Доказування у кримінальному провадженні: поняття, мета, елементи та суб’єкти

Автор: Пользователь скрыл имя, 27 Апреля 2013 в 16:43, реферат

Краткое описание

Перша група вчених (В. Арсеньєв, І. Гуткін, М. Строгович та ін.) вважає, що поняття „доказ” має два значення. Доказами є, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість або не винуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють. Вказана концепція отримала в науковій літературі назву „подвійного” розуміння поняття доказу.

Оглавление

Вступ;
Поняття та мета доказування в кримінальному провадженні;
Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні;
Елементи процесу доказування: збирання, перевірка та оцінка доказів;
Суб’єкти доказування в кримінальному провадження. Обов’язок доказування;
Висновок;
Список викиростанної літератури.

Файлы: 1 файл

Докази та доказування.doc

— 181.50 Кб (Скачать)

Доказування в загальній  теорії права прийнято тлумачити  в широкому та вузькому розумінні  цього слова. Так, у широкому розумінні  доказування - це здійснення всієї пізнавальної діяльності субєктів, які беруть участь у кримінальному процесі, який охоплює не тільки оцінку, а й збирання та перевірку доказів. У вузькому розумінні доказування - це лише логічна діяльність з обґрунтування тези, що висувається.

Відмінність між практичною діяльністю зі збирання та перевірки  доказів і власне процесуальним  доказуванням здавна помічається фахівцями. Під доказуванням розуміють саме логічні операції з використання доказів в обґрунтуванні процесуальних  рішень перед судом, хоча при цьому вказується на важливу роль процесуального збирання і перевірки доказів.

Відмінність між практичною діяльністю зі збирання та перевірки  доказів і власне процесуальним  доказуванням здавна помічається фахівцями. Під доказуванням розуміють саме логічні операції з використання доказів в обґрунтуванні процесуальних рішень перед судом, хоча при цьому вказується на важливу роль процесуального збирання і перевірки доказів.

Доказування деякими  науковцями розглядається як установлена  законом діяльність органів дізнання й попереднього слідства, прокурора й суду зі збирання, перевірки й оцінки доказів з метою розкриття злочину, викриття особи, яка його вчинила й забезпечення справедливого покарання.

Досить поширеним є  розуміння доказування як інформаційного процесу. Необхідність зняття інформаційної невизначеності щодо обставин конкретної події, злочину, вимагає діяльності компетентних органів з отримання, фіксації, накопичення, зберігання, опрацювання, оцінки та використання відповідної інформації. Така пізнавальна діяльність, що спрямована на встановлення обставин справи та нормативно регламентована, і являє собою доказування з точки зору адептів інформаційної концепції доказування.

У юридичній літературі процес доказування прийнято ділити на етапи або елементи. Так, на погляд В. Я. Лукашенка, кримінально-процесуальне доказування, насамперед, етап специфічної пізнавальної діяльності, тому допустимо вважати, що пізнання й доказування - це різні етапи єдиного процесу розслідування злочинів.

Але, здається, що термін «етапи» невдалий, тому що наводить на думку про чергування етапів та передбачає їх розрив у часі. Окрім цього зміна одного етапу іншим визначається тією стадією кримінального процесу, на якій здійснюється доказування. Враховуючи вищевикладене доцільним буде звернутися до етимології слів «етапи» та «елементи». Слово «етап» має декілька значень, одно з яких - «відрізок часу у розвитку якого-небудь руху, процесу». А одно із значень слова «елемент» - «складова частина якого-небудь складного цілого».

О. А. Давлетовим висловлена думка про те, що в структурі  кримінально-процесуального доказування  варто виділяти не елементи, а рівні  пізнання. Однак ця концепція не позбавлена недоліків, тому що рівень - це «ступінь, що характеризує якість, висоту, величину розвитку чогось». У кримінально-процесуальному доказуванні не обовязкова послідовна зміна його структурних елементів, що характерно для рівневого пізнання. Доказування відзначається складним переплетенням і взаємозвязком структурних елементів, наявністю контролюючих і доповнюючих чинників. Доказування в розслідуванні кримінальної справи значною мірою є практичною діяльністю, а тому, такий підхід може бути застосовано переважно на теоретичному рівні.

Найбільш правильним, на нашу думку, поділяти процес доказування на елементи, оскільки цей процес нерозривний, в якому елементи можуть не лише чергуватися, але й періодично повторюватися.

Розуміючи усю складність і багатогранність проблемних питань, повязаних з процесом доказування, зосередимо свою увагу на дослідженні поняття збирання доказів, його структурних елементів та визначенні його місця у процесі кримінально-процесуального доказування.

В. М. Тертишник до складових  елементів доказування відносить  збирання, дослідження, перевірку й  оцінку фактичних даних (доказів), а також використання їх у встановленні істини в справі, обґрунтуванні висновків і прийнятті рішень.

З’ясування структурних елементів кримінально-процесуального доказування дає змогу розкрити зміст і призначення кожного з них при розслідуванні злочинів. Відповідно до чинного кримінально-процесуального закону лише порядок збирання і оцінки доказів регламентовані на законодавчому рівні, інші ж елементи процесу доказування законодавець залишив поза увагою. Окрім цього, у кримінально-процесуальному законі відсутнє визначення самого поняття доказування. Це, на нашу думку, слід визнати прогалиною.

Збирання доказів. Враховуючи те, що елементи збирання доказів законом  не визначені, то різні автори вкладають  у це поняття різний зміст.

За думкою О. В. Волинської, збирання доказів являє собою єдність виявлення та фіксації фактичних даних. Ю. К. Орлов виділяє у цьому процесі декілька етапів: пошук, отримання, процесуальне оформлення доказів (фіксацію). С. А. Шейфер говорить, що структура збирання доказів охоплює виконання уповноваженою особою пошукових, пізнавальних, засвідчувальних та правозабезпечувальних операцій. В. М. Тертишник вважає, що збирання доказів полягає у пошуці та виявленні джерел та носіїв доказової інформації, отриманні та закріпленні фактичних даних, які містяться у виявлених джерелах та носіях. За думкою Р. С. Бєлкіна, збирання доказів - це поняття комплексне, яке включає дії по виявленню, фіксації, вилученню та зберіганню доказів. Л. І. Слєпнєва включає у збирання доказів: пошук та виявлення доказів; фіксацію доказової інформації (документування, засвідчення, виготовлення різних копій та ін.); вилучення та зберігання; вивчення доказів (попереднє дослідження у ході слідчих дій за місцем їх провадження, а також у лабораторних умовах; експертне дослідження речових доказів); використання доказів для отримання нової криміналістично-значимої інформації.

Отже, збирання доказів - це комплекс дій спрямованих на пошук  та виявлення фактичних даних, які  згодом можуть мати доказове значення. Відомо, що будь-яка діяльність, повинна мати власне підґрунтя - знання певних визначених закономірностей. У цьому ж випадку ними виступають закономірності процесу виникнення того, що необхідно відшукати, тобто збирання доказів стає діяльністю свідомою та цілеспрямованою.

Фіксація (закріплення) доказів  один із елементів такої складової  частини доказування як збирання доказів. Ця думка затвердилась у  криміналістичній літературі після  її обґрунтування у роботах А. І. Вінберга, який писав, що збирання доказів  є сукупністю дій по виявленню, фіксації, вилученню й документуванню різних доказів [7, с. 302]. Але подібну точку зору мають не всі науковці. Так, дехто з авторів вважає, що фіксація - це не частина збирання доказів, а самостійний елемент доказування [9, с. 44].

У процесуальному плані вираженням засвідчувальної діяльності субєкта доказування є фіксація доказової інформації. У процесі доказування субєкт доказування відшукуючи все нові фактичні дані, що надалі можуть бути використані як докази, фіксує їх у встановленій законом процесуальній формі для подальшої можливості оперування ними, тому говорити на цій стадії розслідування про встановлення обєктивної істини було б не зовсім вірно. Процес пізнання в стадії збирання доказів не може бути вичерпаний, тому що пізнавальна сторона розслідування по кримінальній справі наявна та реалізується і на подальших стадіях провадження по справі.

Таким чином, при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності не досить сприйняття інформації про  подію злочину безпосередньо  особою, яка виконує процесуальні дії. Пізнання у ході розслідування характеризується ще й тим, що отримані таким чином знання повинні стати доступними для інших осіб, будь-то посадові особи - прокурор, суддя - або такі учасники кримінального процесу, як свідок, потерпілий, обвинувачений тощо. Тому важливим напрямом є засвідчувальна сторона. Кримінально-процесуальна діяльність спрямована насамперед на закріплення у встановленій законом формі отриманої інформації з метою оперування нею як доказом і сприйняття іншими особами, які приймають участь в кримінальному судочинстві.

Ми підтримуємо вказану  позицію і вважаємо, що засвідчувальна і пізнавальна сторони є нерозривними аспектами процесу доказування  й перебувають у тісній взаємодії. «У судовому доказуванні, - зазначає М. С. Строгович, - пізнання не супроводжується засвідчувальною діяльністю, а включає її в себе». Здається, ця позиція є вірною. У процесі доказування пошук та збирання доказової інформації для субєкта доказування є проявом його пізнавальної діяльності, що має на меті отримання істинного знання про подію скоєного злочину. Але без закріплення доказів процес їхнього формування не може вважатися завершеним, тому що дані, отримані субєктом доказування можуть бути використані в доказуванні лише після перетворення їх у встановлену законом процесуальну форму. На думку Ю. М. Грошевого, специфіка пізнавальної діяльності в кримінальному процесі, що відбувається у формі доказування, виявляється в тому, що вона має дві сторони: пізнавальну та посвідчувальну. Остання означає, що фактичні дані (свідчення про факти), пізнані уповноваженими особами у ході розслідування справи, повинні бути зафіксовані у такій передбаченій законом процесуальній формі, яка гарантує їх достовірність, а також дає змогу будь якому субєкту кримінально-процесуальної діяльності користуватися ними незалежно від часу і місця їх формування.

«Доки доказ не розглянутий  і не закріплений процесуально, - пише М. С. Строгович, - не можна стверджувати, що доказ дійсно виявлений, тому що ще невідомо, що саме виявлено й чи є дійсно доказом те, що виявлено». Але, крім засвідчення фактів, фіксація доказової інформації має на меті закріплення фактичних даних. Отже, на перший план у процесуальному розумінні фіксації доказів виступає суворо регламентована процесуальна форма посвідчення й закріплення фактичних даних.

Наступним елементом  процесу доказування є перевірка  доказів. Всі зібрані по справі докази повинні бути обєктивно перевірені. Перевірка (дослідження) доказів провадиться  шляхом їх аналізу, зіставлення з  іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі.

Професор Р. С. Бєлкін вказує на те, що термін «дослідження»  є більш широким за змістом та значенням ніж термін «перевірка» доказів і включає в себе не тільки перевірку, а й пізнання тих фактичних даних, що складають зміст доказів, встановлення їх збігу з іншими доказами в справі, а тому вважає логічним його використання в доказуванні. Дослідження доказів є обовязковим етапом процесу пізнання обєктивної дійсності. Оцінюванню доказів та їх використанню в доказуванні завжди передує пізнання доказової інформації, тому що тільки таким чином може формуватися судження про цінність цієї інформації для справи та шляхи її використання з метою встановлення істини. Тому дослідження доказів для кожного акту доказування є необхідним процесом.

Сутність дослідження  доказів полягає в тому, що пізнається їх змістовний бік, включаючи і перевірку  вірогідності цього змісту, і встановлюється несуперечливість зібраних доказів між собою.

Слід зазначити, що вже  при збиранні доказів створюються  передумови їх подальшої повної, всебічної, обєктивної перевірки, як і при перевірці - необхідні умови для розвитку подальшого процесу пізнання обставин злочину та забезпечення можливості оцінки сукупності доказів у кримінальній справі. Існуючі визначення «перевірка доказів» у теорії кримінального процесу мають менше розбіжностей, ніж «збирання доказів». Процес перевірки доказів умовно можна поділити на практичні дії (наприклад, слідчі дії) з пошуку нових доказів, а також логічні операції з дослідження зібраних у справі доказів.

Отже, збирання і перевірка  доказів мають забезпечувальний характер щодо доказування і призначені підготувати для нього якісний матеріал.

По закінченню перевірки  доказів починається їх оцінка. Вона є розумовою, логічною діяльністю особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суддів. Такий характер оцінки, природно, не дозволяє докладно врегулювати цю діяльність нормами права. Тому в ст. 94 КПК України «Оцінка доказів» законодавець лише закріплює принципові вимоги до вказаного процесу. Зокрема, виходячи з аналізу зазначеної правової норми, яка регламентує оцінку доказів, можна виділити наступні основні принципи оцінки доказів: а) суд, прокурор, слідчий, а також особа, яка провадить дізнання, вільні у оцінці доказів; б) при оцінці доказів вказані особи керуються законом і правосвідомістю; в) оцінка доказів субєктами доказування здійснюється за своїм внутрішнім переконанням; г) оцінка доказів повинна бути основана на розгляді усіх обставин справи у їх сукупності та викладена у формі мотивованого висновку про те, чому одні докази покладені в основу рішення, а інші відкидаються; д) ніякі докази не мають наперед встановленої сили.

Оцінка доказової інформації необхідна для того, щоб зясувати: чи припустиме використання цього інформаційного сигналу як доказу, чи не суперечить це закону, принципам доказування; чи відноситься до справи доказова інформація, яка підлягає оцінці і який характер її звязку з інформацією, що вже була попередньо оцінена; яке значення у справі має існуюча доказова інформація; яким чином може бути використана ця інформація надалі.

Дослідження доказів  та їх оцінка - види пізнавальної діяльності. У філософії існує поняття «змістовного пізнання» і поняття «оціночного пізнання». Якщо предметом змістовного пізнання виступає сама обєктивна дійсність, то предметом оціночного пізнання є встановлення можливості обєктів матеріального світу задовольняти потреби людини. У будь-якій практичній діяльності, зазначає Р. Г. Кетхудов, оцінка є специфічним актом пізнання, що регулює людську діяльність та взаємовідносини особи з оточуючим середовищем. Оцінка неможлива без пізнання або, навпаки, знання обєктивного змісту предмета чи явища, які необхідно оцінити.

Таким чином, оцінку доказів  можна визначити, як відповідний  інформаційно-логічний процес. Інформаційний, тому що він повязаний з переробкою і накопиченням інформації. Логічний, тому що за своєю суттю оцінка доказів - це розумова діяльність, яка повязана з судженням про цінність доказової інформації. Тому і закономірності останньої носять інформаційно-логічний характер, як закономірності отримання вихідного знання на базі дослідження доказової інформації. Тобто, для того, щоб оцінити докази, вони повинні бути досліджені і тільки після цього може бути визначено їх доказове значення.

 

4.Суб’єкти доказування в кримінальному провадження. Обов’язок доказування;

 

Відповідно до статті 91 КПК збирання доказів здійснюється сторонами обвинувачення, захисту та потерпілим. Повноваження щодо реалізації цього припису у сторін не є рівнозначними.

Сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій шляхом подання клопотання слідчому, прокурору. Законодавець підкріплює у самій назві цих процесуальних дій те, що вони призначені передусім для розшуку слідів і фактичних даних про сліди вчиненого кримінального правопорушення в порядку, передбаченому КПК. Зважаючи на те, що злочини чи кримінальні проступки, як правило, готуються і вчиняються в умовах таємності від правоохоронних органів, КПК передбачає можливість застосування для контролю та виявлення фактів вчинення кримінальних правопорушень слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій. Вони мають спільну мету, але відрізняються порядком проведення. Так, слідчі (розшукові) дії (статті 223-245 КПК) проводяться в чітко встановленій процесуальній формі і мають на меті отримання (збирання) або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні доказів, зокрема, показань, речових доказів, документів, висновків експертів (ч. 2 ст. 84

Информация о работе Доказування у кримінальному провадженні: поняття, мета, елементи та суб’єкти