Особливості висвітлення розвитку літератури у журналі «Українська хата»

    «Українофільство - витвір цілих десятиліть нашої  Історії, можна сказати, - сума всього українського життя за минуле століття, воно виховане в традиції, мало готовий церемоніал публічного життя. Воно могло похвалитися тим, що має своїх признаних вже і усвячених ідолів, свої «ідеали». І кинуло перше всього воєнний клич молодим: безбатченки! безштаньки! приблуди! Молоді не мали за собою ніякої традиції, і тому старі з невимовною погордою дивилися на них, оскільки не жалували їх як заблуканих овечок» [3, с. ЗО - 43]. Та йдеться не лише про погорду і поблажливо-співчутливе ставлення. Йдеться насамперед про цілковите неприйняття старого традиційного способу мислення, вивільнення від різного роду літературних І мистецьких табу. «Річ в тім, що нові літературні течії, які б вони не були скупі та маленькі, криють дійсно небезпеку та приносять розкладовий елемент в українське життя. В українське життя, реперзентоване очевидно поки що всевладними українофілами. Для них це дійсно отрута, дійсно гашиш, який не дасть їм вже довго удержатися на своїх становищах. Вони Інстинктом відчувають, що дійсно правдиве мистецтво єсть, - як каже Уайльд, - «найсильнішим виразом Індивідуалізму, до цеї пори відомим у світі», що воно скоріше чи пізніше може спровадити загальний крах українського міщанства. Бо українофіли - безнадійні міщани. Значить - вороги непримиримі тої усієї культури , яка йде з посвяти одиниць, з їх героїчних подвигів, з їх прометеївських поривів» [3, с. ЗО - 43].

    Протистояння  «хатянства» і «українофільства»  найчастіше набувало характеру протиставлення модерного та традиційного, причому  традиційне, як правило, набувало негативного  характеру, розглядалося узагальнено, трактувалося в контексті проблем міщанства, загальнофілософських проблем колективізму й Індивідуалізму, свободи індивідуума й поширення тотальної свідомості мас, утилітаризму й націоналізму [І, с. 9].

    Визволення  Індивідуальності - цей постулат має  неабияке значення для розуміння модернізму. Йшлося про те, що молоді літератори відмовлялися далі бути «машинами, сповнюючи всякі функції родинні, патріотичні, бюрократичні та громадські» [3, с. ЗО - 43]. Бо людина - це самодостатній багатовимірний світ чи навіть зосередження багатьох світів, а гуманне ставлення до людини -це визнання її неповторності, її єдності зі світом .

    Ось чому молоде покоління проголошувало  своїм естетичним знаменом індивідуалізм , бо для них, як писав М. Сріблянський, - це протест проти нівеляції особистості [7, с. 114].

    Важливій  проблемі ставлення мистецтва до життя як аспекту ставлення його до людської Індивідуальності, до людської душі, а у зв'язку з цим - до проблеми виховання «людської одиниці», скерування напряму її діяльності присвячена стаття М. Євшана «Проблеми творчості» («Українська хата», 1911) [6, с. 25].

    Євшанові  погляди на мистецтво та його завдання творять нерозривну єдність з естетичною системою Ніцше, який бачив світ як безконечну гру двох протилежних елементш:апполонівського та дюнісійського. Відповідно до Ніцше, світ - це діонісшська самотворчість і саморуїна, життя всупереч мукам і стражданням; жити - значить по-діонісійському насолоджуватися силою та енергією. А центральна вісь усього ніцшеанського світогляду - ідея надлюдини. Однак між реально Існуючим образом людини та вимріяним Існує контраст, на основі якого Євшан формулює теорію трагічної краси душі в поривах до ідеалу. Трагізм полягає перш за все в тому, що у своєму ідеальному, ізольованому від зовнішніх впливів світі людина приречена на самотність, самотність навіть тоді, коли юрба визнає її пророчий дар. «Віддана своїм лише втіхам нікчемним і за себе тільки пам'ятаючи, юрба ніколи не зрозуміє їхньої жертви для неї, за яку митці віддають найкращі свої мрії й найдорожчі самоцвіти своєї душі [4, с. 373- 379]. Однак тут криється чи не найбільша суперечність Євшанової естетичної програми: "поет і юрба". Проголошуючи мистецтво як реально виховну силу, він одночасно стверджує, що справжній літературний твір пишеться для вибраного кола читачів. Юрба не прозріє ніколи, бо маса - «це раби могучого Молоха- землі. Вони не знають про той Інший світ, в якому купаються лише вищі духом» [5, с. 473 — 481]. Статті Миколи Євшана розкривають власне естетичну сутність культурально-індивідуалістичного різновиду модернізму. Характерним для його критики є витворення певного артистичного культу, моделі модерного митця, митця, який, спочатку поборовши природу, позбувшись її, вернувся до неї, мов справжній пан, артиста, який народився тоді, коли померла в ньому людина, врешті митця, для якого навіть смерть і є та воля до вищого пізнання, яке мають тільки ті, що заглядали смерті в очі. Таке народження творчої самосвідомості, народження з людини митця аналогічне вихованню надлюдини, котра стане, за Ніцше, сенсом світу, зреалізує закладену в життя волю. Так в межах естетичного переломлення філософії «життя» й виявляє себе культуральна течія українського модернізму. Символізм, Імпресіонізм, експресіонізм як способи поетичного думання були близькі представникам модернізму, а тому детально аналізувалися М. Євшаном, М. Сріблянським і А. Товкачевським у низці літературно-критичних розвідок. Основною засадою теорії модернізму проголошувалося динамічне розуміння мистецтва як суб'єктивного охоплення всієї повноти життя, обґрунтовувалися символічні основи нового стилю, його відносини з натуралізмом, імпресіоністична поетика, декадентське світовідчуття.

    Літературно-критичні матеріали «хатян» - одне з найцікавіших явищ в українському літературному  житті початку XX ст. Журнал змобілізував молоді таланти, мистецьку критику, відчутно активізував духовне життя України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.2.ПОЕЗІЯ ЖУРНАЛУ

Поети, згуртовані навколо журналу "Українська хата" усіляко маніфестували «загальноукраїнськість свого естетичного руху» (Валерій  Шевчук), надавали шпальти свого  видання галицьким побратимам. Серед  них - і  фольклористові Зенону Кузелі, який у числах за 1909 р. знайомив читачів із методикою записування усної народної творчості (стаття "Про потребу і техніку збирання етнографічних матеріалів"). Водночас поети журналу протиставлялися міщанству й етнографічних матеріалів в їхньому «шароварному» й епігонському виявах, саме тим, хто   згоден був, за Миколою Євшаном, плакати над долею "вдови-сироти, написати самому декілька таких самих стишків", що, проте, не перешкоджало їхній успішній службовій кар’єрі.

Найпомітнішою постаттю серед поетів "Української хати" був Григорій Чупринка. Цей "чародій, віщун-співець" (Микола Вороний) поставив своє слово на службу провідній ідеї - творення нової літератури на національній основі   але з  набутків інтернаціональних напрямів: символізму й авангардизму. Поет перехідного періоду, він не відійшов від традицій українського письменства (зокрема й спілкування  з  уснопоетичною  творчістю).   [9.12]

Ліричну стильову течію в означений період представляє творчість обдарованого поета Олександра  Неприцького-Грановського,  автора двох  книжок „Тики    а лірично,   поеми    Акорди.      Його  вважали молодим наступником "улюбленого патрона    М.Вороного.   Нащадок давнього дворянського роду  й син  коваля-„народного   філософа",   О.Неприцький-Грановський змалку   зростав у  благодатному кліматі, фольклоризму. Легенди й перекази про козацтво та його історичні баталії, народний досвід i мудрість, сам чар рідної землі, як  підвалина естетичного й   патріотичного почуття -  все це були фактори визначальні для творчості письменника на все життя.  Український фольклор став для нього, за його власними словами, безсмертним, вартим збереження i розвитку виявом народної мудрості і глибини вікових традицій, вічним джерелом людського духу й культури, питомих рис національної вдачі.

Видавець  журналу й один із чільних теоретиків "Української хати", поет-символіст  Микита Шаповал у дитячі роки жив  легендами і казками, розповідями  діда Трохима про кріпацтво. У  його художньому формуванні немало важив  також світ народної пісенності. Після дебютної збірки "Сни віри" (1907) поет видав ще три книжки. Спробуємо встановити, в чому полягає специфіка індивідуальних осмислень національної народнопоетичної традиції цими авторами. Уже перший український  вірш Чупринки  "Моя кобза" започаткував образний ряд слова-пісні, слова-співу. Окресливши романтичний мотив жалібного звучання кобзи, який автор порівнює з риданням матері над дітьми, він акцентував потребу політональності музи. У фінальних рядках, перейнятих вірою у подолання недолі, проступив, мов із палімпсесту, характер самого поета, спраглого повноти життя.

У нерозлучній  вірній парі "Двох старців. Двох співців" ідеться про самого Чупринку й  іще одного "хатянина" Олексу Коваленка  — поета і видавця, що в його ліриці критика вбачала "триндикання" під Чупринку.

Чутлива до наруги мистецька душа Чупринки, спрагла неземної краси, відчувала  й земні її вияви. Зокрема, фольклорно-символічну мову рослин, якою володіє ліричний герой поезії "Тонкостеблі василечки..."  життя природи. Причому в його різних виявах: у настроєвому національному пейзажі зачину "Вінків" народнопоетичного способу мислення; в астрально-філософському рухові думки в "Падучих зорях", започаткованому так пісенно; в символічному наповненні драматичних ("Чайка ), поетичних ("Огнецвіт") і таємничих ("В ніч під Купала") ситуацій iз життя Феї - флори та фауни. Свого роду диптих, "Огнецвіт" і "В ніч під Купала" художньо обіграли мотив фольклорних переказів про пошуки цвіту папороті, значно трансформуючи при цьому саму їхню серцевину та цілком відходячи від наявної літературної традиції, представленої, зокрема, «народними» оповіданнями у віршах Я.Щоголева «Ніч під Івана Купала» та легендою «З папороті квіт» Б.Грінченка.

У цих  творах людина, що володіє цвітом папороті, набуває здатьністі навіть крізь землю бачити закопані гроші, опановуючи ледь не абсолютне знання. Коли в Щоголева та Грінченка дія в докладних   фольклорно-побутових картинах зумовлена наміром розбагатіти то Чупринка реалізував інші підходи, передбачені естетичною позицією поетів «Українська хата», іншим типом світосприймання. Власне, мотивація пошуків героєм диптиху огнецвіту («Квітки-Жару»), відсутня в легенді Б.Грінченка «З папороті квіт» (у ній Гриць випадково, в пошуку волів, знаходить цвіт), збіглася зі словами самого Чупринки про духовне життя, єднання з природою, пошуки щастя-долі. «В ніч на Купала» Я.Щоголева перегукується з думкою А.Товкачевського про моменти, в які «нерухомі раніш мертві речі починають виявляти якесь дивне життя; ми чуємо якісь таємні голоси, бачимо незримий таємний зв'язок всіх речей міх собою, вбачаємо в річах незнаного перед тим значення; кожна річ, зокрема, стає символом , емблемою».

Низку поезій, в яких Чупринка творчо переосмислює народну лірику про кохання, зачинають "Чари ночі" (також "Муки-кохання", "До схід сонця" та ін.). Хронологія свідчить: Чупринка лише спочатку був ще більш-менш близький до фольклорних моделей. Але й тоді у нього домінувало індивідуальне самовираження із властивим поету вільним летом думки, експресивним  розвитком образів  (від "голубки сизокрилої" - до "феї мрій"). Далі  перенесення  готових  народнопоетичних "блоків" для його творчості уже рідкісне.

Фольклорні  інтереси Ю.Будяка у світі народної поезії, глибші за саме суб’єктивне  захоплення, розкрила дилогія «До  матері» та «З пісень дівочих». У першому вірші маємо самовиправдальний солоспів дівчини на тему «Я жити хочу, я люблю», де не один аргумент має образний відвідний відповідник у народній ліриці про кохання («Хіба брови сі шовкові На весь вік?» тощо), виразні триколінні дистихи з парним римування.

В іншій  манері написано літературні пісні  Ол. Неприцького-Грановського «Дивний  сон мені приснився!» і «Цвітом  окутаний май зелень кий … ». Вони більш наближені до народної словесності, духу, стилю, мелодики. Якщо перша викликає ще й полі української народної лірики про кохання. І все ж між паралелістичним уподібнення молодого козака, який «любощі носить», квітуючому «травню зелененькому» і позафольклорним письмом відчутна грань. Іншими словами, повного злиття з поетичним голосом народу за рахунок розгортання естетської концепції розлитості кохання навесні, замилування автора  красою природного довкілля і люблячого серця тут немає. У цьому й полягає внесок лірика в розбудову культури неофольклоризму трансформувальних її первнів. А початки цих підходів задемонстрували вірші поета, вміщені в «Українській хаті»: «Дві квітоньки», «З пісень кохання» та ін. [15. 166]

Порівняно з віршами Неприцького-Грановського його психогічний портрет «Ганна»  «з циклу» «Дівочий сон» (дебютна збірна «Пелюстки надій», поцінована С.Єфремовим) показує рух лірика за межі умовного канону фольклорного жіночого образу. Від нього й риси зовнішні (чорні коси, очі-зорі), що теж говорять про чистоту й щирість, сама ситуація («У світлиці край віконця Чорні коси чеше»). Ця ситуація пісенна (архетип не порівняння тихості чесання дівчиною кіс із плином дунайської води) і водночас літературна, як наприклад, у поезії в прозі В.Стефаника. Низка вміщених в «Українській хаті» (1910-1912) романтично-фольклорних віршів О.Неприцького-Грановського про взаємини закоханих («Ой, прийди, моя голубко…» та ін.) за пісенності ситуацій і генеалогії героїв демонструє водночас відхід від народнопоетичної розрідженості, імматеріальності об’єктів природи, яка живе в цих віршах повнокровним весняним життям.

Лірика  М.Шаповала, хоча він і виступав у  часописі з ідеями індивідуалізму й  самотності, доволі традиціоналістська. Поет розробляв переважно романтичні мотиви та образи, але самобутньо. У  його естетизмі наявна й символістська  вишуканість ( програмний вірш «Українській хаті» незабутній присвячую»), що, однак, «не захвачує душі огнем, не дає натхнення» (Павло Богацький). Лірик гуртував у секстини космогонічні картини, психологічні образи-песимістичний. Усе це об’єдналося темою «жертви вечірньої». Цей рефрен-епіфора, подібно до фольклорних архетипів, набув значення формули-концепту навію вальної сили.