо), інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах, вирішувати конфліктні ситуації, оздоров­лювати психологічну атмосферу.

    2.2. Психологічні підходи. Теорія небезпечного стану

У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Ряд кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Психологічний підхід сходить до Р. Гарофало. При цьому вважається, що вклад психології в кримінологію в порівнянні з соціологією незначний. Низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів спеціальними, у тому числі математичними, методами, унаслідок чого доводиться мати справу з “психологією без душі”[5].

Не можна, проте, заперечувати, що психологія багато що дала кримінології в області методики, а також розробки психодіагностичних і психометричних методів. При вивченні злочинців, поза сумнівом, приносять користь спеціальні тести. В США в післявоєнний період наголошується зрушення від соціологічних теоретичних описів відтворення масової злочинної поведінки в суспільстві по практичному вживанню методів сучасної психології. Ці методи, що вживаються при обстеженні осіб, що скоїли злочини, націлені на визначення оптимальних доріг пристосування даних людей до нормального суспільного життя.  Тести, розроблені американськими, французькими і іншими фахівцями, дозволяють поглибитися особливо особи правопорушників, порівняти останніх із законопокірними громадянами, вибрати індивідуальні заходи запобігання повторній злочинній поведінці. За допомогою тестування визначають схильності людини, рівень його розумового розвитку, клінічні відхилення. Розроблена шкала емпатії допомагає оцінити здатність обстежуваної особи до співпереживання і двостороннього спілкування. Поряд з індивідуальними використовуються також групові тести, що дозволяють прояснити особливості взаємодії індивіда з оточенням.

            Психологічні теорії використовуються для обгрунтування тактики і здійснюваних на практиці заходів поетапної корекції поведінки засуджених.

           Так, в молодіжному центрі імені Р. Кеннеді в  Моргантауне (США) здійснюється методика “модифікації”, основу якої складає система винагород, покликана підкріпити позитивні зрушення в поведінці засудженого.

           Що витримала випробування часом є теорія небезпечного стану, яка дає для практичного використання теоретично обгрунтовану комплексну методику клінічної роботи по запобіганню злочинам. Перша книга в даному напрямі “Критерії небезпечного стану” була опублікована в 1880 р. Р. Гарофало. Після другої світової війни видним представником цієї теорії є французький кримінолог Жан Пінатель. Досить широкий поширена ця теорія і в США, де іменується клінічною кримінологією.  Згідно теорії небезпечного стану злочин у ряді випадків виникає на основі передування його здійсненню певного психічного стану, що привертає до конфлікту з соціальними нормами. Небезпечний стан зазвичай відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, услід за якою приходить егоцентризм, потім лабільність (нестійкість), яка знов може вилитися в кризу. Фахівцями здійснюється діагностика небезпечного стану. При цьому важливу роль грає зіставлення результатів обстеження особи з даними, що характеризують соціальну ситуацію, в якій вона знаходиться. При оцінці ситуації, зокрема, враховуються матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих чинників і ін. Діагноз зумовлює строго індивідуальні профілактичні заходи.

          Велике значення при цьому надається розпізнаванню дуже складних і не завжди усвідомлюваних обстежуваним стресових реакцій, що частенько є джерелом небезпечного стану. Сьогоднішні уявлення про внутрішньодушевні конфлікти ввібрали в себе багато що з психоаналітичного учення 3. Фрейда про комплекси, що відображають протиборство свідомості з підсвідомістю. Детальний перелік значимих реакцій, що іменуються зазвичай захисними механізмами, розроблений Д. Коулменом, доповнено Фоксом[6]. Робота фахівців з подолання небезпечного стану полягає в тому, щоб своїми консультаціями допомогти людині, що переживає стрес, ввести поведінку соціально прийнятних рамок, допомогти йому зрозуміти свої проблеми, відчути безпеку, подати підтримку, проявляючи пошану, розуміння, схвалення і терпимість. Велике значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів практична допомога по подоланню небезпечних кризисних станів виявляється особам такою, що як міститься у виправних установах, так і знаходиться на волі. Експертиза кримінології у вигляді прогнозу індивідуальної поведінки береться до уваги при визначенні покарання за досконалий злочин, а також при рішенні питання про звільнення від покарання[7].

         2.3.Психологічні концепції пояснення причин злочинності (ідеї З.Фрейда)

Зарубіжні психоаналітики жартують: наука знає три великі відкриття домагань людини. Перше належить Миколі Копернику, який розвіяв міф про те, що планета людей є центром всесвіту. Друге — Чарльзу Дарвіну (згідно його теорії люди зовсім не божественне творіння, навпаки, вони ведуть свій родовід від такої малосимпатичної істоти, як мавпа). Зігмунд Фрейд пішов ще далі і довів, що людина "не є господарем у себе удома", тобто не свідомість керує його вчинками: рушійною силою поведінки виявляються неусвідомлювані імпульси, що йдуть з глибин підсвідомості. Людина зазвичай навіть не підозрює про їх дію на його вчинки. 

У кожному жарті є доля істини. Це торкається і 3. Фрейда. Його учення не зрідка зводять до концепції сексуальності, хоча ця складова була далеко не єдиним елементом його психоаналітичної теорії. Не зовсім коректно приписувати йому і ряд відкриттів, зроблених його попередниками. Фрейдистські теоретичні побудови виникли не на голому місці. Ідея психоаналізу (тобто лікування шляхом виявлення прихованих в підсвідомості психічних травм, сприяння пацієнтові в усвідомленні їх і позбавлення в такий спосіб від хворобливих переживань) належить старшому товаришеві 3. Фрейда Іосифу Брейеру.

Думка про те, що вчинками людини керують неусвідомлювані мотиви, виникла в 3. Фрейда в 1888 р. при відвідинах школи гіпнозу у французькому місті Нанси, де віртуоз гіпнотичної техніки Бернгейм демонстрував оригінальний досвід. Пацієнтові в гіпнотичному стані вселялося, що після пробудження він повинен буде відкрити парасольку. Той, дійсно, після пробудження відкривав парасольку, але пояснював свій вчинок не наказом гіпнотизера, а бажанням перевірити справність парасольки. (Слід зазначити, що аналогічний феномен Г. Тард при аналізі підстав кримінальної відповідальності описав ще в 1886 році). З цього досвіду 3. Фрейд зробив узагальнювальний вивід: людина далеко не завжди адекватно усвідомлює, чому він здійснює те або інша дія. Незрідка він сумлінно помиляється в дійсних причинах своїх вчинків: їм рухають неусвідомлювані сили, хоча намагається пояснити їх з позицій здорового глузду на рівні свідомості (механізм раціоналізації). 

Зазвичай суть теорії 3. Фрейда розкривають за допомогою трьох понять: Воно, Я і Понад-я (по латинській термінології: Ід, Его і Супер-его). Воно — сукупність природних спонукань, що передаються людині генетично. Цей термін вперше використовував Фрідріх Ніцше для позначення незалежних від людини, таких, що йдуть зсередини спонукань (безособового, природного необхідного в нашій істоті). Воно складається з двох основоположних інстинктів: самозбереження, різновидом якого є сексуальність, і руйнування. Інстинкт руйнування може бути направлений як всередину (прикладом цього по Фрейду є совість або самогубство), так і зовні (агресія). У основі функціонування Воно — принцип задоволення. Воно ірраціональне і аморально. Я прагне замінити принцип задоволення, який неподільно володарює у Воно, принципом реальності. Я втілює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, в протилежність Воно, що містить пристрасті. У нормальних умовах Я надана влада над Воно.

У Я Фрейд виділяє частину, яку він називає мною-ідеалом, або Понад-я. Суть взаємин Я і Понад-я Фрейд виражає двома імперативами: "Ти маєш бути таким" і "Таким ти не смієш бути".2 Понад-я акумулює традиції і ідеали минулого.3 Заповіді і заповіти батьків, вчителів і авторитетів зберігають свою силу в мені-ідеалі і здійснюють як совість моральну цензуру. Незгода між вимогами совісті і діями Я відчувається як відчуття вини. Таким чином, саме в Понад-я акумулюються контролюючі дії суспільства і вплив культури[8].  

Вживання ідей Фрейда в кримінології. Ця схема значно поглибила розуміння багатьох мотиваційних процесів, у тому числі і в кримінальній сфері. На її основі американський учений В. Уайт провів оригінальний аналіз феномену злочинної поведінки. На думку В. Уайта, людина народжується злочинцем, а його подальше життя — процес придушення руйнівних інстинктів, закладених у Воно. Злочини скоюються, коли Воно виходить з-під контролю Понад-я. Особливістю особи  злочинця є нездатність його психіки сформувати повноцінну контролюючу інстанцію зверх-Я.

На думку Уайта, більшість мотивів злочинної поведінки багато в чому збігаються з бажаннями і стремліннями типового обивателя. Аналогічні трактування фрейдівської концепції робилися і іншими кримінологами. Німецький учений А. Мерген намагався на основі фрейдизму відродити теорію психопатізації злочинця. Він відзначав, що тенденція до злочину закладена в кожній людині спочатку. Психопат піддається їй тому, що сила цієї тенденції отримує патологічне переважання над всім наступним. Професор Колумбійського університету США Д. Абрахамсен, використовуючи фрейдівську концепцію Воно і Понад-я, вивів формулу злочину: ЗЛОЧИН=(злочинні стремління, закладені у ВОНО + криміногенна ситуація) : контролюючі здібності зверх-Я.

  Виходячи з фрейдистського розуміння співвідношення свідомого і несвідомого в людській психіці, англійський кримінолог Е. Гловер дав оригінальне трактування суті злочинності. На його думку, це явище є своєрідна ціна приручення дикого від природи звіра. Злочинність, на думку Е. Гловера, є один з результатів конфлікту між примітивними інстинктами, якими наділена кожна людина, і альтруїстичним кодексом, який встановлений суспільством.

Фрейдівська концепція дії на злочинність. Сам Фрейд спроб аналізу феномену злочинної поведінки практично не робив. Виключенням можна вважати його лист А. Ейнштейнові. 30 липня 1932 року до 3. Фрейду звернувся А. Ейнштейн, який як представник Ліги Націй напередодні Другої світової війни запитав відомого ученого, чи не може той дати яких-небудь  рекомендацій по усуненню агресивності людей, по організації управління психічним розвитком людини так, щоб його якнайкраще навчити протистояти психозу ненависті і руйнування.У відповідь лист представляє значний інтерес, як науковий, так і практичний. Перш за все творець психоаналізу вельми скептично оцінив можливості вживання цього методу за межами медицини. Проте він спробував поставити на службу вирішенню непростої проблеми гуманізації людства деякі положення своєї теорії. Учений популярно виклав суть інстинкту смерті, про який вперше згадав в 1920 році в роботі "По той бік принципу задоволення", і на основі цього інстинкту розкрив витоки людської агресивності. Зокрема він писав: "Ви виражаєте здивування з приводу того, що так легко змусити людей з ентузіазмом відноситися до війни, і додаєте сюди підозру, що в них діє щось — можливо, інстинкт ненависті і руйнування, який йде назустріч зусиллям розпалювачів війни. І тут знову я можу виразити лише повну згоду. Ми віримо в існування інстинкту такого роду і фактично протягом останніх декількох років були зайняті вивченням його проявів... Відповідно до нашої гіпотези людські інстинкти бувають двох видів: ті, що прагнуть зберігати і об'єднувати, — які ми називаємо "еротичними"... і ті, які направлені до того, щоб руйнувати і вбивати, і які ми об'єднуємо в агресивний або руйнівний інстинкт. Як Ви розумієте, це фактично не більше ніж теоретичне з'ясування всесвітньо відомого зіставлення Любові і Ненависті.  

На думку 3. Фрейда, інстинкт смерті "функціонує в кожній живій істоті і прагне привести його до загибелі, зводячи життя до первинного стану неживої матерії... Інстинкт смерті тоді перетворюється на інстинкт руйнування, коли за допомогою спеціальних органів він прямує зовні, на об'єкти. Жива істота зберігає своє власне життя, так би мовити, руйнуючи чужу... Якщо ці сили обернені на руйнування на зовнішньому світі, жива істота отримує полегшення, а наслідки будуть благотворними. Це послужило б біологічним виправданням всім потворним і небезпечним прагненням, проти яких ми боремося. Потрібно відзначити, що вони знаходяться ближчим до природи, чим наше неприйняття їх, якому ще потрібно знайти пояснення.