Генетичні та логічні витоки теорії юридичного процесу як комплексної системи

ЗМІСТ

    Вступ…………………………………………………………………………...3

1. Генетичні та логічні витоки теорії юридичного процесу як

    комплексної системи………………………………………………………….4

2. Процесуальна форма як специфічна юридична конструкція. Процесуальні провадження та їх склад…………………………………………..11
3. Процесуальне право в системі права України. Норми

    процесуального  права їх особливості та структура……………………………………………………………………………16

    Висновок………………………………………………………………………26

    Список  використаної літератури…………………………………………….27

     Вступ

    Курс  на побудову в нашій країні правової держави вимагає теоретичних розробок проблем усіх різновидів юридичного процесу. До сьогоднішнього часу в науковій літературі відсутнє єдине загальновизнане відношення юридичного процесу. Більшість учених-юристів визначають такі правові форми державної діяльності: правотворчість, правозастосування, правосуддя, контроль. На основі аналізу цих форм діяльності держави можна дійти висновку, що всі вони мають однакові ознаки, тобто всі вимагають розгляду юридичних справ, здійснюються на ґрунті норм права і завжди зумовлюють відповідні юридичні наслідки. До того ж ця діяльність тільки уповноважених суб’єктів, характеризується визначеністю компетенцій, функцій й повноважень цих суб’єктів. Одні (органи держави і посадові особи) виконують організаційну функцію, на них покладається відповідальність за результат процесу, інші (позивачі, потерпілі, відповідачі, ін), мають ряд прав і гарантій і можуть розраховувати на охорону їхньої особистості і законних інтересів. Результат такої діяльності фіксується в офіційних документах, регулюється процесуальними нормами і забезпечується правилами юридичної техніки [12, с. 269].

    Теорія  і практика юридичного процесу є  результатом об’єктивних процесів інтеграції диференціації знання, що відбувається як усередині юрисдикції, так і на стиках її із суміжними знаннями. Свідчення тому є усе більше проникнення етики і психології в юридичну науку і практику [9, с.61].

1. Генетичні та логічні витоки теорії юридичного процесу  як комплексної системи.

    Юридичний процес (лат. рrocessus – рух уперед; англ..juridical process) – урегульований процесуальними нормами порядок діяльності компетентних державних органів, що виражається в системі їх процесуальних дій з підготовки, прийняття і документування юридичних рішень загального та індивідуального характеру, при цьому відповідно до процедурно-процесуальних норм відбувається застосування норм матеріального права, вирішення індивідуально-конкретних справ і фіксування їх розгляду в правових документах [9, с.161].

    Юридичний процес — збірне наукове поняття, різновид соціального процесу, що становить собою форму перетворення юридичних ідеальних моделей, закріплених у національному законодавстві та у міжнародних актах, у реальну систему правовідносин з її процедурною стороною, спрямованою на досягнення юридичного результату (мети).

    Юридичний процес має структуру, що складається з таких елементів: процесуальний режим (система юридичних гарантій), процесуальні провадження (комплекс процесуальних дій), процесуальні стадії (взаємозалежні частини процесу, що характеризують динаміку розгляду заведеної юридичної справи)  
[6, с. 242].

    Сутність  юридичного процесу проявляється у  наступних змістовних ознаках, притаманних  цьому унормованому по рядку правової діяльності:

    - одночасність виникнення і дії процесуальних норм разом з нормами матеріального права, здійснення яких спрямоване забезпечувати такі процесуальні норми. Затримки у прийнятті або відсутність процесуальних норм може значно утруднити або взагалі перешкодити здійсненню матеріалі, них норм;

    - відповідність законодавчого рівня процесуальних норм законодавчому рівню відповідних норм матеріального права. Оскільки порядок, наприклад, використання права не віддільний від самого права, то норми, які запроваджують у суспільстві саме право та порядок його використання, по винні мати однакову юридичну силу. Недотримання цієї ознаки значно знижує авторитет юридичного процесу, що позначається на його ефективності;

    - узгодженість процесуальних і матеріальних норм. Норми процесуального права повинні бути за своїм змістом узгоджені з матеріальними нормами, здійснення яких ці процесуальні норми забезпечують;

    - розміщення процесуальних і матеріальних норм в одному правовому акті. В ідеалі процесуальні норми повинні розміщуватись у тому ж правовому акті одразу після матеріальних норм, порядок здійснення яких ці процесуальні норми встановлюють. Коли таке розміщення неможливе, наприклад, через детальність процесуального регулювання, вимоги простоти й економії законодавчого тексту, потрібно у правовому акті, який надає право, передбачає обов'язок чи встановлює заборону, робити відсилку на конкретні процесуальні норми чи акти, які визначають порядок реалізації цього права, обов'язку або заборони;

    - відповідність змісту процесуальних норм їх соціальному призначенню. Процесуальні норми мають регулювати порядок діяльності суб'єктів з використання прав, виконання обов'язків, дотримання заборон, понесення відповідальності та не повинні торкатись змісту матеріальних норм, а тим більше суперечити їм;

    - багатоваріантність і диспозитивність процесуального регулювання. Процесуальні норми мають встановлювати порядок, який передбачає якомога більше шляхів здійснення норм матеріального права та можливість суб'єктів самостійно обирати ці шляхи;

    - демократизм процесуального регулювання. Процесуальні норми мають свій власний зміст, тому їм, як і матеріальним нормам, властива така змістовна ознака, як демократизм;

    - доступність юридичного процесу. Процесуальні норми повинні бути інформаційно доступними, соціальні суб'єкти мають бути обізнані про існування певних процесуальних порядків, їх зміст та механізми дії. Мова викладення правового акта, що містить процесуальні норми, повинна бути ясною, чіткою, простою. Доступність юридичного процесу залежить також від простоти і надійності процесуальних форм, механізмів звернення до уповноважених органів та порушення юридичного процесу;

    - законність процесуального порядку. Процесуальні норми повинні мати правовий характер, відповідати процесуальним нормам більшої юридичної сили та змістовно не суперечити нормам матеріального права, здійснення яких вони забезпечують;

    - системність юридичного процесу. Процесуальному порядку властиві такі системні ознаки, як раціональна достатність регулювання, надійність і гарантованість здійснення процесу,

    - ефективність і оптимальність процесуального регулювання, послідовність (черговість, стадійність) і строковість процесуальних дій.

    Отже, процесуальні норми, формуючи юридичний  процес, повинні визначати: цільове  призначення процесу; тип основаних  відносин; коло осіб, які беруть участь у процесі; дії, що здійснюються учасниками процесу; послідовність здійснення цих дій; строки і місце здійснення дій у юридичному процесі; правові засоби, що забезпечують функціонування процесу.

    Розкриваючи зміст юридичного процесу, доцільно також зазначити місце процесуальних норм у правовій системі суспільства. Процедури, механізми використання членами суспільства прав, виконання ними обов'язків, дотримання заборон, понесення відповідальності встановлені процесуальними нормами з різним ступенем урегульованості. Деякі види правової діяльності регулюються процесуальними нормами лише в загальних рисах. Наприклад, ч. 1 ст. 217 Цивільного кодексу України містить матеріальну норму, яка надає право особам припинити зустрічні однорідні зобов'язання зарахуванням, при цьому ч. 2 цієї ж статті містить процесуальну норму, яка встановлює, що для використання цього права необхідно і достатньо подання відповідної заяви однієї із сторін відносин. У даному випадку порядок використання права на проведення зарахування встановлений однією процесуальною нормою, яка міститься у тій самій статті, що надає відповідне право. Натомість, порядок використання суб'єктом суспільства права на судовий захист власних порушених чи оспорених цивільних прав та інтересів встановлений великою кількістю процесуальних норм, які складають Цивільний процесуальний кодекс України та цілу галузь українського законодавства.

    Урегульованість правової діяльності процесуальними нормами залежить від важливості певних відносин для життєдіяльності й стабільності суспільства; їх складності та багатоваріантності, імперативного чи диспозитивного характеру регулювання матеріальних норм, інших об'єктивних і суб'єктивних факторів. Залежно від характеру суспільних відносин та їх урегульованості процесуальними нормами, останні можуть міститись у статті, нормативному акті разом з матеріальними нормами, процедуру здійснення яких вони встановлюють; у окремому нормативному акті; у кількох нормативних актах, що складають інститут, галузь законодавства [3, с.98].

    Виходячи  з визначення юридичного процесу, як встановленого нормами права  порядку здійснення діяльності зі створення, тлумачення та реалізації правових норм, доцільно класифікувати юридичний процес за видами правової діяльності на правотворчий, правотлумачний та правореалііаційний.

    Правотворчий  процес — встановлений правовими нормами порядок діяльності соціальних суб'єктів з пізнання й оцінки правових потреб суспільства, формування і прийняття правових актів, їх оприлюднення та набрання ними юридичної сили; залежно від видів правотворчості можна виділити процес народної правотворчості, законотворчий процес, процеси підзаконної, місцевої, договірної правотворчості. Суб'єктами правотворчого процесу є народ, уповноважені ними державні органи, місцеві громади, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, наукові установи, недержавні організації тощо.

    Наприклад, процес народної правотворчості врегульований  розділом 3 Конституції України і  Законом України «Про всеукраїнський і місцевий референдуми». Законотворчий процес встановлений розділом 4 Конституції України і Регламентом Верховної Ради України, введеним у дію постановою Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. М130/94-ВР.

    Правотлумачний процес — встановлений правовими нормами порядок діяльності соціальних суб'єктів, спрямований на з'ясування дійсного змісту правових норм та його роз'яснення іншим членам суспільства з метою правильної однакової реалізації цими членами норм права. Суб'єктами правотлумачного процесу виступають державні органи законодавчої, судової, виконавчої влади, громадські об'єднання, наукові установи, інші юридичні та фізичні особи. Найбільш процесуально врегульованим в Україні є процес офіційного тлумачення правових норм Конституції та Законів України, яке здійснюється Конституційним Судом України. Порядок даної діяльності встановлений розділом 12 Конституції України, Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим рішенням Конституційного Суду України від 5 березня 1997 р.

    Правореалізаційний  процес — встановлений правовими  нормами порядок діяльності соціальних суб'єктів з використання, виконання, дотримання і застосування норм права, спрямований на використання цими суб'єктами наданих їм прав, виконання покладених на них обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій та понесення відповідальності. Суб'єктами правореалізаційного процесу можуть бути будь-які члени суспільства, у тому числі, громадяни, особи без Громадянства, органи державної влади, органи місцевого Самоврядування, громадські об'єднання, підприємства, установи, заклади, інші юридичні особи.

    Наприклад, процес використання особою свого права  на отримання ліцензії на право користування каналом мовлення встановлений Законом  України «Про телебачення і радіомовлення» і рішеннями Національної Ради України з телебачення і радіомовлення «Про затвердження Положення про Умови конкурсу на отримання ліцензії» та «Про затвердження Положення про порядок ліцензування каналів мовлення».

    Окремо  доцільно зупинитись на такому виді правореалізаційного процесу, як процес застосування норм права. Саме у порядку правозастосування здійснюється основна функція держави — охорона і забезпечення права, а також застосування державного примусу. Притягнення державою суб'єкта суспільства до певного виду відповідальності має наслідком обмеження його у відповідних (у тому числі природних) правах і свободах, тому державний примус повинен застосовуватись лише уповноваженим органом, діючим суворо у межах закону, на підставі закону та відповідно до встановленого процесуального порядку. З наведених причин саме юридичні процеси застосування правових норм є найбільш врегульованими та деталізованими у демократичному суспільстві. В Україні процесуальні норми, які встановлюють порядки застосування матеріальних норм, складають цілі галузі законодавства, наприклад кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне тощо. Юридичний процес як елемент правової системи, як порядок правової діяльності, як частина правового життя суспільства здійснюється за певними принципами. Принципи юридичного процесу являють собою основні ідеї, вихідні засади його формування, розвитку і функціонування. Принципи властиві юридичному процесу можна поділити на загальноправові, що належать до юридичного процесу, як частини права; загально-процесуальні, які властиві саме юридичному процесу у всіх його видах; видові, за якими здійснюються окремі види юридичного процесу.

    Як  зазначалось вище, відносини між  людьми у суспільстві характеризуються різноманітністю, багатобічністю, складністю та ступневістю. Відповідно процесуальні норми, встановлюючи правові процедури використання прав, виконання обов'язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і понесення відповідальності, передбачають певні послідовності дій членів суспільства, які беруть участь у цих процедурах [9, с.86].