Шпаргалка к государственному экзамену по "Криминальному праву"

Поняття, завдання і система кримінального  права. Суміжні галузі права.

Уголовное право  как отрасль права – это совокупность уголовно-правовых норм, определяющих преступность и наказуемость общественно опасных деяний. Предметом уголовного права выступают отношения, возникающие между лицом, и уполномоченным государственном органом (милиция, прокуратура, суд) по поводу совершения преступления. Методом регулирования уголовно-правовых отношений являются применение к лицу, совершившему общественно опасное деяние, мер уголовно-правового воздействия. Функциями (задачами) уголовного права согласно ч.1 ст.1 УК Украины являются: 1) обеспечение охраны прав и свобод человека и гражданина, собственности, общественного порядка и общественной безопасности, окружающей среды, конституционного строя Украины от преступных посягательств, обеспечение мира и безопасности человечества; 2) предупреждение преступлений; 3) регулирование отношений между специально уполномоченными органами государства, противодействующими преступности, и лицом, совершившим общественно опасное деяние.  Единственным источником уголовного права является УК Украины, принятый 5 апреля 2001 годы, который вступил в действие 1 сентября 2001 года. УК состоит из Общей и Особенной частей. В Общей части закреплены общие начала и принципы уг. Права, виды наказаний, которые могут быть назначены лицу, совершившему преступление. В Особенной части закреплены признаки общественно опасных деяний, признаваемых преступлениями, и наказания, назначаемые лицу за их совершение. Общая часть состоит из 15 разделов, Особенная из 20 разделов. Уголовное право тесно взаимосвязано с иными отраслями права, в частности, конституционным, административным, уголовно-процессуальным, уголовно-исполнительным правом.

Поняття закону про кримінальну відповідальність. Його ознаки, структура та значення.

Закон про кримінальну  відповідальність – це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, що складається з кримінально-правових норм, що встановлюють загальні засади і принципи кримінальної відповідальності, визначають суспільно небезпечні діяння як злочин,  і яке покарання може бути призначено особі, винному в їхньому здійсненні. Значення закону про кримінальну відповідальність: 1)закон про кримінальну відповідальність є законодавчою базою, на підставі якої ведеться боротьба зі злочинністю; 2)закон про кримінальну відповідальність – це єдине джерело кримінального права; 3)закон про кримінальну відповідальність має попереджувальне значення. Закони про кримінальну відповідальність систематизовані в Кримінальному  кодексі (КК) України: Загальній і Особливій частинах, що між собою тісно взаємопов’язані. Загальна й Особлива частини складаються з розділів, розділи зі статей, статті з частин, окремі частини статей з пунктів. У деяких статтях КК маються примітки. Норма права, за загальним правилом, складається з гіпотези, диспозиції і санкції. Особливістю норми Особливої частини є те, що вона складається тільки з диспозиції і санкції. Диспозиція – це частина норми, у якій визначається злочинність діяння. Наприклад, ч.1 ст.185 КК:  таємне викрадення чужого майна (крадіжка). Виділяють наступні види диспозиції: проста, описова, бланкетна і відсилочна. Санкція – це частина статті, у якій визначає вид і розмір покарання за злочин, закріплений у диспозиції. Санкції бувають відносно-визначені й альтернативні. Відносно-визначені санкції підрозділяються на два підвиди: 1) яких вказується як мінімальний, так і максимальний  розмір покарання (ч.2 ст. 119 КК); 2)у яких вказується тільки максимальний  розмір покарання (ст. 198 КК).

Чинність закону про кримінальну  відповідальність у часі.

Відповідно  до ч.2 ст. 4 КК злочинність і караність  діяння визначається законом про  кримінальну відповідальність, що діяв на момент здійснення злочину. Часом  здійснення злочину визнається час  здійснення особою передбаченого законом  про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності (ч.3 ст. 4 КК). Мається на увазі наявність ознаки об'єктивної сторони складу злочину (суспільно небезпечного діяння у  формі дії або бездіяльності. Тобто особа дією або бездіяльністю  вчиняє злочин або починає реалізовувати  свій злочинний намір. Цей момент і варто вважати часом здійснення злочину. Згідно ч.1 ст. 4 КК закон про  кримінальну відповідальність набирає  сили через десять днів із дня його офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самим законом, але  не раніше дня його опублікування. Звідси випливає, що закон про кримінальну  відповідальність може набрати сили з дня його опублікування в  офіційному виданні або з дня, зазначеного в самому законі, але  після опублікування. Ст. 58 Конституції  України закріплює положення  про те, що закон зворотної сили не має. Тобто загальне правило говорить, що закон, який вступив у силу діє  наперед у часі.

Зміст територіального принципу чинності закону про кримінальну відповідальність. Поняття території України та місця вчинення злочину.

Територіальний  принцип закріплений у ч.1 ст. 6 КК: особи, що вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності по діючому Кодексу. Ознаки територіального принципу: 1)злочин вчинюється на території України. Територіальний принцип випливає із суверенітету України, влада якої поширюється на всю її територію, тобто на всій території країни  діє верховенство закону про кримінальну відповідальність, а значить людина, що скоїла злочин, повинна нести відповідальність на його підставі. До території України відносяться: 1)суша в межах державного кордону (материкова частина й острови, а також анклави (Калінінградська область у Російській федерації) – частина території держави, що не має загальних границь з основною територією країни, 2)внутрішні води, до яких відносяться морські води, води портів, заток, бухт, лиманів, проток, води рік, озер і інших водойм, 3)прибережні територіальні води -  12 морських миль від  точки найбільшого відливу, 4)надра в межах державного кордону – частина земної кори, що знаходиться нижче ґрунту і дна водойм, 5)повітряний простір у межах державного кордону на висоту 100-110 км (вище знаходиться космічний простір, що має міжнародно-правовий режим), 6)військові кораблі і літаки де б вони ні знаходилися, 7)цивільні кораблі і літаки, якщо вони знаходяться у відкритому морському або повітряному просторі.

Зміст космополітичного (універсального) та реального принципів чинності закону про кримінальну відповідальність.

Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип виходить з  міжнародно-правових зобов'язань України  у сфері боротьби із злочинністю. Згідно з ст. 8 КК іноземці та особи  без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили  злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, в тому числі Україні. Реальний принцип. Цей принцип також закріплений в ст. 8 КК. Він полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом у випадках, якщо цей злочин є особливо тяжким та був спрямований проти прав і свобод громадян України або інтересів України, наприклад, за ст. 115 у разі вбивства громадянина України на території іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 за вчинення поза межами України терористичного акту групою осіб з метою провокації воєнного конфлікту. Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу безпеку держави. Застосування реального принципу можливе за умови, якщо іноземці чи особи без громадянства, які в Україні не проживають, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.

Ознаки  злочину. Відмінність злочину від  інших правопорушень та від правомірної  поведінки.

Згідно з ч. 1 ст. 11 КК України  злочином вважається передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене  суб’єктом злочину. Законодавче визначення поняття злочину закріплює його обов’язкові ознаки: - злочин це діяння (дія або бездіяльність). Особа підлягає кримінальній відповідальності за конкретні дії (активна форма поведінки) або бездіяльність (пасивна форма поведінки). Тільки конкретна поведінка, а не думки, переконання, у т.ч. виражені усно, письмово або жестами можуть визнаватися злочином; - злочином є суспільно небезпечне діяння. Це означає властивість злочину спричинювати суспільно небезпечну шкоду або створювати загрозу спричинення такої шкоди право охоронюваним об’єктам; - протиправність (передбаченість у якості злочину Кримінальним кодексом України) означає можливість визнання того чи іншого діяння злочином тільки у випадку передбачуваності його Кримінальним кодексом України у якості злочину. Особлива частина Кримінального кодексу містить вичерпний перелік діянь, які визнаються злочинними в державі. Стаття Особливої частини КК України складається з двох частин: диспозиції та санкції. В диспозиції статті описується злочинне діяння. Так, диспозиція ч. 1 ст. 185 КК України передбачає відповідальність за таємне викрадення чужого майна (крадіжку). Санкція цієї ж частини передбачає покарання за крадіжку у виді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років. Таким чином, протиправність передбачає не тільки вказівку на злочинне діяння, але й передбачає покарання за такі діяння. - караність - це передбаченість кримінального покарання за вчинення злочинного діяння; - злочином вважається тільки винне діяння, тобто таке, яке вчинюється особою умисно або з необережності. Новелою при визначені поняття злочину у ст. 11 КК України являється посилання на суб’єкта злочину при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Таке посилання не є ознакою злочину, тим не менш, воно, характеризуючи особу, яка вчинює суспільно-небезпечне діяння, підтверджує наявність злочину тільки в діях фізичної, осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності. В іншому випадку, такі суспільно небезпечні дії ні в якому разі не можуть бути визнані злочином.

Класифікація  злочинів та її значення.

Класифікація означає віднесення певних явищ до тієї чи іншої групи в залежності від обраного критерію. Слід зважити на те, що такий поділ в одних випадках здійснюється на законодавчому рівні, в інших - тільки у теорії права. Всі злочини в залежності від обраного критерію можна поділити: 1) за ступенем тяжкості – невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі злочини та особливо тяжкі злочини; 2) за конструкцією складу злочину – злочини з матеріальним складом, злочини з формальним складом, злочини з усіченим складом; 3) за суб’єктом злочину – злочини, що вчинюються загальним суб’єктом та злочини, що вчинюються спеціальним суб’єктом; 4) за об’єктом злочину – злочини проти основ національної безпеки (Р. 1 Особливої частини КК України), злочини проти життя та здоров’я людини (Р. 2) злочини проти статевої свободи та недоторканості (Р.4) та інші; 5) за формами вини – умисні злочини та необережні; 6) в залежності від ступеня реалізації злочинного наміру – закінчений злочини та незакінчений злочин (готування і замах). Класифікація злочинів на групи за ступенем тяжкості здійснюється не тільки на теоретичному але й на законодавчому рівні. У ст. 12 КК України зазначено, що залежно  від  ступеня  тяжкості  злочини  поділяються  на злочини невеликої тяжкості,  середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Злочином невеликої тяжкості вважається злочин,  за який передбачене покарання у  виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання. Злочином середньої тяжкості визнається злочин,  за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Тяжким злочином виступає злочин,  за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Особливо тяжким злочином вважається  злочин,  за  який  передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Класифікація злочинів має теоретичне і практичне значення. По-перше, групування за певною ознакою дозволяє точніше зрозуміти зміст кримінально-правових норм, виділити ознаки, які притаманні тій чи іншій групі, зрозуміти їх особливості. По-друге, з точки зору практичного застосування, такий поділ дозволяє вирішити питання притягнення особи до кримінальної відповідальності, розміру та виду покарання, порядок його відбування, підстави звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину середньої тяжкості і до дня набрання вироком законної сили минуло п'ять років. Відповідно до ч. 2 ст. 14 КК України готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. Згідно з ст. 16 Кримінально-виконавчого кодексу особа відбуває покарання у виді обмеження волі у виправному центрі, якщо остання засуджена до такого виду покарання за злочини невеликої та середньої тяжкості.

Поняття та ознаки складу злочину. Види складів  злочинів.

Склад злочину - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. Обов»язковими елементами складу злочина виступають об»экт, об»активна сторона, cуб»экт, суб»эктивна сторона. Об»экт, об»эктивна сторона – ЦК обов»язкові об»эктивні ознаки складу злочину. Суб»экт, суб»активна сторона – обов»язковы суб»активні ознаки складу злочина. Види складу злочинів. За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом'якшуючими обставинами. Основний (простий) - це склад злочину певного виду без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом'якшуючих обставин. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у ч. 1 ст. 115 КК (умисне вбивство), ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка). Кваліфікований - це склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікуючими ознаками), тобто такими, що обтяжують покарання і впливають на кваліфікацію. Це, наприклад, склад злочину, що описаний у ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), ч. 2 ст. 186 КК (грабіж, вчинений повторно). Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами (ознаками). У такому складі міститься вказівка на обставини, що додають злочинові особливої суспільної небезпеки. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у частинах 3, 4, 5 ст. 185 КК (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, вчинена у великих розмірах, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою). Склад злочину з пом'якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим) - це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину. До таких складів злочинів належать, зокрема, склади злочинів, описані у статтях 116-118 КК: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють простий та складний склади злочинів. Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об'єкт, вчинюється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 КК). Складний склад злочину характеризується наявністю: а) двох і більше безпосередніх об'єктів (наприклад, склад розбійного нападу - ст. 187 КК), б) двох форм вини - складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого - ч. 2 ст. 121 КК), в) двох або більше дій, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК - викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем...). До числа складних належать також склади злочинів, об'єктивна сторона яких характеризується різними способами вчинення злочину або настанням різних наслідків. Залежно від конструкції об’єктивної сторони розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом. Злочини з матеріальним складом - це злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони. У таких складах об'єктивна сторона одержує свій повний розвиток тільки за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. До злочинів з матеріальним складом віднесені вбивство (статті 115-119 КК), крадіжка (ст. 185 КК) та інші. Злочини з формальним складом ~ це злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони. Такі злочини вважаються закінченими з моменту вчинення зазначених у законі дій. Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності. Так, розбій (ст. 187 КК) вважається закінченим із моменту нападу, а не з моменту заволодіння майном, а бандитизм (ст. 257 КК) - з моменту організації банди. Іншими словами, закон конструює ці злочини таким чином, що вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, яке за своїм змістом є попередньою злочинною діяльністю.

Поняття, ознаки і значення об’єктивної сторони  злочину.

об’єктивна сторона  злочину – це зовнішня сторона злочину (або зовнішній акт поведінки), що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами та знаряддями вчинення злочину. Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) і факультативні. Обов’язковою (необхідною) ознакою об’єктивної сторони будь-якого складу злочину є суспільно небезбечне діяння (дія чи бездіяльність). Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин. Відсутність цієї ознаки виключає склад злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожній кримінальній справі. До факультативних ознак відносяться: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, засоби та знаряддя вчинення злочину. Ці ознаки, хоча фактично й притаманні злочину як явищу реальної дійсності, однак далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину, тому вони є не обов’язковими, а факультативними. Однак якщо такі факультативні ознаки прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов’язковим. Ознаки об’єктивної сторони кожного складу злочину закріплюються в диспозиціях статей Особливої частини КК в трьох формах: а) вказується лише сама суспільно небезпечна дія чи бездіяльність. Причому в такому вигляді можуть бути описані як диспозиції статей у формальних (ст.ст.114, 255 КК), так і матеріальних (ст.ст.185, 186 КК) складах.б) йдеться тільки про суспільно небезпечні наслідки, у цих випадках вчинення суспільно небезпечного діяння, яке призвело до вказаних наслідків, є зрозумілим саме по собі (ст.ст. 119, 115, 121, 122 КК). в) у деяких статтях вказується як на дії чи бездіяльність, так і на суспільно небезпечні наслідки (ч.3 ст.135 КК). Значення об’єктивної сторони злочину:

- об’єктивна сторона є  обов’язковим елементом складу  злочину і тому входить до  юридичної підстави кримінальної  відповідальності;- ознаки об’єктивної  сторони багато в чому визначають  суспільну небезпечність злочину  і тому об’єктивні ознаки діяння  враховуються передусім при рішенні  питання про криміналізацію тих  чи інших діянь, тобто визнанні  їх злочинними і караними самим  законодавцем;- об’єктивна сторона  має важливе значення для правильної  кваліфікації злочину. Так за  об’єктивними ознаками суспільно  небезпечного діяння, за характером  поведінки особи можна встановити  інші елементи й ознаки складу  злочину: об’єкт, якому заподіюється  шкода, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не  завжди вказуються в диспозиціях  статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати  вчинене;- об’єктивна сторона має  значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних  діянь від незлочинних. Так  крадіжка, грабіж, розбій (суміжні злочини)  розрізняються між собою за  способом вчинення злочину;- врахування ознак об’єктивної сторони складу злочину дозволяє в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому.

Непереборна сила, непереборний  примус, фізичний та психічний примус. Поняття та значення для вирішення питання про кримінальну відповідальність.

Злочинне діяння, як зазначалось, є вольовою поведінкою, здійснюваною під контролем свідомості. Така поведінка  являє собою психофізичну єдність  зовнішньої (фізичної) і внутрішньої (психічної) сторін. Але трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або бездіяльності її воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об’єктивної сторони злочину. До таких обставин належать: 1) непереборна сила; 2) непереборний фізичний примус (насильство); 3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності. Непереборна сила – це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння і об’єктивна сторона злочину. Отже, за таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може. Наприклад, немає складу відхилення від призову на строкову військову службу, якщо призовник не з’явився у зазначений термін на призовний пункт внаслідок тяжкої хвороби. Так само не підлягає кримінальній відповідальності особа і за активні дії, які вона виконала внаслідок непереборної сили. Фізичний примус – такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство – застосування фізичної сили, заподіяння ударів, побоїв, тілесних ушкоджень тощо), що цілком пригнічує волю особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена можливості вибрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті насильства такі рухи, якими була заподіяна шкода іншій особі або не вчинила тих дій, які вона повинна була зробити в даній ситуації. Якщо фізичний примус був непереборним (наприклад, зв’язаний охоронець не міг перешкодити злочинцям вчинити крадіжку), то у вчиненому діянні особи немає прояву його волі. Непереборний фізичний примус «руйнує» психофізичну єдність діяння, знищує його цілеспрямований і вольовий характер, через що особа не може керувати своїми вчинками, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40). Психічний примус – це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити тих або інших дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примусу воля особи, щодо якої він застосовується, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той або інший варіант поведінки на свій розсуд. Ось чому суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене за пом’якшуючих обставин при застосуванні покарання (п.6 ст.66). Кримінальна відповідальність за дію чи бездіяльність, вчинені під впливом психічного примусу, може бути виключена лише тоді, коли буде визнано, що їх вчинено в стані крайньої необхідності, з метою захисту більш важливих інтересів (ст.39, ч.2 ст.40 КК).

Причинний зв’язок між суспільно небезпечним  діянням і суспільно небезпечними наслідками. Види причинного зв’язку у кримінальному праві.

під причинним зв’язком в кримінальному праві слід розуміти об’єктивно існуючий зв’язок між діянням – дією або бездіяльністю (причиною) – і суспільно небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільно небезпечного наслідку. При аналізі і встановленні причинного зв’язку між суспільно небезпечною дією або бездіяльністю і суспільно небезпечними наслідками слід виходити з таких положень: 1) Причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони злочину підлягає встановленню у випадках, коли суспільно небезпечні наслідки є обов’язковою ознакою складу злочину, тобто в злочинах з матеріальним складом. Звідси випливає, що якщо відсутнє суспільно небезпечне діяння, то немає необхідності встановлювати причинний зв’язок, тому що немає першої (обов’язкової) ознаки об’єктивної сторони – діяння. У разі відсутності наслідку (за наявності суспільно небезпечного діяння) має місце замах на злочин, або склад формального злочину, або взагалі немає складу злочину. Якщо ж причинний зв’язок між діянням і наслідком не встановлений, об’єктивна сторона злочину з матеріальним складом відсутня внаслідок відсутності такої обов’язкової її ознаки, як причинний зв’язок. 2) Причинний зв’язок – це об’єктивно існуючий зв’язок між причиною (суспільно небезпечним діянням) і наслідком (суспільно небезпечними наслідками). Тобто цей зв’язок існує об’єктивно як факт реальної дійсності поза свідомістю і волею людини – слідчого, прокурора, судді. 3) При аналізі причинного зв’язку слід враховувати, що в природі і суспільстві всі явища взаємозалежні, перебувають у тісній взаємодії. В об’єктивному світі існує загальний і універсальний каузальний зв’язок. Тому якщо розглядати всю сукупність причинно-наслідкових зв’язків, ланок і опосередкувань, що призвели до настання суспільно небезпечного наслідку, то досить важко встановити, яке ж явище виступає причиною, а яке – наслідком, тому що наслідок як результат дії причини в той же час за певних умов сам трансформується в причину і тягне за собою новий наслідок. 4) Причинний зв’язок має місце лише тоді, коли діяння виступає необхідною умовою, без якої неможливе настання наслідку. З цього випливають такі найважливіші вимоги: а) причина (діяння) у часі повинна передувати наслідку; б) причина (діяння) завжди повинне викликати (породжувати) настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому суспільно небезпечна дія (причина) як активна форма поведінки людини безпосередньо заподіює шкоду, тобто безпосередньо робить негативний руйнуючий вплив на об’єкт кримінально-правової охорони і викликає тим самим настання суспільно небезпечного наслідку. На відміну від цього бездіяльність завдає шкоду опосередковано. в) причинний зв’язок має місце лише у разі, коли діяння є головною, визначальною умовою (фактором, причиною) настання суспільно небезпечного наслідку. г) діяння перебуває в причинному зв’язку з наслідком, якщо воно з неминучістю викликає настання цього наслідку Необхідний причинний зв’язок слід відрізняти від випадкового причинного зв’язку. Необхідний причинний зв’язок відбиває закономірності розвитку об’єктивного світу, коли причина сама у собі містить реальну можливість настання певного наслідку. При необхідних причинних зв’язках людина, пізнаючи об’єктивний світ, здатна передбачати розвиток природного ходу подій. Вчиняючи ті або інші дії, що з закономірністю викликають настання наслідків, людина здатна передбачити настання цих наслідків. От чому необхідний причинний зв’язок має кримінально-правове значення, і наслідки, що настали від дії (бездіяльності) особи при наявності в неї умислу чи необережності, ставляться йому в провину.

Поняття суб’єкту злочину, його ознаки та види.

Відповідно до ст. 18 КК України  суб’єктом злочину є фізична  осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла на момент вчинення злочину віку кримінальної відповідальності. Виходячи з визначення суб’єкта злочину, можна визначити його ознаки: 1)Суб’єкт злочину – фізична особа (КК України відповідальність юридичних осіб не передбачена, хоча в деяких країнах вона існує); 2)Суб’єктом злочину є особа осудна (осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними); 3)Суб’єктом злочину є особа певного віку (особа повинна досягти передбаченого в законі віку (ст. 22 КК України).

Поняття неосудності та її критерії. Наслідки визнання особи неосудною.

Неосудність – передбачена законом обставина, яка є фіксованим показником неможливості під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними через тяжкий хворобливий стан психіки або тимчасовий розлад психічної діяльності, що виключає наявність суб’єкта злочину і кримінальну відповідальність особи за вчинене. для визначення здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними, призначається судово-психіатрична або комплексна судова психолого-психіатрична експертиза, але рішення про визнання особи неосудною приймається судом. Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як юридичні критерії, так і медичні. У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Юридичний (психологічний або патопсихологічний) критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного. Юридичний критерій неосудності включає відсутність у особи здатності усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака) або керувати ними (вольова ознака). Інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа вчинивши те чи інше діяння, небезпечне для суспільства, “не усвідомлювала фактичну сторону, своїх дій або не могла розуміти їх суспільний зміст” (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Вольова ознака юридичного критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю). Медичний (біологічний) критерій неосудності має на увазі наявність у особи всіх можливих психічних захворювань, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 КК України визначено чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки. Хронічна психічна хвороба – досить поширений вид захворювання психіки. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, патологічне сп’яніння, алкогольні психози, біла гарячка та ін. Недоумство (олігофренія) – найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психастенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівняні до них.

Поняття, ознаки і значення суб’єктивної сторони  складу злочину.

Суб'єктивна сторона  – це внутрішня сторона злочину. Інакше кажучи, це психічна діяльність особи в момент вчинення суспільно  небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), передбаченого діючим КК, що виражає  його відношення до злочину та його наслідків. Значення суб'єктивної сторони:а) вона впливає на кваліфікацію злочину;б) дає можливість відмежувати один злочин від іншого;в) дає можливість відмежувати злочинне від незлочинного;г) впливає на призначення покарання;д) впливає на рішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Ознаки суб'єктивної сторони злочину. Суб'єктивна сторона характеризується такими ознаками як вина, мотив та мета злочину. При цьому вина є обов'язковою, необхідною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Без вини не може бути суб'єктивної сторони складу злочину, а значить і самого злочину. Що ж стосується мотиву і мети, то за загальним правилом – це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину, тобто вони необов'язкові для суб'єктивної сторони складу всіх злочинів. Однак, їх необхідно встановлювати в кожнім конкретному випадку для опису повної картини злочину. Їх необхідно встановлювати обов'язково, якщо про це прямо зазначено в законі про кримінальну відповідальність (диспозиції статті КК) чи, якщо їхня наявність випливає зі змісту складу злочину.

Форми вини у кримінальному праві.

Форми вини – умисел і необережність. Якщо зміст визначається конкретними обставинами кожного злочину, то форми це узагальнені поняття, які у цілому характеризують відношення особи до злочину (безвідносно до конкретного діяння). Через це форми вини і вивчаються в Загальній частині кримінального права. У діючому праві передбачені дві форми вини: умисел і необережність. Ці форми відображають саме ті психічні процеси, що роблять діяння злочинним. У нашому праві поняття умислу та необережності (їхніх видів) закріплені в законі (КК), що виключає різні підходи до рішення даного питання. Кожна форма вини містить у собі ознаки, що характеризують свідомість (інтелект) особи і його волю. Тому перші з цих ознак називаються інтелектуальними ознаками (моментами, елементами), а другі – вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальної і вольової ознак психічної діяльності особи і дає можливість конструювати різні форми вини і їхні види.

Спеціальні види умислу у кримінальному праві.

У теорії кримінального права  розрізняють так названі спеціальні види умислу. Крім прямого і непрямого, передбачених безпосередньо в законі, теорія і практика знає інші види умислу, що впливають на кваліфікацію злочину  й індивідуалізацію покарання. Так, у залежності від часу формування розрізняються заздалегідь обміркований і раптово виниклий умисли. При заздалегідь обміркованому умислі між виникненням умислу вчинити злочин і його реалізацію є певний, іноді дуже тривалий період часу. Раптово виниклий умисел характерний для тих випадків, коли між виникненням і реалізацією наміру на здійснення злочину практично немає розриву чи в часі цей розрив украй незначний. Даний вид умислу притаманний неврастенікам, особам зі схильністю до істеричних реакцій, неповнолітнім, особливо з такими аномаліями в психіці, як невротія. Він притаманний також рецидивістам, у яких виробився в процесі багаторазового здійснення злочинів і відбування покарання в місцях позбавлення волі стійкий стереотип поводження – прагнення вчиняти тотожні або однорідні злочини (квартирні і кишенькові крадіжки, шахрайство при азартних іграх і т.п.) аби тільки вдало складалися для цього обставини. У залежності від ступеня передбачення суспільно небезпечних наслідків у теорії кримінального права прийнято поділяти умисел на конкретизований (визначений) і неконкретизований (невизначений). Конкретизований – це такий вид умислу, при якому особа чітко і ясно представляє наслідки свого діяння. Цей вид умислу підрозділяється у свою чергу на простий і альтернативний. При простому конкретизованому умислі винний передбачає, що в результаті вчиненого їм діяння наступить один конкретний (певний) наслідок – наприклад, смерть жертви від сильного удару сокирою по голові. При альтернативному конкретизованому умислі особа передбачає, що в результаті скоєного їм діяння може наступити або один або інший цілком визначений наслідок. Неконкретизований умисел необхідно встановлювати й аналізувати по тим кримінальним справам, де винний, задовольняючи почуття помсти, ненависті, ревнощів шляхом здійснення протиправних дій, взагалі передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, але не представляє, у чому вони конкретно проявляться. Свідомість винного в цьому випадку охоплює комплекс наслідків від найважчого до незначного, кожен з який йому однаково бажаний. Разом з тим у нього немає прямого умислу на досягнення якого-небудь конкретного наслідку. Даний вид умислу найчастіше зустрічається в злочинах проти життя і здоров'я і дає значний відсоток помилок при кваліфікації злочинів.

„Випадок” як невинне заподіяння суспільно  небезпечних наслідків. Відмінність  випадку від злочинної недбалості.

Казус (випадок) – це невинне  заподіяння шкоди суспільним відносинам, що виключає притягнення до кримінальної відповідальності  особи, що вчинила  дане діяння. Казус полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, і по обставинах справи не могла і не повинна було їх передбачати. Першою своєю ознакою казус збігається зі злочинною недбалістю: в обох випадках особа не передбачає можливості настання наслідків. Однак казус відрізняється від недбалості тим, що при казусі особа не могла передбачати (а якщо не могла, так значить і не повинна була передбачати наслідки, що наступили,). Казус – це невинне заподіяння суспільно небезпечних наслідків. При казусі відсутня суб'єктивна сторона злочину – немає ні умислу, ні необережності, зокрема недбалості, з якою, як бачимо, казус конкурує. Оскільки казус – невинне заподіяння наслідків, притягнення особи до кримінальної відповідальності було б об'єктивним ставленням. Відмінність недбалості і казусу проводиться тільки при ретельному аналізі всіх конкретних обставин справи.

Факультативні ознаки суб’єктивної сторони злочину.

Мотив і мета – це факультативні  ознаки суб'єктивної сторони злочину. Далеко не всі склади містять у  собі певні мотиви і мети (наприклад, для навмисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ч.1 ст. 122 КК) не мають  значення мотиви і мети їхнього здійснення). Однак, їхнє встановлення при здійсненні навмисного злочину дає можливість визначитися в повному обсязі картину злочину. Мотивом злочину називаються ті внутрішні спонукання, якими керується суб'єкт при здійсненні злочину. Мотив – це рушійна сила злочину, це внутрішня причина його здійснення. Мотив визначається потребами людини, його інтересами, а при здійсненні злочину він здобуває протиправний характер і визначається як мотиви злочину. Мотив злочину властивий лише навмисним злочинам. Але мотивація визначеного роду має місце і при здійсненні необережних злочинів. Але в необережних злочинах не слід говорити про мотиви злочину. Треба говорити лише про мотиви поведінки, оскільки мотиви не поширюються на сам наслідок. У навмисних же злочинах мотив властивий не тільки діянню, але і характеризує визначений наслідок. Мотиви можуть бути розділені на дві великі групи. 1)Мотиви низинного характеру (низинні мотиви).2) Мотиви, позбавлені низинного змісту, характеру. Крім вищезгаданої класифікації існують і інші, наприклад, поділ мотивів на раціональні і нераціональні, альтруїстичні і людиноненависницькі. Мета злочину – це той кінцевий (проміжний) результат, що міститься у свідомості винного, до якого він прагне, скоюючи злочин. Мети злочину можуть бути найближчі і кінцеві (проміжні і перспективні). Значення факультативних ознак суб'єктивної сторони складу злочину. Не забуваючи про те, що мотив і мета розглядаються в науці кримінального права, як факультативні ознаки, можна зазначити їхнє трояке значення при дачі юридичної оцінки вчиненому злочинцем:У деяких складах  злочинів вони виступають у якості його обов'язкових ознак (корисний мотив при крадіжці).У деяких складах  злочинів вони виступають у якості його кваліфікуючих ознак (корисний мотив при кваліфікованому убивстві). Емоції. Аналізуючи структуру суб'єктивної сторони складу злочину потрібно звернути увагу на місце в ній емоцій. Емоції лежать в основі будь-якої діяльності людини. Це реакція людини на вплив внутрішніх та зовнішніх подразників, що має ярко виражене суб’єктивне забарвлення, що охоплює всі види чутливості та переживань. Реакція людини в цьому випадку залежить від почуттів та настрою. Вітчизняне кримінальне право не розглядає емоції як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину, визнаючи при цьому, що у певних випадках вони впливають на поводження винної особи. Дана позиція відрізняється від точки зору російських правознавців, якими останнім часом емоції включені в число факультативних ознак складу злочину.

Фактична  помилка у кримінальному праві: поняття, види та кримінально-правове  значення.

Фактична помилка (помилка у факті) – це неправильне  уявлення особи щодо фактичних ознак  суспільно небезпечного діяння і  його наслідків. Фактична помилка підрозділяється на наступні підвиди: 1) помилка в об'єкті і суміжні з нею (у предметі, в особистості, відхилення дії) , 2) у кваліфікуючих ознаках, 3), у характері діяння 4), у наслідках , 5) у розвитку причинного зв'язку, 6) негідний замах, 7) у мотиві. Помилка в об'єкті. В теорії кримінального права розглядаються випадки, коли у особи складається неправильне уявлення щодо об'єкта посягання. Омана особи щодо об'єкта може носити двоякий характер. З однієї сторони суб'єкт, маючи намір на зазіхання на конкретно визначений їм об'єкт (суспільні відносини), насправді заподіює шкоду іншому, не усвідомлюючи цього факту. Помилка в об'єкті має місце: а) особа помилкова думає, що викрадає індивідуальне майно громадян, а в дійсності заволодіває державним чи колективним майном. Наприклад, викрадення в громадянина мисливської рушниці, що було узято їм для полювання в спортивному суспільстві; б) протилежний вид такої помилки – особа помилкова думає, що викрадає державне майно, а фактично це майно належить громадянину. Наприклад, крадіжка з магазина пальто, що було вже куплене громадянином. Помилка в кваліфікуючих обставинах. Різновидом помилки в об'єкті є незнання суб'єктом кваліфікуючих обставин, при наявності яких об'єкт злочину охороняється від зазіхання більш суворо. Помилка в предметі. З помилкою в об'єкті тісно зв'язана помилка в предметі, при якій суб'єкт має неправильне уявлення про предмет злочину (майно, документи і т.п.). Помилка в предметі може, наприклад, мати місце тоді, коли особа, маючи намір на заволодіння певним майном, помилково вилучає інше, але і те і це майно відноситься до  родового об'єкта, охоронюваного кримінальним законом. Дана помилка можлива тільки в предметних злочинах. Суб'єкт злочину може помилятися щодо властивостей предмета, його приналежності і правової значимості. За загальним правилом помилка в предметі не має впливу на кваліфікацію діяння. Помилка в особистості. До помилки в об'єкті примикає так звана помилка в особистості потерпілого, що іноді не точно іменується помилкою в об'єкті. Не можна ототожнювати з помилкою в об'єкті помилку в  особистості чи, як її ще називають, помилку в потерпілому, при якій шкода заподіюється не наміченій жертві, а іншій людині. Відхилення дії розглядається в теорії кримінального права як помилка не усіма вченими. Це  відхилення злочину в його наслідках від передбачуваної особою мети, коли від вчиненої особою дії настало не те, що особа припускала, не те, до чого особа прагнула. Помилка в характері діяння має місце в тому випадку, коли в особи, що його скоює, відсутнє повністю всебічне уявлення про свою  дію чи бездіяльність. У нього немає чіткого розуміння того, що відбувається. Помилка в наслідках має місце тоді, коли злочинець ставить перед собою ціль досягти визначеного результату, але по тим чи іншим причинам не досягає її, тому що наслідки  якісно чи кількісно відрізняються від намічених. До якісної відноситься помилка, при якій злочинець, маючи намір на заподіяння потерпілому лише побоїв, насправді досягає іншого результату – його смерті. Помилка в причинному зв'язку – це неправильне уявлення особи про розвиток причинно-наслідкових зв'язків, унаслідок якого бажаний результат досягається злочинцем, але він настає не від тієї дії, на яку розраховував сам суб'єкт, а від іншої, що не охоплювалась його свідомістю (А вдарив Б каменем по голові, вважаючи того мертвим кидає у воду, і смерть настає від попадання води в легені). Кваліфікація даного злочину може носити двоякий характер у залежності від позицій, зайнятих правознавцями.

Поняття і види стадій вчинення злочину. Закінчений та незакінчений злочини.

Стадиями преступления признаються  определенные этапы совершения умышленного  преступления, которые существенно  отличаются друг от друга характером общественно опарного деяния (действия или бездействия), моментом окончания (прекращения) и степенью реализации преступного умысла. В соответствии с ч.1 ст.11 УК Украины преступлением  признается предусмотренное действующим  УК общественно опасное виновное деяние, совершенное субъектом преступления. Поэтому не признается стадией преступления формирование преступного намерения, высказываение желания совершить  посягательство, за исключением случав, прямо предусмотренных УК (в частности  ст..ст. 129, 195 УК). В зависимости от момента окончания все преступления делятся на два вида: оконченное преступление ч.1 ст.13 УК и неоконченное преступление ч.2 ст.13 УК Оконченным преступлением  признается деяние, которое содержит все признаки состава преступления, предусмотренного соответствующей  статей Особенной части УК ч.1 ст.13 УК. Неоконченное преступление – это  умышленное общественно опасное  деяние, в котором отсутствуют  отдельные признаки состава преступления, предусмотренные соответствующей  статей Особенной части УК, в святи  с тем, что преступление не доведено до конца по причинам, не зависящим  от воли виновного. Таким образом, закон  выделяет три стадии преступления: 1) приготовление к преступлени. Ст..14 УК. 2) покушение на преступление ст..15 УК. 3) оконченное преступление ч.1 ст.13 УК.