Мотив перетворення у Слові о полку Ігоревім

    План

ВСТУП……………………………………………………………………. 2

Розділ 1. ВІРА ДАВНІХ СЛОВ’ЯН  В ПЕРЕТВОРЕННЯ ……….4

1. Перетворення  в «Слові о полку Ігоревім»…………………...5

                 2.1. Язичницька стихія у творі……………………………………..8

2. ЗВ’ЯЗОК «СЛОВА…» З ЧАРІВНОЮ КАЗКОЮ………………….10
3. ВИСНОВКИ…………………………………………………………..20
4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………22

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП 

    Актуальність  теми дослідження. Протягом багатьох століть українські вчені-літературознавці присвячують свої праці вивченню міфології та фольклору, тому що саме вони відображають світосприйняття стародавніх слов’ян.

    В історії української літератури, та й у всіх східнослов’янських літературах, важко знайти інший твір, який би породив таку кількість наукових досліджень, так би вплинув на різні види мистецтва, як «Слово о полку Ігоревім». «Слово» до сих пір залишається одним із головних джерел наших знань про дохристиянські, язичницькі вірування древніх слов’ян.

    Обравши матеріалом дослідження мотив перетворення у «Слові» та народних казках, виходимо з того, що цей твір не є ілюстрацією історичних подій, а є літературним, тому  розглядати його потрібно передусім із погляду словесного мистецтва та образності.

    «Слово» – твір давньої Київської Русі, який нерозривно і органічно зв’язаний з українською народною казкою. Виразні поетичні засоби «Слова» мають яскравий український колорит. Саме у «Слові о полку Ігоревім» ми бачимо глибоке відображення міфологічного світогляду нашого народу. 

    Дуже  важливим у «Слові» є  те, що язичництво увіковічене в його поетичній  образності, текст побудовано за схемою героїчно-фантастичної, чарівної казки, вона ж належить до найдавніших жанрових утворень в усній словесності українців.

    Така  робота дозволить проаналізувати всі спільні риси між «Словом» та народними казками, особливо мотив перетворення.

    Місце і значення “Слова о полку Ігоревім” в світовій культурі загальновідоме. Пройшовши крізь віки, воно вплинуло на цілий ряд давньоруських літературних пам’яток, а після першопублікації 1800 року  отримало друге життя, ставши джерелом творчого натхнення для численних літераторів, істориків, представників культури, справляючи значний вплив на літературний та культурний процес не лише в слов’янському середовищі, а й далеко за його межами.

    Мета  дослідження: розкрити  мотив перетворення  в «Слові о полку Ігоревім» та народних казках.

     Реалізація  поставленої мети передбачає вирішення  таких завдань:

• розкрити особливості віри в перетворення давніх слов’ян;
• відобразити елементи перетворення у «Слові о полку Ігоревім»;
• показати зв’язок твору з народною казкою;
• узагальнити суть дослідження – зробити висновки.

Об’єктом  дослідження є «Слово о полку Ігоревім» та народні казки.

Предмет дослідження: мотив перетворення.

Методи  дослідження: У роботі реалізовано поєднання історико-літературного і порівняльного методів, застосовано описовий метод, який полягає в описі і аналізі матеріалу.

Наукова новизна роботи: осмислення й аналіз своєрідності використання мотивів перетворення у «Слові» та народних казках.

Структура роботи: робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1. ВІРА ДАВНІХ СЛОВ’ЯН В ПЕРЕТВОРЕННЯ

    Віра  народів в перетворення відноситься  до того віддаленого часу, коли народ бачив в камінні, дереві, звірі перевтілену людину. На цьому етапі розвитку самосвідомість людини ще не відділяє себе від неживих предметів і думає, що якщо дерево грізно шумить, то це означає, що воно грізно розмовляє, і що камінь ховає у собі людину і може знову перевтілитися в неї і т.д.

    Первісна  людина була пригнічена впливом зовнішніх  факторів, труднощами боротьби з природою. Щоб вистояти у цій боротьбі, інстинкт самозбереження розвинув у ній дві  творчі сили: пізнання й уяву. Проте, оскільки людське пізнання ніколи не було і не може бути вичерпним, поряд  з позитивним досвідом люди  «впустили  в свої голови чимало хибних думок». Окремі з них знайшли  відбиток  у міфологічних образах та мотивах.

    У слов’янській культурній скарбниці  не збереглося системи міфів про  взаємостосунки богів-володарів. Їх слов’янам  заміняли більш земні, позбавлені ореолу святості духи полів, лісів, вод –  персонажі «нижчої міфології».

    Різноманітні  міфологічно-релігійні культи стали  грунтом для формування таких  фольклорних образів, як водяник, лісовик, домовик, русалка, мавка, полудниця, вовкулака, чаклун тощо.

    Добре відчутні в міфологічних легендах сліди  одного з найдавніших вірувань –  тотемізму. Виник він «на грунті примітивного мисливсько-збиральницького  палеоліту»  і був первісною  формою релігійного усвідомлення родинних стосунків. Образна система міфологічних легенд свідчить про те, що найбільшою популярністю у наших далеких предків у період їхніх тотемістичних поглядів користувались вовк, вуж, гадина, ворон, та зозуля.

    До  кінця ХІХ ст.. в українському та білоруському фольклорі активно  побутували розповіді про вовкулаків. Існувало вірування, що вдаючись до чар,  вони у визначені пори року можуть на кілька днів ставати вовками, а потім так само легко набувати людського вигляду.

    У фольклорних джерелах ХІХ ст.. здатністю  перевтілення у вовка найчастіше наділялися чаклуни. У деяких пізніших сюжетах пізнання чаклуном законів природи реалізується через мотив перебування на «тому світі», який мабуть, походить з мотиву перетворення у вовкулаку.

    В українському фольклорі сліди тотемізму  особливо відчутні на образах чаклуна  й вовкулаки, які серед інших  образів міфологічного характеру  є й найуживанішим  в легендах.

    Тотемізм  – найпримітивніша форма релігійних почуттів – пов’язаний з природним  страхом людини перед небезпеками, на які вона щодня наражалась при  примітивно-мисливському укладі господарювання. Тому в ньому знайшли відображення найпримітивніші погляди на природу. Одним з найпоширеніших образів  тотемістичного характеру можна  вважати образ вовкулаки. Вірування  про реальне існування людей, які за певних обставин стають вовками, були поширені у всіх слов’янських народів. У росіян вони відомі під  назвами «волкодлак», «вурдалак», у  білорусів – «вовкулака», «вовкалека».

    Вовк  у системі тотемістичних вірувань – уявленнях про кровні зв'язки даного роду чи племені з певним тваринним «співродичем». Тотем  видавався реальною істотою, котра має особливі, «надчуттєві» якості, завдяки яким вона може надавти людям як своїм братам і сестрам певної помочі. Зокрема, люди орла або ведмедя, вовка вірили, що їхні співродичі-тотеми можуть передавати їм цінні риси - гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо. Відповідно до цих вірувань люди побачивши у лісі вовка казали – "І я вовк", кликали його "Іваном-братом". Побутувало вірування у Білого Вовка – князя і прародителя усіх вовків. Першопочатково він був утіленням світлих, сонячних сил. В казках вовк супроводжував Перуна та Даждьбога. Тому в казках він як правило допомагає головному герою.

    У поетичних уявленнях слов’ян  вовкулака – це перевертень, тобто  людина, перетворена ким-небудь чи за власним  бажанням у вовка.

    «В  часи Київської Русі вважалося, що воїн, чарівник-волхв чи простий чоловік  обертався на вовка, оперізуючи себе св’ященним поясом-наузом. Вовкулака  повертав собі людську подобу, коли знімав цей обрядовий пояс. Так, наприклад, у повчанні проти поганства Кирила Туровського (ХІІст.) є такі слова: «Согреших  наузи вязах на себе і к волхвам, к чародіям ходих…». Саме такий обрядовий  пояс згадується і в українському фольклорі. За народними переказами, чоловіка перетворюють на вовка, оперезавши його заговореним перевеслом, ликом  чи ременем. А якщо цей пояс зняти, вовкулака знов стане людиною.

    Міф про вовкулаків не розривається у  народній фантазії. Кажуть, що вовками  перекидаються самі знахарі, а часом  обертають у вовків парубків, на котрих вони сердиті. Стрічаючи людей  в лісі, або в полі, вовкулаки  не рвуть їх, а тільки жалібно  дивляться їм в очі. Як їм хтось  кине хліба, то  вони їдять, а овечок тільки душать, але не їдять. Хто  догадається і назве вовкулаку  людським йменням, то він зараз знов стає чоловіком. Кажуть, що вовкулаки  ссуть кров як і відьми.

    Віра  у вовкулаків є у всіх індоєвропейських народів, а Поляки навіть вірять, що люди стають вовкулаками два рази на рік: на Коляду й на Купайла, тоді саме, як відьми збираються на Лису гори. 

    Вовкулаки належать до одного міфічного типу з відьмами, відьмаками і упирями; вони півміфічні істоти, стоять на переході од зооморфічних до антропоморфічних міфічних  образів.

1.1.Перетворення  в «Слові о полку Ігоревім»

    «У Київській Русі значного поширення набув дохристиянський мілітарно-сакральний культ вовка та воїна-звіра.  Про це свідчать народна міфологія,  билини київського циклу, літописи, літературні твори, в тому чиcлі й «Слово о полку Ігоревім». Можна пригадати багато казок про залізного вовка-перевертня, який вірно служить своєму князю. Наприклад, «Залізний вовк», «Іванко – цар звірят», «Про жар-птицю та вовка», і «Сини сліпого царя» тощо».

    Згадка  про перевертництво увійшла і  в «Слово о полку Ігоревім». Автор  показує нам князя Всеслава як чарівника, вовкулака і воїна-звіра.

      «Всеслав – князь людям суд чинив,

    Князям  городи радив, а сам  вночі вовком бігав:

    Із  Києва добігав  до півнів у Тмуторокань,

    Великому  Хорсові вовком путь перебігав».

    Важливо підкреслити той факт, що образ  воїна-звіра один з провідних  у «Слові…»:

      « А мої ті  куряни – воїни  вправні:

    …самі скачуть, як ті сірії вовки в полі,

    Шукають собі честі, а князю  слави».

    «Коли Ігор  соколом  полетів,

    Тоді  Влур вовком помчав»

    Змальовуючи князя вовкулаком, середньовічний автор  не бачить у цьому нічого осудливого, навіть описує цей вчинок з похвалою й доброзичливістю. Подібна позиція автора може пояснюватися не настільки високим становищем його героя, наскільки існуючою на той час фольклорною традицією, схильною інтерпретувати образ перевертня позитивно. Подібне ставлення до перевертня зустрічається і в билині про Волхва, головний герой якої, перекидаючись в хижого звіра, птаха, рибу, годує дружину.

    Мотив перетворення людини у вовка, як уже  зазначалося, був викликаний тотемістичними уявленнями й у своїх перших проявах  міг  і не мати нічого спільного  з чаклунством. Навіть у тих сюжетах  легенд, де воно все-таки має місце, суть усіх таємниць чарівного перевтілення зводиться до ритуалів, що символізують зняття та вдягання вовчої шкури.

    Українські  казки, легенди та перекази про козаків-характерників, вовкулаків, перевертнів свідчать, що стародавній культ воїна-вовка  увійшов складовою частиною до міфології  українського козацтва.

    У фольклорному образі українських козаків  теж можна простежити міфологічний комплекс вовкулака. Наприклад, у «Думі  про козака Голоту» співається:

• « То козак Голота  добре козацький звичай знає,

Ой  на татарина скрива, як вовк, поглядає».

А в інший  «Думі про жидівські відкупи  і війну з-за них»:

• «То козак на Жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає».

    В українському фольклорі ставлення  до вовка або вовкулака не є ворожим. Так, у балто-слов’янській демонології вовки їдять чортів, упирів, відьом. А вовкулака в перекладах про козаків-характерників зображений як звичайна істота, що бігає селом, пасе стадо за дорученням пастуха; худоба його не боїться, люди дають їсти. Воїн-звір, воїн-чаклун, чаклун-характерник із прадавніх часів були традиційними і добре знаними персонажами українського фольклору, української історії.