Особливості висвітлення розвитку літератури у журналі «Українська хата»

2.3 СТАВЛЕННЯ ДО ЛІТЕРАТУРИ  І ОСОБЛИВОСТІ ВИСВІТЛЕННЯ У  ЖУНАЛІ «УКРАЇНСЬКА ХАТА».

На сторінках цього журналу формується нова модель критики. У багатьох програмних виступах обстоюється думка, що критика не може бути збірником догм і постулатів. А має ґрунтуватися на засадах етики. Визначальне місце у літературі надається індивідуальності митця і його психології. Головним виразником цих поглядів був М.Євшан. Молодий критик виступає ідеологом індивідуалізму, а характерними рисами хатян стають філософічність, психологізм та імпресіонізм.

Поезія  і проза, представлена на сторінках  журналу, відзначалася інтересом до різних, мало знайомих ще в українській літературі цього часу проблем — психологи, сексуальносте, екзотики (в тому числі і психологічної), відкритістю до тих сторін життя, які завжди обходилися народницькою культурою. Попри назву, "хату" цікавило місто. Відповідно на сторінках журналу не могли з'явитися не тільки твори Івана Нечуя-Левицького, але й Івана Франка.[9.12]

Журнал  друкував деякі переклади художньої  літератури і наукових праць. З письменників: Моріс Метерлінк, Серен Кіркегор (переклад Євшана), Кнуг Гамсун, Петер Альтенберг (переклад Євшана), Шарль Бодлер, Генріх Манн та інших наукових публікацій варто згадати праці Ернста Геккеля ("Світові загадки"), Фрідріха Куммера ("Про зміну літературних поколіннів", переклад Євшана), Якова Вассермана ("Література або міг та індивідуальність", переклад Євшана) Це була не хрестоматійна, стара класика, а сучасна література, яка підсилювала тенденцію переорієнтації українського інтелектуального життя.

Хатяни  були безперечними західниками і критиками культурної ізоляції.

Євшан зокрема писав: "Річ ясна, що своєю власною "мудрістю" ледве чи

буде  жити котра-небудь з сучасних європейських літератур. Взаємні їх впливи стали в останні часи такі могучі, що треба з ними числитися серйозно, коли пригодиться робити балянс національної літератури … Треба би всяке явище культури міряти нам не лише  своєю домашньою міркою, міркою условностей національного життя, але прикладати до нього трошки в наші домагання і більш строгу європейську оцінку. Але з другого боку треба ствердити, що всі наші екскурсії в «Європу» були нещасливі та схиблені. Ми

губилися  з  випадками старого стола  … Отже, критика культурної ізоляції поєднувалася  зі страхом епігонства і втратою власної ідентичності. Така подвійність у ставленні  до західних літературних впливів ще багато разів повторювалася в теоретизування українських критиків і письменників у

двадцяті, сорокові, ба навіть у дев'яності роки». [12.121]

Автори  журналу розглядали культуру як цілість  більшу, ніж тільки художня література і критика, - це й театр із такими його жанрами, як драма та опера (передовсім нещадно критикувався український національний театр), і образотворче мистецтво (в статтях і репортажах про художні виставки і салони підтримувалися нові стилі мистецтва на противагу "старому" реалізмові) і музика (статті друкувалися з претензією на філософський характер).

Критика у "Хаті" в основному стояла на засадах естетики. Головне не про що писати, а як писати, — формулює своє credo в одній з полемічних статей Сріблянськи. Головне не література (результат), а творчість (процес), в якій на першому місці — індивідуальність митця і його психологія.

Завдання  журналу передбачали і зміну  самої мови. Вона вже не могла  задовольнити тим, "що колись чув  на селі або вичитав з белетристики". Стара, традиційна мова не давала відповідної термінології, не передавала нюансів думки, пропонованих сучасним життям. Сучасне життя вимагало іншої мови. На цьому ґрунті велася боротьба з "хуторянськими філологами".[14.20]

З появою "Української хати" пов'язане  поглиблення і змужніння культурного діалогу в суспільстві. Журнал не просто друкував рецензії на нові публікації, тобто реагував на культурне життя. Його головний опонент - народницька критика, представлена газетою "Рада" з її постійним автором Сергієм Єфремовим, для якого "модернізм" був лайливим словом, а все, що робила "Хата" в культурі, — своєрідним збоченством. Погляди Єфремова за роки, що минули від його нищівної рецензії на твори Кобилянської і Хоткевича ("В поисках новой красота", 1902), не змінилися. Однак уперше відбувався постійний, тяглий у часі діалог. З боку "Хати" головним полемістом був Сріблянський, хоча буквально всі автори прилучалися до дискусії.

Журнал, окрім культурної, мав і політичну  орієнтацію та платформу. Власне культурна  орієнтація була продовженням політичної. Політичною філософією журналу був націоналізм. Модернізація і радикалізація політичної думки служила тлом і необхідною умовою модернізації естетичної думки і самого дискурсу. Для Богацького, Сріблянського, Євшана, нарешті для Товкачевського — головного соціолога, політолога і філософа журналу, для деяких Інших авторів "Української хати" націоналізм означав розбудову нації з метою її майбутньої самостійності, а також розбудову того, що тепер називається національною ідентичністю, національною свідомістю одиниць, які складали загал українське громадянство. В основі націоналізму, як і в основі культурології журналу, передовсім Євшана і Сріблянського, лежав дуалізм. Не народ, а вища одиниця, яка своєю діяльністю або мистецтвом може повести загал, змінити його, поставлена у фокусі всієї критичної діяльності «Хати».

Сторінки  журналу були широко відкриті для жінок. Тут друкувалися Ольга Кобилянська, Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Галина Журба, яку критики "Хати" визначали як ліричного імпресіоніста, та багато  інших сьогодні забутих авторок,  головним чином У прозі "Хати" слід відзначити спробу зазирнути в жіночу психологію і виправдати свободу вибору жінки. (Оповідати П. Богацькою "Не доскочив"(Українська хата,   1909,  кн.  З  — 4)  або зовсім радикальне  Винниченкове оповідання 'Таємна пригода" (Українська хатг., кн. 1)". Увага до жінок-авторок була не тільки не  випадковою,  —  вона була концептуальною настановою. Сріблянський якось зазначив, що серед жінок у літературі менший відсоток бездарностей.  Ба більше, він відчув те, що не помітили Франко і Єфремов,  а саме  майже  генетичну запрограмованість жінок-письмениць на модерністичну революцію. Сріблянський писав про те, що  жінки  "очищують  повітря  нашого   мистецтва  і  дають  великий  зміст літературі, навіть позначають новий напрям...". І далі' "...письменниці більше дбають про людину,  ведуть достойну боротьбу за її  визволеннє"¹².   Йому йшлося  передовсім  про  Ольгу  Кобилянську  і Лесю  Українку.   Ще  більш "тендерний" погляд властивий Євшанові Для нього дві згадані письменниці - не  безстатеві творці. Він бачить феміністичну тенденцію творчості кожної з них, галерею образів нових, сильних жінок і захоплюється ними.  "За той порив, повний конкретної і живої сили, без домішки фрази — я люблю творчість українського жіноцтва, і люблю саму творчість Лесі Українки". І поряд зауважує, що «весь дух тої творчості сучасний, "модерний".[12.141]

Євшан і його колеги з «Хати» поступово  запроваджували нову критичну мову. Вони говорили не лише про світогляд і эпоху, але й про символізм, імпресіонізм, «ірраціональну поезію», мовні аспекти літературного тексту. Відбувалася не лише переорієнтація з політики на естетику, але й перехід від позитивіських естетик XIX століття (на зразок естетики Іполита Тена) до зовсім інших засад, які передбачали автономність мистецтва і творчості.

Євшан поділяє інтерес до психології, але  й сприймає її вже не як його сучасник,  представник психологічної школи  Овсянико-Куликовський, а як людина антипозитивістичної епохи. Йому ближчі сучасні ідеї інтуїтивізму, несвідомості творчого процесу. Ім’я Анрі Бергсона , автора теорій інтуїтивізму, не випадково трапляється на сторінках «Української хати». Євшан вважає, що в творчості поетом керує передовсім інстинкт, чуття. Він не намагається розщепити його на біологічні фактори, і загалом він не вчений-теоретик, який заглиблюється у фізіологічні або психіатричні деталі психологічного процесу. Його інтерес до психології більш загальний, навіть екзистенціальний, з погляду універсального трагізму долі митця, універсальності його душевних конфліктів.

Теоретики "Української хати" замість  тези про "любов до народу" запропонували іншу схему: "ненависть до юрби". "...Цей антагонізм вічний Ніякої гармонії між творцем і юрбою не буває і не може бути", — писав Сріблянський. Так було завжди і особливо, в "наш" (тобто Сріблянського та ін.) "капіталістично-міщанський вік".

Відтак  одним із лейтмотивів "Української  хати" стала критика громадянства (зокрема галицького громадянства), його бездуховності, байдужості до мистецтва і страждань генія від нерозуміння, конфлікт генія й натовпу (і взагалі будь-якого доброго письменника і натовпу), що має тяжкі наслідки для письменника.[12.144]

"Хатяни" були першими, хто гостро поставив  питання про канон класиків, літературну ієрархію і вимагав її переоцінки. Євшан, зокрема, писав з приводу видання класиків львівської "Просвіти": "Насувається мимоволі питання, якого оминути тут ніяк не можна, що таке класики літератури... І тут приходимо до найбільш дразливої справи, справи розділювання ранг письменникам, а властиво поділу їх на класиків і не класиків". Ряд класиків, запропонований "Просвітою" (Гулак-Артемовський, Гребінка, Метлинський, Шашкевич, К. Климкович, Я. Головацький, їв. Устиянович, А. Могильний, І Воробкевич, О. Стороженко), Євшан відкидає майже цілком, пропонуючи натомість свій ряд класиків, що складається з Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського. Хоча ставиться до класиків майже так, як Вайлд, котрий обвинувачував їх «у спинюваню літературного життя. Вони дають публіці готові вже схеми, не ображують її смаку...» Крім того, класичність передбачає заборону критики й ідолопоклонство "товпи". Таким чином, питання канону класиків пов'язане ще з рядом проблем, передовсім культу, нарешті - Існування "офіціальної історії літератури" на противагу справжній історії.

Канон що його пропонує Євшан, вимальовується з усього комплексу його праць.   На його думку, критикам і публіці  варто перевести свій погляд з  класиків на живе літературне життя, реальний процес, на сучасних авторів і сучасні твори. Для цього, в першу чергу, треба було зруйнувати народниць культ Шевченка, який не лише спотворював самого Шевченка, але й служ моделлю для творення інших, менших культів Євшан уважав, що Шевченко не прочитаний і не проаналізований об'єктивно, і запропонував свій, нібито об’єктивний  його творчості. Правда, сам Євшан так само не читає Шевченка.

Текстів у його аналізі майже немає. Це в основному ніцшеанські медитації  на тему індивідуальності генія і  його психології. Часом Євшан ближчий до Шевченка, ніж його опоненти.  І все ж перед нами ще один суб’єктивний аналіз його творчості.[12.150]

Руйнуючи  канони українофільства і традиції, Євшан по суті неспроможний до творення нового канону. В цьому виявляється  глибинна нездатність модернізму створити новий канон на зміну зруйнованому, старому. Модернізм як вічне оновлення, вічний протест проти старого не може витворювати канонічні форми письма, а тим більше канон класиків, адже в такий спосіб він втрачає свою сутність.

У зв’язку  з тим, що в теоретизуванні «хатян»  на одному з чільних місць стояла ідея поколінь, правомірно запитати, до якого покоління вони себе самі 

зараховували. Відповідь випливає з усього комплексу  критичних публікацій журналу. У  певному сенсі його провідні автори-критики і публіцисти були – пост- «модерністами». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки 

У своїй  рекламі «Українська хата» оголошувала  себе як журнал за напрямом «національно-поступово-демократичний». А в першому номері в редакційному вступі говорилося про те, що завдання нового журналу — принести «помочі і світла в темну українську хату». Однак невдовзі виявилося, що і цей просвітянський заклик, і сама назва журналу «Українська хата» максимально неадекватні його змістові. Журнал, який у 1910 р. виходив з сільською хатою й коровами на обкладинці, продемонстрував колосальну асиметрію між назвою й реальними культурними звершеннями. Заклавши в назві дві тези: ізоляціонізму — «українська» і народництва, народу як села — «хата», його автори робили щось діаметрально протилежне.

Дискурс «Української хати» засвідчував  намір його редакторів та авторів  розширити рамки української  культури, модернізувати її. Вони прагнули модерної нації й модерної культури, отже, головним об'єктом їхньої критики  було «старе» народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах.

Поезія  і проза, представлені на сторінках  журналу, вирізнялися інтересом  до різних, мало знайомих ще українській  літературі тогочасних проблем —  психології, сексуальності, екзотики (в  тому числі психологічної), відкритістю до тих сторін життя, які завжди обходилися народницькою культурою. Всупереч назві, «Хату» цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. Відповідно на сторінках журналу не міг у жодному разі з'явитися не тільки Іван Нечуй-Левицький, але навіть Іван Франко.

Тут друкувалися  поезія і проза «модерністів», передовсім поетів «Молодої Музи», а також «модерністів»  російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського  та ін. Загалом усі, чия творчість була позначена естетичними, а не утилітарними інтересами, потрапляли в річище літературних зацікавлень журналу (Володимир Винниченко, Ольга Кобилянська, Михайло Семенко, Гнат Хоткевич, а також дебютанти часопису Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський).