Теорія судових доказів

Але й цим  не обмежується предмет теорії доказів. Він охоплює також аналіз основних понять вчення про докази, дослідження  принципів доказування, історії  відповідних інститутів, питання  доказового права та його застосування у кримінальному процесі багатьох зарубіжних країн.

Важливо підкреслити, що, маючи відносно відособлений і  завершений характер, теорія доказів  вивчає й узагальнює тільки певний розділ науки кримінально-процесуального права, що охоплює все те, що стосується доказового права, практичної реалізації його норм, відповідної галузі знань.

Саме тому, що теорія доказів у системі науки  кримінально-процесуального права  посідає відносно (а не абсолютно) відокремлене місце, її компоненти нерозривно взаємозалежні з усіма компонентами науки кримінально-процесуального права. Уявляється очевидним, що просто неможливо було б усвідомити суть доказового права поза аналізом кримінально-процесуального права, складовою частиною якого є доказове право. Правовий статус суб'єктів доказового права знаходиться поза єдиною системою суб'єктів кримінально-процесуального права; характер діяльності й правовідносин, що складаються у зв'язку з виявленням, закріпленням, збиранням, перевіркою й оцінкою доказів, — поза з'ясуванням місця, яке вони посідають в єдиній системі кримінально-процесуальної діяльності та відповідних правовідносин, тощо.

Оскільки співвідношення теорії доказів і науки кримінально-процесуального права — це співвідношення частини  й цілого, здається очевидним, що службова роль даної теорії визначається єдиними завданнями науки кримінально-процесуального права, які полягають у:

а) поглибленому вивченні положень, що становлять предмет даної галузі знань;

б) теоретичному узагальненні практики кримінальногосудочинства з метою її подальшого вдосконалення;

в) виробленні наукових рекомендацій з подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства;

г) сприянні правовому вихованню громадян1.

Виходячи із зазначених загальних завдань науки  кримінально-процесуального права  можна виділити специфічні завдання теорії доказового права, обумовлені особливостями її предмета. Тут можна говорити про поглиблене дослідження зазначених категорій доказового права, про теоретичне узагальнення слідчої й судової практики його застосування, про вироблення наукових рекомендацій з подальшого вдосконалення норм доказового права й практики застосування саме цих норм у кримінальному судочинстві.

Мета, завдання теорії доказів у кінцевому підсумку визначаються метою та завданнями всього кримінального процесу. Однак завдання теорії доказів як науки мають свою власну специфіку, оскільки сприяють виробленню ефективних способів і прийомів доказування, застерігають від можливих помилок у процесі встановлення фактичних обставин у кримінальній справі та в кінцевому підсумку сприяють виробленню наукового аналізу застосованих правових норм у процесі доказування, що сприяє вдосконаленню чинного кримінально-процесуального законодавства.

Мету найбільш ефективного врегулювання відповідних  суспільних відносин, що виникають  у процесі доказування, має й доказове право як частина кримінально-процесуального права. Доказове право, як справедливо зазначає П. С Елькінд, — це система кримінально-процесуальних норм, що регламентують цілі, зміст, порядок і правові засоби виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки кримінально-судових доказів. Відповідно до того, як доказування становить найважливіший компонент кримінально-процесуальної діяльності, а правові відносини, що складаються у зв'язку з виявленням, збиранням, закріпленням, перевіркою й оцінкою доказів, —- найважливіший компонент кримінально-процесуальних відносин, доказове право, що регулює відповідну частину діяльності й суспільних відносин, входить в систему кримінально-процесуального права.

Система теорії доказів — це послідовність і  взаємозв'язок у розміщенні елементів її змісту. Для теорії доказів як наукової дисципліни найбільш доцільною є схема побудови за єдиним принципом — від загального до часткового3. У зв'язку з цим виділені загальна та особлива частини теорії доказів.

У загальній  частині подано поняття і зміст теорії доказів по кримінально-процесуальному праву, характеристика завдань кримінально-процесуального судочинства у системі наукових знань, а також розкриваються поняття доказів, предмета і меж доказування, класифікації доказів і їх процесуальних джерел; презумпція невинуватості в процесі доказування і способи збирання і перевірки доказів; висунення і перевірка слідчих і судових версій; оцінка доказів та їх процесуальних джерел; застосування технічних засобів при збиранні і перевірці доказів; поняття і класифікація суб'єктів доказування, а також участь у доказуванні інших осіб.

В особливій  частині теорії доказів розглядаються  окремі види джерел доказів по сучасному  кримінально-процесуальному праву: показання  свідків та потерпілих; показання підозрюваних та обвинувачених, висновок судової експертизи і показання судового експерта; речові докази; протоколи слідчих і судових дій та інших документів. Сучасна теорія доказів не визнає наперед встановлену оцінку доказів, не надає якомусь одному виду доказу більшого значення, ніж іншим. Тому в основу послідовності їх опису не може бути покладено принцип збільшення чи зменшення їх цінності, значимості в доказуванні тих чи інших обставин по кримінальній справі.

Для одержання  повної характеристики теорії доказів як навчальної дисципліни повинні бути описані також і її методи.

В енциклопедичній  літературі відзначається, що термін «метод» (від грец. methodos — шлях дослідження  або пізнання) означає спосіб побудови та обґрунтування системи знань, а також сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності1.

Практична діяльність і наукове пізнання здійснюється різними методами. їх прийнято класифікувати  за багатьма ознаками — залежно  від характеру виконуваної діяльності, стадій дослідження, рівнів наукового узагальнення, якісного або кількісного вивчення реальності тощо.

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2 Практичне  застосування теорії доказів

2.1. Методологічні основи теорії доказів

Вчення про  методи пізнання застосовується в багатьох науках, у тому числі в теорії доказів у кримінальному процесі.

Мова йде  саме про методи теорії доказів, за допомогою яких вона пізнає свій предмет, а не про методи й прийоми, що опрацьовані  наукою та застосовувані на практиці як методи практичної діяльності. Якщо в більшості випадків розмежування методів наукового дослідження та методів практичної діяльності не уявляється складним, то для теорії доказів таке розмежування має певні труднощі.

Пояснюється це особливістю самої практики доказування. Дійсно, практична діяльність слідчих органів і суду в сфері доказування спрямована на встановлення істини, на пізнання фактів і їх засвідчення. Продуктом цієї практичної діяльності є знання, а тому й методи діяльності мають пізнавальний характер.

Для теорії доказів  як галузі юридичної науки актуальними і специфічними уявляються наступні методи:

а) генетичний, спрямований на дослідження гносеологічних, суспільно-економічних і політичних передумов, щоспричинюють формування загальної системи доказовогоправа, його принципів, структури та найважливіших інститутів;

б) історики-юридичний, спрямований на висвітлення

історичних  змін у законодавстві, теорії й практики доказування, на виявлення елементів  спадкоємності правової форми й  поряд з цим істотних її змін у  певні історичні періоди;

в) порівняльно-правовий, що полягає в зіставленні особливостей систем доказового права з урахуванням відмінностей предмета регулювання (наприклад, кримінальний процес, цивільний процес), а також соціально-політичних і національних особливостей;

г) описово-аналітичний, що полягає в якісному описі досліджуваних явищ — норм, інститутів і діяльності по їх реалізації (зокрема, у науковому тлумаченні змісту норм на основі більш загальних принципів);

д) контрольно-соціологічний, що використовує кількіснухарактеристику масових явищ;

є) структурно-логічний, спрямований на виявлення структурних  особливостей доказового права як нормативної  системи в цілому, його окремих  інститутів, а також структури  та логічних властивостей окремих норм доказового права.

Поряд із зазначеними вище спеціальними методами, що використовуються в теорії доказів, застосовуються також інші наукові методи: спостереження, порівняння, експеримент.

2.2. Поняття судових доказів і засобів доказування

Здійснення  завдань і досягнення цілей правосуддя по цивільних справах припускають застосування судом норм матеріального права для встановлення в ході судового розгляду фактичних обставин справи. Самі ж фактичні обставини конкретної справи не можуть бути пізнані судом безпосередньо, оскільки вони, як правило, мали місце в минулому. Тому виникає питання про дослідження джерел, що містять відомості про фактичні обставини справи.

Таке дослідження  спрямоване на з'ясування наявності  чи відсутності певних юридичних  фактів (дій чи подій, що мають юридичні наслідки), з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення прав і обов'язків суб'єктів правовідносин. Таке дослідження джерел, що містять відомості про розшукувані юридичні факти, називається судовим доказуванням, а самі відомості про факти, будь-які фактичні дані називаються доказами. 
Судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи. Доказування передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.

Як зазначалося, обставини справи встановлюються за допомогою доказів.

Доказами по цивільній справі є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

З наведеного визначення випливає, що доказами є такі фактичні дані, які отримані у встановленій законом процесуальній формі. Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін і третіх осіб; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів. Тому, виходячи із закону, суд вправі використовувати для одержання фактичних даних тільки засоби.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників - це інформація, отримана за їх згодою при допиті в суді, про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

Письмові докази - це будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру чи витяги з них, що містять  відомості про обставини, які  мають значення для справи.

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Речові докази - це предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Речовими доказами є також  магнітні, електронні та інші носії  інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають  значення для справи.

Висновок експерта - це докладний  опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

Предметом доказування слід вважати коло юридичних фактів, від установлення яких за допомогою доказів залежить правильне вирішення цивільної справи. Встановлення наявності чи відсутності у справі певних юридичних фактів буде свідчити про дійсні взаємовідносини сторін. 
Предмет доказування визначається судом і особами, які беруть участь у справі, на підставі норм матеріального права, які підлягають застосуванню, і протягом процесу можуть в силу тих чи інших причин піддаватися змінам, наприклад, при відмові позивача від частини позовних вимог. Як відзначалося вище, обставини, які підлягають доказуванню, випливають з диспозиції норм матеріального права. Така норма вказує на обставини, які слід довести по будь-якій справі даної категорії. Наприклад, загальними фактами, які входять до предмету доказування по всіх справах про розірвання шлюбу, є: факт укладення шлюбу; факт наявності чи відсутності взаємної згоди подружжя на розірвання шлюбу; факт наявності чи відсутності спільних неповнолітніх дітей. 
Інші факти включаються до предмету доказування в залежності від конкретних обставин справи. Наприклад, у випадку розірвання шлюбу подружжя, які не мають спільних неповнолітніх дітей, один із яких не згоден на розірвання шлюбу, повинно бути розглянуто питання про встановлення факту неможливості подальшого спільного проживання подружжя і збереження сім'ї. 
Юридичні факти матеріально-правового порядку, що є основними фактами предмету доказування, служать орієнтиром для сторін. Спираючись на них, позивач обґрунтовує підставу позову, а відповідач - заперечення проти позову. Специфіка справи випливає з позову і заперечень проти нього. З цієї причини конкретні обставини, які необхідно довести по даній справі, випливають з підстав позову і заперечень проти нього.