Доказування у кримінальному провадженні: поняття, мета, елементи та суб’єкти

При доказуванні насамперед мають бути встановлені обставини, які належать до події кримінального  правопорушення (злочину чи кримінального  проступку). Закон не роз'єднує дане поняття. Його слід тлумачити як окреме явище, що відбулося в певному місці й часі та має передбачені матеріальним законом ознаки. Відомо, що кожне кримінальне правопорушення - подія, але не кожна подія - кримінальне правопорушення (злочин чи кримінальний проступок). При доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону діяння наслідки для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв'язку вчинення. Подія злочину розуміється як елементи об'єктивної сторони складу злочину, що відбуваються у певному часі, місці та певним способом. Перелік таких ознак визначається відповідною нормою кримінального закону, що визнає злочином конкретне суспільно небезпечне діяння, та іншими нормами КК, наприклад, ст. 26 «Поняття співучасті», ст. 27 КК «Види співучасників», ст. 32 КК «Повторність злочинів» і т. ін. Юридично значимі ознаки діяння, окреслені в кримінальному законі, служать орієнтиром для визначення предмета доказування по конкретному кримінальному провадженню. Спосіб вчинення злочину не визнається обов'язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов'язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У теорії доказів спосіб вчинення злочину тлумачиться як комплекс дій, що вчиняється злочинцем у певній послідовності і призводить до злочинного наслідку. Слід мати на увазі, що доказування способу вчинення злочину зумовлюється різними намірами, мотивами, метою. Із цього випливає, що спосіб вчинення злочину характеризується певним психофізичним підґрунтям і не зводиться лише до зовнішньої, фізичної сфери. Кожна подія, у тому Встановлення спрямованості умислу, зокрема, має виняткове значення для доказування в діях особи складу злочину, якщо об'єктивні ознаки діяння збігаються із ознаками складу, але предметом злочину став «непридатний об'єкт».

Суттєвим для доведення  вольової складової умислу вчинити  злочин може виявитись встановлення фактів коригування обвинуваченим своїх дій під час підготовки або вчинення злочину відповідно до зміни обстановки (перенесення дати вчинення злочину, зміна кількості та виду знарядь, способу вчинення та приховування злочину, обрання іншого транспортного засобу чи маршруту переміщення та ін.), переборення труднощів у незаконному заволодінні предметами, грошима та ін., підшукування співучасників тощо.

В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і досягнення ним віку кримінальної відповідальності за даний злочин. Факт осудності обвинуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виникненні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до п. З ч. 2 ст. 242 КПК.

Поряд із доказуванням вини особи підлягає також доказуванню мотив і мета вчиненого кримінального правопорушення, які хоча і мають факультативне значення для кваліфікації, але обов'язково враховуються при визначенні суспільної небезпеки вчиненого, особи злочинця та при призначенні судом покарання.

Мотивами вчинення кримінального правопорушення є збуджуючі приводи (потреби, інтереси, прагнення та ін.), що викликали у підозрюваного, обвинуваченого рішучість вчинити вказане діяння, за умови усвідомлення його протиправного характеру. Правильному визначенню мотиву сприяє встановлення мети злочинних дій, яка опосередкована мотивом (оскільки і мотив опосередкований метою), є бажаним (ідеальним) результатом, якого прагне досягти особа, і відповідає на запитання: для чого особа вчиняє певну дію (у той час як мотив відповідає на запитання: чому особа вчиняє певну дію). Мотив і мета органічно взаємопов'язані, оскільки відображаються у суб'єктивній сфері людини. Інколи без визначення мети неможливо правильно усвідомити й зрозуміти мотив злочину, так само як без мотиву неможливо усвідомити мету злочину. Відсутність у обвинувальному акті посилання на мотив і мету вчинення кримінального правопорушення призведе до труднощів юридичної кваліфікації цього діяння й відмежування від подібних складів правопорушень.

Отже, у загальному вигляді доказування вини і мотивів вчинення кримінального правопорушення вимагає встановлення:

обставин, які свідчать, що наслідки кримінального правопорушення є результатом дій підозрюваного (обвинуваченого);

факту, що вказана особа  усвідомлювала протиправність своїх дій, які охоплюються видами і формами вини, передбаченими конкретним складом кримінального правопорушення;

ступеня вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а при вчиненні його кількома особами - ступеня вини кожного з них;

досягнення підозрюваним (обвинуваченим) на час вчинення кримінального  правопорушення віку кримінальної відповідальності (число, місяць, рік та місце народження);

психічного стану підозрюваного  або обвинуваченого за наявності  даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

конкретних фактичних  даних, які свідчать про збуджуючі  підозрюваного, обвинуваченого приводи (потреби, інтереси, прагнення та ін.), що викликали у нього рішучість вчинити даний злочин чи кримінальний проступок;

фактичних даних, які б пояснювали, для чого особа вчинила злочин чи кримінальний проступок.

3) Відповідно до п.  З ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальному  провадженні підлягають доказуванню  вид і розмір шкоди, завданої  кримінальним правопорушенням, а  також розмір процесуальних витрат. Поняття шкоди в кримінальному процесуальному законодавстві не розкривається. Водночас аналіз окремих норм процесуального закону (статті 55, 56, 61 КПК) та юридичних джерел з цього питання дозволяє розглядати (як родові види шкоди) фізичну, моральну і майнову шкоду.

Види шкоди достатньо  досліджені в юридичній літературі. Так, фізична шкода визначається фахівцями як сукупність змін, що сталися  об'єктивно внаслідок вчинення кримінального правопорушення у стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров'я, фізичні страждання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином утруднено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною формою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальному провадженні (п. 10, ч. 1 ст. 56, ст. 61, 127 КПК). Враховуючи роз'яснення ПВСУ у постановах «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів» № 8 від 22 грудня 1978 р. та «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» № 11 від 7 липня 1995 р. (із змінами та доповненнями), суб'єктом права на відшкодування шкоди у справах даного виду можуть бути самі потерпілі, а також прокурор відповідно до п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК.

Згідно із ч. 6 ст. 55 КПК  у справах про злочини, внаслідок  яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім'ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні визнаватися потерпшими. До таких осіб п. 1 ч. 1 ст. З КПК відносить чоловіка, дружину, батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, рідного брата, рідну сестру, діда, бабу, прадіда, прабабу, внука, внучку, правнука, правнучку, усиновителя чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають в шлюбі.

Майнова шкода в цивільному праві поділяється на «позитивну»  шкоду в майні і неотримані доходи, тобто на витрати кредитора та неотримані доходи (упущену вигоду), котрі особа могла б отримати, якщо б боржник виконав свої обов'язки («юридична можливість шкоди»). Тому за відповідних ознак підлягає дослідженню майнова шкода, яка визначається процесуалістами як зменшення, пошкодження або знищення захищеного правом блага, що призвело до негативних майнових наслідків.

Визначення поняття  моральної шкоди дається у  багатьох нормативних актах та актах  тлумачень норм права. Зокрема, у  п. З ППВСУ «Про судову практику в  справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 р. зазначається: «Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб». Серед основних обставин, що впливають на розмір компенсації, Пленум визначає: характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, його посади та ін.).

На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказування моральної шкоди. Зокрема, на досудовому розслідуванні про доказування моральної шкоди можна вести мову в тих випадках, коли у процесі з'являється процесуальна фігура потерпілого, яким заявлений цивільний позов щодо відшкодування моральної шкоди (статті 55, 56, 61 КПК). При цьому підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків - характеру й тяжкості погіршення стану здоров'я, тривалості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації за моральну шкоду покладене лише на судові органи, а тому перебуває за межами доказування на досудовому слідстві.

У злочинах з формальним складом шкода є лише факультативним (необов'язковим) елементом предмета доказування. Для даного виду злочинів злочинний результат презюмуєтьєя, тому для їх кваліфікації достатньо встановити лише вказане в законі діяння. Але дана презумпція стосується не всіх злочинів з формальним складом. Зокрема, встановлення шкоди вимагається, якщо злочин фактично закінчується настанням шкідливих наслідків, що знаходяться за межами складу, але передбачені законом як обставини, котрі впливають на визначення міри відповідальності, або настанням таких наслідків у вигляді майнової чи моральної шкоди, які належить відшкодовувати потерпілому (цивільному позивачу).

Крім виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням відповідно до п. З ч. 1 ст. 91 КПК, у кримінальному провадженні підлягає доказуванню також розмір процесуальних витрат.

Процесуальні витрати  у кримінальному провадженні  складаються із: 1) витрат на правову допомогу; 2) витрат, пов'язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; 3) витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; 4) витрат, пов'язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.

Порядок визначення розміру  та стягнення процесуальних витрат, особи, які мають право отримати компенсацію, порядок зменшення  витрат або звільнення від їх оплати, відстрочення та розстрочення процесуальних  витрат зазначені у гл. 8 КПК (див. коментар до статей 118-126 КПК).

4) Предмет доказування  також включає обставини, які  характеризують обвинуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий підхід ґрунтується на загальних засадах призначення покарання (див. ст. 65 КК), серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом'якшують та обтяжують покарання. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК у кожному кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання.

До обставин, які характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують  чи обтяжують покарання і підлягають доказуванню, належать такі:

усі наявні у справі пом'якшуючі  та обтяжуючі покарання обставини. Якщо будь- яка з обставин, що пом'якшує  чи обтяжує покарання, передбачена  в статті КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (див. ч. З ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК);

у разі призначення більш  м'якого покарання, ніж передбачено  законом (див. ст. 69 КК), необхідно встановлювати  сукупність обставин, які б позитивно  характеризували винну особу до вчинення злочину, а також після цього, що свідчить про можливість виправлення особи і перевиховання без реального застосування до неї призначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі (ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінка на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості);

обставини, які становлять соціально-психологічну характеристику обвинуваченого;

обставини, що впливають  на забезпечення в процесі доказування реалізації обвинуваченим своїх законних прав (наявність в обвинуваченого фізичних або психічних вад; володіння рідною мовою, якою ведеться судочинство, тощо).

5) Важливим елементом  предмета доказування є доведення  обставин, що є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності або покарання. Для прийняття такого рішення необхідно мати достатньо доказів, що вказують на обставини, передбачені законом про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 285 КПК).

2. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (див. коментар до статей 93, 94 КПК).

3. Елементи процесу доказування: збирання, перевірка та оцінка доказів;

Проголосивши людину, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, держава визнала головним своїм обовязком утвердження й забезпечення прав і свобод людини. Проблема ефективності доказування, до якого, зрештою зводиться уся процесуальна діяльність, є найбільш актуальною проблемою у кримінальному судочинстві. Злочин у кримінально-процесуальному праві розглядається як подія минулого. Тому слідчий досліджує його за допомогою слідів, що збереглися на момент розслідування. В цьому плані його діяльність схожа з роботою археолога, який відтворює давно минулу подію за слідами, що збереглися, і які несуть інформацію з минулого в сучасне, а від нього в майбутнє. Практика свідчить, що помилки у процесі кримінально-процесуального доказування, зокрема, у ході збирання доказів, досить поширені. В окремих випадках це призводить до не встановлення винних, винесення неправосудних вироків, а також до зволікання розслідування у цілому. Певною мірою це відбувається через відсутність єдиних наукових поглядів щодо сутності процесу доказування та у визначенні його змісту - основних складових елементів.