Шпаргалка к государственному экзамену по "Криминальному праву"

Поняття готування до злочину, його об’єктивні та суб’єктивні ознаки та види. Відмежування готування до злочину від виявлення  умислу.

Поняття готування до злочину, його об'єктивні і суб'єктивні  ознаки. Частина 1 ст. 14 передбачає, що готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. При готуванні до злочину дії винного ще безпосередньо не спрямовані на об'єкт і не ставлять його в безпосередню небезпеку. Суб'єкт ще не виконує того діяння, яке є необхідною ознакою об'єктивної сторони складу злочину. З об'єктивної сторони готування до злочину може проявлятися в різних діях, але спільним для них є те, що всі вони полягають лише у створенні умов для вчинення злочину, який, однак, не доводиться до кінця з причин, які не залежать від волі винного (наприклад, винного затримали органи влади). З суб'єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим умислом, тобто особа усвідомлює, що створює умови для вчинення певного злочину і хоче створити такі умови. При цьому винний має умисел не обмежуватися лише готуванням до злочину, а вчинити такі дії, які призведуть до закінчення злочину. Види готування до злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 14 готування до злочину проявляється: а) у підшукуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину; б) пристосуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину; в) підшукуванні співучасників; г) змові на вчинення злочину; ґ) усуненні перешкод; д) іншому умисному створенні умов для вчинення злочину. Підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину - це будь-які дії з придбання, отримання, тимчасового позичення, купівлі, пошуку, засобів чи знарядь для вчинення злочину тощо. Спосіб підшукування засобів чи знарядь може бути як злочинним, так і незлочинним. Під засобами вчинення злочину слід розуміти предмети матеріального світу, що застосовуються при вчиненні злочину. Вони або необхідні для вчинення злочину, або полегшують чи прискорюють його вчинення (наприклад, підроблені документи для шахрайства, одурманюючі речовини для зґвалтування тощо). Знаряддя вчинення злочину - це предмети, призначені для безпосереднього виконання дій, що утворюють об'єктивну сторону складу закінченого злочину (наприклад, зброя, відмички тощо). Так, під знаряддям злочину стосовно корисливих посягань на приватну власність слід розуміти такі предмети чи технічні засоби, які умисно використовуються для викрадення майна чи заволодіння ним, а також для полегшення вчинення або приховування злочину. Підшукування співучасників - це будь-які дії по притягненню, залученню до вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвиконавця), організатора, підмовника або посібника. 
Змова на вчинення злочину - це згода двох або більше осіб у спільному вчиненні злочину. Усунення перешкод - це усунення перепон, які заважають вчиненню злочину, здійсненню злочинного умислу. Нарешті, інше умисне створення умов для вчинення злочину - це різноманітні дії, що створюють можливість для вчинення злочину (наприклад, підготовка місця вчинення злочину, сховища для приховування викраденого тощо). Відмежування готування до злочину від виявлення умислу. Під виявленням умислу розуміють прояв особою тим чи іншим засобом (усно, письмово, іншим шляхом) наміру вчинити певний злочин. Відповідно до ст.11 злочином є передбачене Кодексом суспільно небезпечне протиправне і винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. При виявленні умислу відсутня сама дія або бездіяльність, тому виявлення умислу не розглядається як стадія вчинення злочину і не тягне за собою кримінальної відповідальності. Від виявлення умислу слід відрізняти такі самостійні злочини, як погроза вбивством, знищенням майна тощо (наприклад, статті 129,195, 266). У цих випадках карається не самий умисел, а суспільно небезпечне діяння (погроза), навіть якщо в погрожуючого і не було наміру в подальшому реалізувати цю погрозу, бо тут заподіюється безпосередня шкода особі, суспільній безпеці, громадському спокою тощо.

Види  замаху на злочин. Непридатний замах  та його види.

Замах поділяється законом  на закінчений і незакінчений. Відповідно до ч. 2 ст. 15 замах на вчинення злочину  є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважало необхідними  для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з  причин, які не залежали від її волі. Цей замах нерідко називають невдалим. Так, К., коли був викритий у підробці документа, запропонував слідчому хабара і поклав на стіл конверт з грошима. Слідчий конверт не взяла, а запросила до кабінету свого співробітника і склала протокол огляду конверта, у якому були гроші. Або ще приклад: винний з метою вбивства зробив постріл у потерпілого, але промахнувся чи лише його поранив. Тут він зробив усе, щоб вбити потерпілого, однак смерть не настала з причин, що не залежали від його волі, тому злочин (вбивство) не був доведений до кінця. Відповідно до ч. 3 ст. 15 замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця. Наприклад: злодій був затриманий як тільки проникнув у житло, або при нападі з метою вбивства з рук винного була вибита зброя. Цей замах іноді називають перерваним. Не можна використовувати для поділу замаху на закінчений і незакінчений і змішаний критерій, тобто одночасне застосування об'єктивного і суб'єктивного критеріїв. Формула змішаного (об'єктивно-суб'єктивного) критерію, яка пропонує визнавати закінчений замах на злочин там, де зроблено усе, необхідне для вчинення злочину, є невдалою, оскільки ставить поняття закінченого замаху в повну залежність від розсуду суддів. 
Залежно від придатності об'єкта і засобів посягань розрізняють придатний замах на злочин і непридатний. Непридатний замах на злочин, у свою чергу, поділяється на замах на непридатний об'єкт і замах з непридатними засобами. Таким же може бути й непридатне готування до злочину. Замах на непридатний об'єкт (він може бути закінченим або незакінченим) має місце тоді, коли об'єкт не має необхідних властивостей (ознак) або він зовсім відсутній, внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця. Особа припускаться фактичної помилки, що і позбавляє її можливості довести злочин до кінця. Це, наприклад, спроба крадіжки з порожнього сейфа чи порожньої кишені; постріл у труп, помилково прийнятий за живу людину; викрадення предмета, помилково прийнятого за бойові припаси чи наркотичні засоби. Замах із непридатними засобами (він також може бути як закінченим, так і незакінченим) має місце тоді, коли особа помилково чи через незнання застосовує такі засоби, за допомогою яких, внаслідок їх об'єктивних властивостей, неможливо закінчити злочин.

Добровільна відмова від вчинення злочину  та її ознаки. Відмінність дійового каяття від добровільної відмови від доведення злочину до кінця.

Поняття добровільної відмови від вчинення злочину і її ознаки. Згідно з ч. 1 ст. 17 "добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця". Ознаками добровільної відмови є: а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи; в) наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Остаточне припинення готування до злочину або замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність умислу продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні злочину, його призупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від вчинення злочину, оскільки не припиняється загроза, небезпека заподіяння шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Наприклад, злодій, який усвідомив, що не зможе відчинити сейф з грошима тим інструментом, що є у нього, і припиняє розпочатий злочин, щоб принести інший інструмент, не може бути визнаний особою, яка добровільно відмовилася від крадіжки. Тільки остаточна відмова від доведення злочину до кінця свідчить про добровільну відмову від вчинення злочину. Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання при невдалій спробі вчинення злочину, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для закінчення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця. Наприклад, немає добровільної відмови від спроби повторного пострілу в потерпілого у зв'язку з осічкою чи промахом, і винний підлягає кримінальній відповідальності за замах на вбивство. Тут уже перший постріл утворив закінчений замах на вбивство, через це добровільна відмова повністю виключається. Відмова від повторення замаху може бути врахована тільки при призначенні покарання. Верховний Суд України вважає, що, коли відмова сталася вже після закінчення всіх дій, які винний вважав за необхідне виконати для доведення злочину до кінця, його дії слід кваліфікувати як закінчений замах на той злочин, що його винний хотів учинити. Нарешті, важливою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що причини (обставини), які він не в змозі перебороти (подолати) для закінчення початого їм злочину, відсутні і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити. Відмінність діяльного каяття від добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині. Діяльне каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині. Добровільна відмова може виявитися й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від подальшого вчинення злочину, а діяльне каяття завжди потребує тільки активної поведінки. Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених з прямим умислом. Діяльне ж каяття може бути як в умисних, у тому числі вчинених з непрямим умислом, так і в необережних злочинах. При добровільній відмові особа звільняється від кримінальної відповідальності внаслідок саме добровільної відмови від вчинення злочину, що свідчить про відсутність в її діянні складу злочину. При діяльному каятті склад злочину має місце, і тому воно, як правило, розглядається як обставина, що пом'якшує покарання. Навіть якщо особа при діяльному каятті в деяких випадках і звільняється від кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 45), то не у зв'язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, зазначених у законі.

Види  співучасників у злочині та їх визначення у КК України.

Співучасники при вчиненні злочину можуть виконувати як однорідні, так і різнорідні функції (ролі). Діяльність співучасників відрізняється за характером та ступенем їх участі у вчиненні умисного злочину. Необхідність встановлення ступеню і характеру участі кожного окремого співучасника у вчиненні конкретного злочину обумовлюється вимогами кримінального законодавства щодо кваліфікації та призначення покарання. Від їх вірного визначення залежить законність та обґрунтованість притягнення вказаних осіб до кримінальної відповідальності. Законодавчо закріплені наступні види співучасників (ч. 1 ст. 27 КК України):а) виконавець (співвиконавці);б) організатор;в) підбурювач;г) пособник. Згідно з ч. 2 ст. 27 КК України виконавцем (співвиконавцем) визнається особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений Особливою частиною КК України. Частиною 3 ст. 27 КК України передбачено, що організатором виступає особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також визнається особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Діяльність, яка зумовлює визнання співучасника організатором, характеризується наступними ознаками:організація вчинення злочину (злочинів);керівництво підготовкою чи вчиненням злочину (злочинів);створення організованої групи чи  злочинної організації;керівництво організованою групою чи злочинною організацією;забезпечення фінансування організованої групи чи злочинної організації;організація приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Відповідно до ч. 4 ст. 27 КК України, підбурювачем визнається особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення конкретного злочину. Згідно з ч. 5 ст. 27 КК України, пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Спеціальні питання відповідальності за співучасть.

В теорії кримінального права  виділяють шість спеціальних питань відповідальності за співучасть:

1. співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом;
2. ексцес виконавця;
3. провокація злочину;
4. невдале підбурювання чи пособництво;
5. безнаслідкова співучасть;
6. добровільна відмова співучасників.

Поняття і види причетності до злочину.

Причетністю до злочину визнається діяння, яке зовні схоже зі співучастю, але такою не є у зв’язку з відсутністю її основних ознак. Головними ознаками співучасті виступають умисність, спільність дій співучасників при вчиненні умисного злочину. При причетності до злочину наведені ознаки відсутні. Відповідно до ч. 6 і 7 ст. 27 КК України, а також напрацювань теорії та практики кримінального права виділяють наступні види причетності до злочину:- заздалегідь не обіцяне приховування злочину;- заздалегідь не обіцяне придбання отримання зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом;- потурання злочину;- недонесення про злочин. Заздалегідь не обіцяне приховування злочину – це попередньо не узгоджена з учасниками злочину діяльність особи, спрямована на приховування від органів влади злочинця, слідів злочину, засобів чи знарядь вчинення злочину, предметів здобутих злочинним шляхом. Заздалегідь не обіцяне придбання отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом. Даний вид причетності до злочину являє собою різновид приховування, зміст якого полягає у попередньо неузгодженій з іншими учасниками злочину, діяльності особи, пов’язаної із придбанням, отриманням, зберіганням чи збутом майна, одержаного злочинним шляхом. Потурання злочину. Потуранням визнається бездіяльність особи, яка повинна була і могла перешкодити вчиненню злочину. Наприклад, працівник міліції, отримавши інформацію про готування особи до злочину, не вчиняє необхідних та обов’язкових дій для його відвернення, сприяючи  скоєнню злочину. Недонесення про злочин. Недонесенням про злочин вважається бездіяльність, яка полягає у неповідомленні особою, якій достеменно відомо про готування або вчинення злочину, органів державної влади.

Одиничний злочин як складовий елемент множинності  злочинів. Види одиничних злочинів.

Одиничний злочин має місце  там, де він передбачений кримінальним законом як одиничний самостійний  склад злочину. Він конструюється  законодавцем, виходячи з соціальних властивостей відповідного діяння, з типовості цього діяння, єдності його об'єктивних і суб'єктивних ознак. З цього погляду одиничним злочином є крадіжка, хуліганство, розбій, хабарництво тощо. Саме поєднання типових ознак цих злочинів дає законодавцю підставу визнати їх одиничними злочинами, що охоплюються відповідними нормами закону. Одиничні злочини поділяються на прості та ускладнені одиничні злочини. Прості одиничні злочини передусім мають місце в тих випадках, коли одній дії (бездіяльності) відповідає і один наслідок, передбачений у кримінальному законі. Наприклад, таким злочином є крадіжка: тут одна дія - таємне викрадення майна і один наслідок - майнова шкода власнику. Або вбивство, де дія (бездіяльність) спричиняє смерть потерпілого. Простий одиничний злочин може складатися з однієї дії, наслідки якої лежать за межами відповідного складу (так звані злочини з формальним складом), як, наприклад, завідомо неправдиве показання, погроза вбивством тощо. Простий одиничний злочин може також полягати в одній дії, яка потягла за собою декілька наслідків, зазначених у законі. Так, ч. 2 ст. 274 КК передбачає відповідальність за порушення правил ядерної і радіаційної безпеки, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (наприклад, вибух, руйнування будинків і споруд, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо). Тут одне діяння - порушення правил безпеки і два або більше наслідків. Ускладнені одиничні злочини характеризуються більш складною структурою складу, в них більш складні об'єктивна і суб'єктивна сторони вчиненого. Є такі види ускладнених одиничних злочинів: триваючі, продовжувані, складені злочини, а також злочини, які кваліфікуються за настанням додаткових тяжких наслідків (їх часто називають злочинами, кваліфікованими за наслідками). Триваючий злочин. Поняття триваючого злочину використовується не тільки теорією і практикою кримінального права, а й чинним законодавством, яке пов'язує з цим поняттям певні правові наслідки. Так, Закон України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування амністії в Україні" в ст. 4 встановлює, що чинність закону про амністію не поширюється на триваючі та продовжувані злочини, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Те саме слід сказати про давність притягнення до кримінальної відповідальності, встановлену ст. 49 КК, що починає обчислюватися при вчиненні таких злочинів тільки після того, як вони були закінчені, припинені або перервані. Таким чином, стає важливим саме визначення поняття триваючого злочину та його ознак. Триваючий злочин можна визначити як одиничний злочин, який, розпочавшись дією або бездіяльністю особи, далі вчиняється безперервно протягом більш-менш тривалого часу. Триваючий злочин - це одиничний злочин, і тому він кваліфікується за однією статтею КК. Наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї кваліфікуються за ч. 1 ст. 263, злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей - за ст.164. Тривалість перебування особи в стані безперервного вчинення злочину, тобто тривалість самого злочину, на його кваліфікацію не впливає, проте враховується судом при призначенні покарання. Продовжуваний злочин. Таким визнається злочин, який складається з декількох тотожних злочинних діянь, що спрямовані до єдиної мети і складають у цілому єдиний злочин. У частині 2 ст. 32 КК продовжуваний злочин визначається як діяння, яке складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром. Цим поняттям широко користується судова практика у справах про крадіжки, привласнення та розтрати, обман покупців, давання - одержання хабара, статеві злочини та в інших випадках. Продовжуваному злочину властиві такі ознаки: 1) він складається з двох або більше самостійних, тобто віддалених одне від одного в часі, тотожних злочинних діянь; 2) всі ці діяння об'єднані єдиним наміром і прагненням до досягнення спільної, кінцевої мети; 3) саме тому вони розглядаються не як множинність злочинів, а як одиничний злочин; 4) продовжуваний злочин кваліфікується за однією, окремою статтею (частиною статті) КК. Складений злочин (його іноді називають складним), як очевидно з самого визначення, складається з двох або більше злочинних діянь, що утворюють, проте, один одиничний злочин. У КК такі злочини передбачені в багатьох статтях. Звернемося до прикладів. Так, ст. 257 передбачає відповідальність за бандитизм, тобто напад збройної банди на державні, громадські організації або окремих громадян. Неважко помітити, що тут в одному складі об'єднані склади незаконного зберігання (носіння) зброї і нападу (насильства над особою, зґвалтування, знищення майна, заволодіння чужим майном). Або розбій - ст.187, який складається з насильства над особою (погроза вбивством, заподіяння тілесних ушкоджень) і заволодіння майном. Аналіз окремих видів одиничних злочинів свідчить про те, що вони є найважливішим "інструментом" для пізнання інституту множинності злочинів:1. Поняття і характеристика видів одиничних злочинів дають нам можливість усвідомити, з яких структурних елементів складається сама множинність злочинів. Остання містить у собі різноманітні комбінації, "набори" одиничних злочинів - простих одиничних злочинів, триваючих, продовжуваних, складених і злочинів, кваліфікованих за наслідками.2. Поняття і види одиничних злочинів мають велике значення при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.3. Характеристика окремих видів одиничних злочинів необхідна для відмежування від деяких близьких до них видів множинності (наприклад, складених злочинів - від сукупності злочинів, продовжуваних злочинів - від повторності злочинів тощо). Про це йтиметься в наступних параграфах цього розділу. 
Після викладеного є всі підстави приступити до характеристики окремих видів множинності: повторності злочинів, сукупності злочинів і рецидиву злочинів.

Поняття і види сукупності злочинів.

Відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними  частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Таким чином, при сукупності злочини:1) особою вчинено два або більше злочини;2) кожен з них кваліфікується за різними статтями або за різними частинами однієї статті Особливої частини КК;3) за жоден з них особа не була засуджена, тобто всі вони вчинені до винесення вироку хоча б за один з них. Перша ознака сукупності злочинів проявляється у вчиненні особою двох або більше злочинів, причому кожен з них має характер окремого, самостійного, одиничного злочину. Такий одиничний злочин, як було сказано раніше, може бути простим, триваючим, продовжуваним або таким, що кваліфікується за наслідками, але він завжди містить в собі ознаки одного складу злочину. Другою ознакою сукупності злочинів є вимога, щоб кожен із злочинів, які утворюють сукупність, був передбачений самостійною статтею КК, тобто кваліфікувався за однією, окремою статтею кримінального закону або за різними частинами однієї і тієї ж статті КК. Так, якщо винний при вчиненні хуліганства завдав ножем потерпілому тяжке тілесне ушкодження, то має місце сукупність злочинів і вчинене слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 296 і за ч. 1 ст. 121. Якщо злочинна група вчинила розбій, а потім викрадення наркотичних засобів, вчинене охоплюється ч. 2 ст. 187 і ч. 4 ст. 308. Види сукупності злочинів. При визначенні видів сукупності злочинів презюмується, що вони мають ті родові ознаки, які входять до загального поняття сукупності, тобто вчинено два або більше злочинів, кожний з яких передбачений самостійною статтею КК або різними частинами однієї статті КК, і всі злочини вчинені до засудження хоча б за одне з них. Тому, говорячи про види сукупності, слід окреслити їх особливості, їх видові ознаки. У науці кримінального права традиційно сукупність злочину поділяється на два види: сукупність ідеальну і сукупність реальну. Такого розподілу дотримується і судова практика. Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два або більше злочини. Так, прикладами ідеальної сукупності можуть виступати випадки вчинення особою особливо злісного хуліганства із заподіянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження; отримання посадовою особою у виді хабара наркотичних засобів; умисне вбивство особи шляхом підпалу будинку, де знаходився потерпілий, тощо. Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями вчиняє два або більше злочини. Таким чином, при реальній сукупності є дві або більше дії, кожна з яких являє собою самостійний злочин (наприклад, крадіжка і хуліганство). Чим же відрізняється ідеальна сукупність від реальної? На відміну від ідеальної сукупності, де однією дією вчиняються два або більше злочини, при сукупності реальній кожне діяння, вчинене винним, утворює, з точки зору кримінального закону, самостійний злочин. Далі, якщо при ідеальній сукупності злочини, які утворюють її, вчиняються одночасно, то при реальній сукупності обов'язково між діями що вчиняються особою, а отже, і вчиненими злочинами, існує більш-менш тривалий проміжок в часі. Тут один злочин завжди віддалений від іншого, вони вчиняються різночасно, хоча і можуть бути тісно пов'язані між собою. Наприклад, якщо особа (або група осіб) з метою вбивства потерпілого підпалює будівлю, у якій той знаходився, і досягає цієї мети, перед нами ідеальна сукупність злочинів - однією дією вчинено два злочини - підпал і вбивство. Але достатньо змінити ситуацію і уявити собі, що потерпілий був спочатку вбитий, а потім будівлю з метою приховування вбивства було спалено, ми маємо реальну сукупність вбивства і підпалу, тому що кожна з вчинених дій утворює самостійний злочин.

Обставини, що виключають злочинність діяння: загальна характеристика, види, кримінально-правове  значення.

Під обставинами, що виключають злочинність діяння розуміють такі обставини, які виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, яке за своїми зовнішніми ознаками схоже зі злочинним. Тобто в силу того, що відсутня суспільна небезпека діяння, воно не є злочином. Розкриваючи інші сторони діяння, ці обставини дають змогу отримати більш повне уявлення про скоєне та правильно оцінити його, а саме побачити правомірність діяння там, де по зовнішнім ознакам складу злочину воно виглядає як злочин. І кримінальний закон повинен доповнювати обставини, що вказують на злочинність діяння. В залежності від зв’язку з ознаками складу злочину обставини, що виключають злочинність діяння поділяють на дві групи: першу групу утворюють обставини, передбачені діючим КК: необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, воєнна необхідність та інші. До другої групи належать обставини, передбачені іншим законодавством: закон України “Про службу безпеки України”, “Про міліцію” та інші. Такими обставинами можуть бути: виконання службового обов’язку, застосування сили або зброї при його виконанні. До обставин, що виключають злочинність діяння відносять Кримінальним кодексом України, главою VIII віднесено необхідну оборону; уявну оборону; крайню необхідність; затримання особи, що вчинила злочин; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов’язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Уявна оборона. Відповідальність при уявній обороні.

Согласно ч.1 ст.37 Ук  мнимой обороной признаються действия, связанные  с причиненим вреда при таких  обстоятельствах, корда реальное общественно  опасное посягательства отсутствовало, и лицо, неправильно оценивая действия потерпевшего, лиш ошибочно предполагало наличие такого посягательства. Мнимая оборона – это ошибка «защищающегося»  лица в отношении наличия и  реальности посягательства. Ошибка при  реализации права на необходимую  оборону может бать извинительной  и неизвинительной. Извинительная ошибка означает, что в обстановке, которая сложилась, лицо имело достаточные основания предполагать наличие общественно опарного посягательсва, вследствии чего оно не сознавало и не могло осознавать ошибочности свого предположения (ч.2 ст.37) Например, решив разыграть знакомого, товарищи надев маски и взяв муляжи оружия, инсценировали разбойное нападение на его квартиру. В данном случае мнимая оборона за правовими последствиями приравнивается к необходимой обороне и исключает уголовную ответственность защищающегося лица. Если же будет установлено превышение пределов необходимой обороны, лицо подлежит уголовной ответственности лиш в случаях, спеціально предусмотренных в ст..ст. 118 и 124 УК. Неизвинительной признается ошибка, при которой в сложившийся обстановке защищающееся лицо не осозновало, но могло осоновать отстутвие реального общественно опарного посягательства (ч4 ст37). В таком случае лицо, ошибающееся в отношении наличия и реальности общественно опарного посягательства, подлежит уголовной ответственности за причинение вреда по неосторожности.

Поняття, підстави та ознаки крайньої необхідності.

Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність - це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена. Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує. Перший елемент підстави крайньої необхідності - це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК. 
Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди. 
6. Мета крайньої необхідності. Слова в ст. 39 КК, що дія в стані крайній необхідності застосовується "для усунення небезпеки" означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунена: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, шляхом перевезення людей у безпечне місце за допомогою взятого без дозволу чужого транспорту тощо. Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам "третіх осіб", тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов'язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, що загрожувала потерпілим. Характер дій. Відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов'язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленням його особистої волі тощо. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана "передчасна" і "спізніла" крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах. Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) - це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності - небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка "права з не правом", а при крайній необхідності, навпаки, сутичка "права з правом"; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, яка пом'якшує покарання.

Звільнення  від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям  або примиренням винного з  потерпілим.

Лицо, впервые совершившее  преступление небольшой тяж ести или неосторожное престпление средней  тяжести, освобождается от уголовной  ответственности, если оно после  совершения преступления чистосердечно  раскаялось, активно способствовало раскрытию преступления и полностью  возместило причиненный им ущерб  или устарнило нанесенный вред (ст45). Основаниями применения освобождения от уголовной ответственности в  связи с деятельным раскаянием являються: - совершение преступления впервые; - совершение лицом преступления небольшой тяж  ести. Обязательным условием данного  вида освобождения от уг. Ответ. Выступает  деятельное раскаяние виновного  в совершении преступления. Деятельное раскаяние – активная форма поведения виновного после совершения им преступления, включающая: - явку с повинной; - чистосердечное раскаяние о совершенном преступлении; - активное способствование правоохранительным органам в раскрытии преступления; - полное возмещение причиненного преступлением ущерба; - устранение нанесеного преступлением вреда.Лицо, впервые совершившее преступление небольшой тяжести или неосторожное преступление, если оно примирилось с потерпевшим и возметило причиненный им ущерб или устранило нанесенный вред (ст46). Основаниями применения данного вида освобождения от уголовной ответственности выступают: - совершение преступления впервые; - совершение лицом престпления небольшой тяж ести; - совершение лицом неосторожного преступления средней тяж ести. Условиями, при которых суд обязан освободить виновного от уг. Ответс., являются: - примирении виновного с потерпевшим (о чем потерпевший обязан сообщить правоохранительным органам); - возмещение виновным потерпевшему причиненного преступлением ущерба или устранение нанесеного вреда.

Звільнення  від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків  давності.

Основною умовою звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків  давності є перебіг (закінчення) після  вчинення злочину певного проміжку часу (строку давності). В ч. 1ст. 49 КК передбачено наступні строки давності: 1) два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;2) три роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;3) п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;4) десять років – у разі вчинення тяжкого злочину;5) п’ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Вказані в ч. 1 ст. 49 строки давності називаються диференційованими, оскільки їх тривалість залежить від ступеню тяжкості злочину. Початковий момент перебігу давності – день вчинення особою злочину. Кінцевий момент строку давності наступає о 24-й год. останньої доби встановленого законом строку, який обчислюється календарними роками (а якщо перебіг давності зупинявся, то також місяцями і днями). Згідно із ч. 1 ст. 49 КК строк давності триває до дня набрання вироком законної сили. Згідно з ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. Зупинення означає, що та частина строку давності, яка фактично спливла до ухилення від слідства або суду, не втрачає свого значення давності і після поновлення перебігу вона враховується при обчисленні давності, а той строк, протягом якого особа ухилялася, врахуванню не підлягає. Якщо з часу вчинення злочину минуло п’ятнадцять років і давність не було перервано вчиненням нового злочину, то особа звільняється від кримінальної відповідальності, навіть якщо з її боку мало місце ухилення від слідства чи суду. Цей п’ятнадцятирічний строк називають загальним (недиференційованим) строком давності. Згідно з ч. 3 ст. 49 КК перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Якщо новий злочин є злочином невеликої тяжкості, то його вчинення ніяк не впливає на перебіг давності за перший злочин – він продовжується. Винятки з правила про обов’язкове звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності: факультативне незастосування давності та обов’язкове незастосування давності. Факультативне (ч. 4 ст. 49 КК): застосування давності щодо особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Обов’язкове (ч. 5 ст. 49): давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і ч. 1 ст. 442 КК України.

Система і види покарань за кримінальним правом.

Система покарань – це встановлений кримінальним законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості. Передбачена ст. 51 КК. Використано гуманний і справедливий принцип побудови системи покарань- “ від найменш суворого до найсуворішого”. Така система є орієнтиром, за яким суд може застосувати більш суворий (альтернативний) вид покарання лише за умови неможливості застосування м’якшого виду покарання, передбаченого санкцією статті за вчинений злочин. Ознаки системи покарання:1.встановлюється тільки законом: покарання не може бути визначене довільно, його вид, розмір, порядок і підстави застосування зазначені тільки в законі; 2.перелік покарань, що утворюють систему, обов’язковий для суду; 3.перелік покарань, що утворюють систему, вичерпний: з погляду закону на даний момент система покарань є завершеною, не може розширюватися ніким, крім законодавця. 4.передбачає їх розміщення у певному порядку за ступенем їх суворості: у ст. 51 КК вони розташовані від менш суворих до більш суворих. Класифікація покарань: 1. За порядком призначення покарань: ст. 52 КК розділяє покарання на три групи: а) основні – призначаються лише як самостійні, не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані (громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі; тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі); б) додаткові – призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватись не можуть (конфіскація майна; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, або кваліфікаційного класу); в) які можуть призначатися і як основні, і як додаткові (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф). 2. За суб’єктом, до якого застосовуються покарання: а) загальні – можуть бути застосовані до будь-якого засудженого; б) спеціальні – призначаються лише певному класу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи. 3. За можливістю визначення строку покарання: а)строкові (громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження волі; тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю); б) безстрокові: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, або кваліфікаційного класу та довічне позбавлення волі. Види покарань. 1. Громадські роботи (ст. 56 КК) – виконання засудженим у вільний від роботи та навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (збирання сміття, озеленення вулиць та інше). Встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш 4 годин на день. Не застосовуються до осіб, визнаних інвалідами І або ІІ групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби. 2. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за основним місцем роботи на строк, визначений вироком суду (від 6 місяців до 2 років), з відрахуванням у доход держави від 10 до 20 % її заробітку. Не застосовується до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли 16-річного віку, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. 3. Арешт (ст. 60 КК) виражається у тримані засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від 1 до 6 місяців. Військовослужбовці відбувають його на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 8 років. 4. Обмеження волі (ст. 61 КК) – утримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням до праці. Призначається на строк вад 1 до 5 років. Не може бути призначене до неповнолітніх, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів І та ІІ груп.5. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) полягає в ізоляції засудженого та поміщення його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду. Установлюється на строк від 1 до 15 років. Є основним покаранням, застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства. 6. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено санкцією статті Особливої частини КК і за умови, що суд визнає неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент постановлення вироку. 7. Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого. Призначається за тяжкі і особливо тяжкі корисливі злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо передбачених санкцією статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого. Перелік майна, який не підлягає конфіскації, визначається законом (додаток до КК). 8.  Штраф (ст. 53 КК) є грошовим стягненням, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Штраф може призначатися як основне, так і як додаткове покарання лише у випадках, коли це передбачено санкцією статті КК, за якою кваліфікується злочин. Штраф встановлюється у межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу. У разі неможливості сплатити штраф суд може змінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку 10 годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку 1 місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімум доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Кримінально-правова  характеристика основних покарань за виключенням позбавлення волі.

Согласно  ч.1 ст.50 УК наказание – это мера принуждения, которая применяется от шимени государства по приговору суда к  лицу, признаному виновным в совершении преступления, и заключается в предусмотренном законом ограничении прав и свобод осужденного. В соответствии со ст.52 УК, все наказания делятся на три группы: - основне; - дополнительные;- смешанные (применяются в качестве основних, так и дополнительных наказаний). Основные наказания – это наказания, которые назначаються только самостоятельно и выполняют главенствующую роль при реализации целей наказания. К ним относятся : 1) общественные работы 2) исправительные работы 3) служебные ограничения для военнослужащих 4) арест 5) ограничение свободы 6) содержание в дисциплинарном батальоне военнослужащих 7) лишение свободы на определенный срок 8) пожизненное лишение свободы.

Загальні  засади призначення покарання.

Відповідно до ст. 65 КК України "Загальні засади призначення  покарання" суд призначає покарання: 1. у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Дана вимога означає, що суд може призначити покарання лише в рамках санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винної особи. У відносно-визначеній санкції, де вказані найменших та найбільший розміри покарання, суддя має право призначити покарання в указаних межах. У відносно-визначеній санкції, де вказаний лише найбільший розмір покарання, суддя керується положеннями Загальної частини КК про мінімальний та максимальний розміри для даного виду покарання.  В альтернативних санкціях суд повинен вирішити питання про можливість виправлення особи, що вчинила злочин, без ізоляції від суспільства. І лише у разі, коли таке виправлення не можливе, призначити покарання у виді позбавлення волі. 2. відповідно до положень Загальної частини КК. До таких положень слід відносити: 1) додержання вимог Загальної частини КК про цілі покарання; 2) додержання вимог Загальної частини КК про систему та види покарання; 3) додержання вимог Загальної частини КК про стадії вчинення злочину; 4) додержання вимог Загальної частини КК про співучасть у злочині. 3. враховуючи  ступінь тяжкості  вчиненого злочину,   особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. враховуючі ступінь тяжкості вчиненого злочину. Ступінь тяжкості  вчиненого злочину залежить від положень ст.12 КК, яка виділяє злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. Особа винного. Наука кримінального права підрозділяє сукупність ознак особи, що вчинила злочин, на дві групи. Першу групу складають ознаки суб’єкту злочину (всі ознаки суб’єкту злочину враховуються в конструкції складу злочину та відображаються в санкції). Друга група об’єднує ознаки, які характеризують особу злочинця. Ці ознаки можуть давати підставу як для пом’якшення покарання, так і для його посилення. Особа винного виступає як одна з необхідних умов кримінальної відповідальності: характеристики, які представляють особу як суб’єкт злочину, включені законодавцем до складу злочину в якості їх конститутивних ознак. До них, насамперед, відносяться загальні ознаки, що визначають суб’єкта будь-якого злочину (вік кримінальної відповідальності, осудність), певні ознаки спеціального суб’єкту (службове становище, наявність родинних зв’язків та ін.) та ознаки, що характеризують її попередню злочинну діяльність.

Обставини, які обтяжують покарання, їх кримінально-правове  значення.

Обставини, що обтяжують  покарання: 1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;2) вчинення злочину, групою осіб за попередньою змовою;3)вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;5) тяжкі наслідки, завдані злочином;6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманливих засобів. При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ст.67 КК.Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Призначення покарання за сукупністю вироків.

Якщо засуджений після  постановлення вироку, але до повного  відбуття покарання вчинив новий  злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання  за попереднім вироком. При складанні  покарань за сукупністю вироків загальний  строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого  для даного виду покарання в Загальній  частині КК. При складанні покарань у вигляді позбавлення волі загальний  строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення  волі може бути більшим п'ятнадцяти  років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні  покарань у вигляді довічного  позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк  покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Остаточне покарання  за сукупністю вироків має бути більшим  від покарання, призначеного за новий  злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Призначене хоча б за одним  із вироків додаткове покарання  або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно  призначеного за сукупністю вироків. Відповідно до ч.4 ст.67 КК якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена  в статті Особливої частини як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз  враховувати її при призначенні  покарання як таку, що його обтяжує. В той же час законодавець припускає  можливість врахування ознаки повторності  двічі: при кваліфікації діяння та при  призначенні покарання за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків.

Звільнення  від відбування покарання з випробуванням, його види, умови,  правові наслідки.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням, яке  передбачено у ст. 75 ККУ, – це самостійний  інститут кримінального права в  системі норм про кримінальну  відповідальність, який надає засудженому  можливості відвернути відбування призначених  за вироком суду виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення  волі на строк не більше п’яти років. Підставами звільнення від відбування покарання з випробуванням є сукупність обставин справи, за наявності яких цілі кримінальної відповідальності можуть бути досягнуті без відбування призначеного основного покарання, які у свою чергу, можна поділити на підстави, обумовлені суспільною небезпечністю вчиненого злочину, й підстави, обумовлені суспільною небезпечністю особи винного. Лише поєднання цих підстав дозволяє суду дійти висновку про можливість застосування даного інституту. Чинний КК у ст. 76 передбачає при звільненні від відбування покарання з випробуванням можливість покладення наступних обов’язків: 1)попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2)не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3)повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4)періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи; 5)пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Звільнення  від покарання на підставі Закону України про амністію або акта про помилування.

Амністія – це вид звільнення від покарання та його відбування, який на підставі закону про амністію застосовується стосовно індивідуально невизначеної певної категорії осіб і полягає у їх повному (повна амністія) або частковому (часткова амністія) звільненні від кримінальної відповідальності чи від покарання або в заміні покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням. У статтях 74, 85-87 КК визначається можливість звільнення особи від покарання чи пом'якшення призначеного покарання в порядку амністії або помилування. Оскільки і амністія, і помилування здійснюється не судом, а відповідно суб'єктами законодавчої і виконавчої влади, це дозволяє віднести їх скоріше до державно-правового, ніж кримінально-правового інституту. Відповідно до ст. 92 Конституції України амністія оголошується спеціальним законом про амністію, який приймається Верховною Радою України в кожному конкретному випадку. Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує У такому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку. Суд постановляє обвинувальний чи виправдувальний вирок, а особа, яка обвинувачується органами досудового розслідування у вчиненні злочину, дістає можливість домогтися свого публічного виправдання у судовому порядку. Закон про амністію – це позбавлений персоніфікованого характеру акт вищого органу державної влади, який відіграє роль юридичної передумови ухвалення правозастосовчим органом процесуального рішення про звільнення конкретної особи від кримінальної відповідальності або покарання, про заміну покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням. Дія закону про амністію, як правило, поширюється лише на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно. У виняткових випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширена на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна амністія). Закон розрізняє три види амністії повну, коли передбачається повне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання, часткову — при частковому звільненні зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та умовну , яка застосовується у виключних випадках з метою припинення суспільно небезпечних групових проявів і поширюється на діяння, вчинені до певної дані після оголошення амністії, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію. Помилування – це індивідуальне державно-владне веління у формі вибачення особи, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості. При цьому лише у виняткових випадках може бути помилувано особу, до якої раніше було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнення від покарання чи заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, відстрочку виконання вироку, якщо вони до погашення або зняття судимості знову вчинили умисний злочин. Розгляд клопотань про помилування засуджених, які не стали на шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а також клопотань осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, здійснюється лише за наявності надзвичайних обставин. Але загалом надія на помилування – важливий стимул для виправлення Особливо це стосується засуджених до довічного позбавлення волі. На відміну від амністії акт помилування не розрахований на невизначену кількість випадків використання і є персоніфікованим актом одноразового застосування права щодо конкретної особи або групи індивідуально зазначених в указі Президента осіб. Як і амністія, помилування у КК розглядається як підстава звільнення і від кримінальної відповідальності (ст. ст. 44 і 85), і від покарання (ст. 87). При цьому реальна правозастосовча практика, як правило, зорієнтована на непов’язане із звільненням від кримінальної відповідальності помилування засуджених, яке здійснюється у вигляді 1) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк (згідно з ч 2 ст. 87 – на строк не менше двадцяти п’яти років), 2) повного або часткового звільнення від відбування інших, крім довічного позбавлення волі, видів основного, а також додаткового покарання, 3) заміни інших, крім довічного позбавлення волі, видів основного, а також додаткового покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням. Помилування здійснюється Президентом України Коло осіб, які мають право клопотати про помилування, порядок підготовки матеріалів для розгляду цих клопотань, повноваження Управління З питань помилування Адміністрації Президента України і Комісії при Президентові України у питаннях помилування визначаються Положенням про порядок здійснення помилування.