Мотив перетворення у Слові о полку Ігоревім

    «Отже, образ козака-характерника сформувався під впливом залишків стародавнього культу воїна-звіра (воїна-вовка) і належить до місцевих етнічних традицій. Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло у спадок від культури Київської Русі. Ця думка підтверджується тим, що є можливість простежити безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології та літописах від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя».

    У «Слові…» ми  зустрічаємо  перетворення Ольги у зозулю:

    «На Дунаї

    Ярославин голос чути,

    Зозулею самотньою

    Кує рано…»

    «Взагалі у міфологічних уявленнях українського народу птаство антропоморфується, вступає з людьми в розмови й чудово розуміє людський світ, його специфіку. Часто, навіть, в народних піснях і переказах людина звертається до зозулі, запитуючи в неї про своє життя, про подальшу долю. Через це зозуля постає як віщий птах, що пророкує людині число років життя. Звідси - в народі говорять: «то тобі зозуля накувала».  В українській міфології також «зозуля» -  символ суму та вдівства. Про зозулю як про символ суму та вдівства народні оповідання говорять, що «зозуля вбила свого чоловіка зозула, як перелітали море, а тому Бог покарав її: вона немає пари й не в’є власного гнізда, а підкидає свої яйця до чужих гнізд. Друга ж легенда, навпаки, розповідає, що зозул сам покинув зозулю, і вона стала символом вічної вдовиці чи засмученої жінки; тому в «Слові…» «Ярославна зигзицею рано кигиче». [6, с.23]

    Зозуля  в народних уявленнях символізує також матір, дружину, сестру і взагалі  жінку, що оплакує вбитого чи померлого:

    «Тоді сиві зозулі налітали,

    У головах сідали

    І, як рідні сестри, кували»

    або:

    «Полечу, - каже, - зозулеє по Дунаєві,

    Омочу бобровий рукав у  Каялі-ріці,

    Утру  князеві криваві  його рани

    На  могутнім його тілі».

    Говорячи  про інші літературні жанри, можна  сказати, що образ зозулі у традиції української байки  є втіленням  неробства і лінощів, а також  уособленням людини, що занедбала  й забула споріднену її працю. Наприклад, у байці Григорія Сковороди «Кукушка и Косик» чорний дроздик так характеризує зозулю: «Да ты ж, сударыня, только то одно и делаешь, что, подкинув в чужое гнездо твои яйца с места на место перелётывая, пьёшь  и ешь. А я сам кормлю, берегу и учу своих детей, а свои труды облегчаю пеньем».[3, с.320] 
 
 
 
 
 
 

2.1. Язичницька стихія у творі

    У «Слові о полку Ігоревім» кілька разів згадуються язичницькі боги: Велес, Дажбог, Стрибог, Хорс. Разом з тим «Слово» явно написано поетом -християнином: Ігор після свого повернення з полону їде до церкви Богородиці. Як же поєднуються в автора твору язичництво і християнство? Це дуже типово для давньої Русі. Його прийнято називати двовірство.  
Що таке це двовірство? Просте поєднання двох вір навряд чи взагалі можливо, тим більше, що християнство в XII столітті, як і в подальшому,активно боровся з язичницькою релігією, з її залишками в народі. Елементи язичництва почали приходити в сполучення з християнськими віруваннями тількитоді, коли вони переставали усвідомлюватися в народі як протистоять християнству. Язичництво як система вірувань, притому вороже християнства, повинно було зникнути перш, ніж могло з'явитися двовірство.  
Це зникнення язичництва як послідовної системи вірувань моглоздійснитися тільки через певний час після перемоги християнства: нераніше кінця XI – початку XII століття.  
Автор «Слова о полку Ігоревім» не вірить у язичницьких богів так, як би в них вірив язичник. Для нього язичницькі боги - це символи природи, художні узагальнення. Він одушевляє явища природи, дерева, сонце, вітер, річки, одушевляє навіть міста і їх стіни. Він одушевляє абстрактні поняття: образу, яка набуває образ діви з лебединими крилами, тугу і печаль - Карну і Жалю.  
Київський Святослав Всеволодович - двоюрідний брат Ігоря, занадто пізнощо довідався про похід Ігоря бачить пророчий сон, де йому сниться синє небо.

    На  наше переконання, синє море – це поганська стихія, яка захищає половців. Це перш за все темрява, ніч в протиставленні світла, дня і зорі (затемнення сонця як знак біди і загибелі). Це стогнуча гроза, звірячий свист, це вовки, що вартують по ярах в це Див, що «кличе на верху дерева», коли князь Ігор збирається в похід; див б'є крилами, скликаючи на кривавий бенкет. Див – це міфічна істота язичників, уособлення дикості і стихійності, вороже людяності і культурі.

    Таким чином, у «Слові», як і в народній творчості, очевидний відступ від язичництва; багато язичницькі елементи усвідомлюються якелементи чисто поетичні. У цьому відношенні «Слово о полку Ігоревім»відображає процес розкладу язичництва і перехід до двовір'ї.  
У науковій літературі є й інша точка зору: припускають, що автор  
«Слова» рішуче вірив у все, про що він пише, і у всіх язичницьких богів,яких він згадує. Але навряд чи у ХІІ столітті язичництво так твердо займалосвої позиції. Автор «Слова» переходив вже до двовір'я і на багато чого в язичництві дивився лише як на художнє узагальнення. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. ЗВ’ЯЗОК «СЛОВА…» З ЧАРІВНОЮ КАЗКОЮ

    Вивчення  «Слова про Ігорів похід» вітчизняною  наукою протягом ХІХ-ХХ ст. випало на час, коли в літературознавстві домінували історико-порівняльна, культурно-історична, біографічна, філологічна  методики інтерпретації словесних пам’яток давнини. Звідси – спроби побачити у «Слові» історичний зміст ,відповідальність зображеного подіям кінця ХІІ ст., історико-соціальний зріст тодішнього суспільства; мовознавці досліджували особливості мови цієї пам’ятки, літературознавці визначали жанрово-стильові та романтично-реалістичні параметри тексту; а ще – наполегливі пошуки автора «Слова», для чого вкотре перегортався історико-географічний, мовно-стилістичний, образно-художній простір твору.

    Важливо наголосити на тому, що «Слово» - не ілюстрація історичних подій, не привід вилущувати з давнини пізнавальний зміст, а  літературний твір, отож і розглядати його слід передусім з погляду  словесного мистецтва та образності.

    Вихідна теза цієї інтерпретації – давній текст побудовано за схемою героїчно-фантастичної, чарівної казки, що належить до найдавніших  жанрових утворень в усній словесності  українців. Без сумніву, автор спирається на конкретні історичні події  та явища, як бачимо це в казках, але  манеру оповіді про них брав не Боянову («князям славу співати»), а фольклорну, закорінену у власні етнічні традиції. Коли автор на початку стверджує, що розпочне свою пісню «по былинамь сего времени», то це він мовить про джерела, буттєву основу розповіді, а оповідальну манеру, композиційну схему запозичує з такого популярного в усній словесності жанру, як казка. Водночас автор як людина, вочевидь, книжна надає своїй оповіді і літературного забарвлення, а стилю – книжної «благопристойності», тому в загальній структурі пам’ятки  бачимо прикмети літописного, ораторсько-проповідницького стилю.

    Відомий російського дослідник казок В.Я Проппа визначив таку схему образно-сюжетної побудови чарівних казок: 1) наявність заборони (табу); 2) її порушення кимось із казкових героїв; 3) наслідки порушення; 4) розповідь про магію, яка допомогла б виправити ті наслідки; 5) магічна дія, що призводить до позитивного результату, - герой успішно долає перешкоди, а казка закінчується  щасливо.

    Як  і більшість казок давнини, «Слово»  розпочинається традиційною словесною  формулою в розмовному стилі :

    «Чине добре було б нам, браття,

    Почати  старими словами

    Войних  повістей про похід  Ігорів…»

    що  в цілому відповідає таким стійким  висловам у казках «жив колись», «був колись», «був собі», «діялося це давно» тощо.

    Важливий  композиційний елемент чарівної казки – наявність заборони. У  «Слові» табу не тільки існує, а й  відіграє роль сюжетної інтриги, що запрограмовує  надалі трагічний перебіг зображених подій.

    «Тоді Ігор поглянув на світле сонце

    І побачив: тьмою від  нього

    Все своє військо покрите.»

    Як  відомо, йдеться про затемнення сонця, що в давніх уявленнях асоціювалося з передвістям біди, нещастя. Таке тлумачення «небесних знамень» фіксується  не лише в усних жанрах (повір’я, замовляння, міфологічні легенди), а й у писемних пам’ятках: наприклад, у «Повісті минулих літ» під 1065 роком мовить про те, що «сонце перемінилося – не було світле,а як місяць стало…Бувають сі знамення не на добро».[22]

    Епізод  сонячного затемнення у «Слові»  має саме містичне забарвлення: воно ніби застерігає, що Ігор зробив щось не так, вирушивши в похід. За логіко. Чарівної казки, неправильні дії  героя – це відлучення від дому, вихід за межі «своєї» території, ігнорування волі свого народу. Як свідчить подальший зміст пам’ятки, Ігор справді мав би «сидіти» в  Новгород_Сіверській землі, тримаючись своєї території і не зводити нанівець зусилля свого батька – київського князя Святослава, який перед тим відігнав половців од Руської землі. Та Ігор не дотримується жодної із заборон. Сонячне затемнення – то нагадування про небезпеку, спроба вплинути на  задум князя. Попереджує його сонце – найголовніше для місцевих племен божество в дохристиянські часи.

    Та, не зважаючи на попередження, Ігор продовжує  похід - власне, порушує заборону, що і провокує негативні наслідки. У казках це виявляється, як викрадення змієм царівен, бабою Ягою – дітей. У «Слові» наслідки від порушення Ігорем табу виявляються не відразу, а тільки після того, як князь ув’язався у битву з головними силами половців. Ця битва триває три дні, як і в казках, коли богатир б’ється зі змієм:

    «Билися день, билися другий,

    Третього  дня перед полуднем

    Упали стяги Ігореві.»

    На  відміну від казок, тут поки що перемагає не князь, а «змій», себто  військо половецьке, «кощей», як ще на Русі називали чужинців-загарбників. І ця відміна пов’язана передусім з наслідками порушення заборони.

    А ті наслідки зображені також у  казково-міфологічному дусі. Чимало слів написано та сказано про таємницю Каяли, немало і стежок стоптано в  пошуках цієї річки, що була свідком  бойової січі між русичами та половцями. Та, мабуть, не варто її шукати в географічному  просторі, бо вона – у просторі міфологічному. Каяла – символічна межа поміж світом живих та світом мертвих; на її берегах  загинуло військо Ігоря, а сама вона «двох братів розлучила». Правда, Ігор та Всеволод залишися живими. А їхня «розлука» може бути пояснена рядками із літописного оповідання, тобто у полон вони потрапили до різних володарів. Та обидва брати перейшли у «потойбічний світ» - відносно «поцейбічно» Русі. У казках це формулюється, як перехід «за ріки глибокі», «моря широкі», «гори високі». У світі «кощеєвім» мають перебувати брати, принаймні – до їх чудесного визволення.

    А поки що Святослав бачить сон. Сон  у казках – явлення того, що в  цю мить є далеким і  невідомим: таким чином ті, хто відає про наслідки порушення заборони, зрештою дізнаються про них хоч уже запобігти на нещастю запізно. Розповідь про біду вкладено в уста бояр, які тлумачать сон, - і туту знову зринає символіка «ріки забуття» Каяли , «два сонця», тобто Ігор та Всеволод  «померкли»,  а «два місяці» ( сини Ігора – Олег та Святослав) «тьмою заволоклися». Це – іносказання,  «непряма мова», що вживається не так для надання розповіді поетичного стилю, як радше для того, щоб не сполохати сили зла. Символіка цього сну досить прозора: бачити уві сні затуманений місяць – до смерті; бачити затемнення сонця – велика біда; бачити багряне сонце – на втрати. Тому й не дивно, що після побаченого сну Святослав зажурився, хоча звістка про трагедію на Каялі до нього ще не дійшла.