Договори про реалізацію сільськогосподарської продукціїї

 

П Л А Н: 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

В С Т У П 

    Перехід України на ринкові форми господарювання, становлення та розвиток основних ринкових інституцій вимагають особливої уваги до правового закріплення основних принципів ринкової економіки та детального висвітлення їх у нормативних актах різного рівня.

    Одним із основних принципів ринкової економіки  є свобода у виборі форм і методів своєї діяльності та свобода реалізації виробленої продукції. Це стосується будь-якої продукції і сільськогосподарська у даному випадку не винятком. Цей принцип не був притаманний відносинам часів планової економіки, а його введення не завжди адекватно сприймається представниками державних органів та навіть окремими керівниками господарств. У зв’язку з цим у спеціалістів та практиків виникає підвищений інтерес до запровадження цього принципу як невід’ємної складової ринкової системи господарювання. Хоча загальні засади ринкової економіки вже давно відомі, становлення та розвиток ринкових інституцій у кожній окремій країні має свої особливості та є завданням неабиякої складності. Україна у цьому не є винятком.

    В умовах переходу до ринкової економіки реалізація сільськогосподарської продукції її виробниками здійснюється переважно на підставі договорів, що укладаються на аукціонах, товарних біржах, через посередництво агробізнесових структур, а також на підставі прямих договорів, що укладаються безпосередньо між виробниками сільськогосподарської продукції і заготівельниками. Наприклад, Указ Президента України «Про заходи щодо реформування аграрних відносин» від 20.10.1995р.містить широкий перелік форм реалізації сільськогосподарської продукції: „виробники сільськогосподарської продукції самостійно розпоряджаються своєю продукцією, реалізуючи її за контрактами (включаючи державні) та іншими договорами через біржі, торговельні та контрактові доми, заготівельні та посередницькі організації”. Застосуванням договірних методів заготівель сільськогосподарської продукції забезпечується свобода волевиявлення товаровиробників у виборі виду договорів на реалізацію виробленої продукції, у розробленні змісту, умов і порядку укладення договорів та їх виконання.

    Однак, незважаючи на розширення меж комерційної  торгівлі, рівноправних цивільно-правових договірних відносин, ще значне місце  посідають і посідатимуть державні закупівлі сільськогосподарської  продукції, здійснення яких забезпечується шляхом державного впливу на вибір видів договорів, умов і порядку їх укладення та виконання. Відповідно до загальних засад цивільного законодавства закупівля сільськогосподарської продукції може здійснюватись на основі договорів купівлі-продажу, поставки, комісії, міни, контрактації. Із вказаного договірного ряду остання виділяється своїм спеціальним призначенням, сферою, предметом, змістом, а також характером укладення і виконання.

    Проблема  правового регулювання реалізації сільськогосподарської продукції  є надзвичайно цікавою з точки зору становлення та розвитку ринкових відносин. Разом з тим, намагання встановити ринкові відносин має за кінцеву мету створення такої економічної і правової системи, за якою забезпечуються належні умови діяльності виробників сільськогосподарської продукції, підприємств переробної промисловості, забезпечується захист їх інтересів, стимулюється ефективне виробництво, створюються умови для забезпечення потреб споживачів сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки.

    Відносини з приводу реалізації сільськогосподарської продукції мають свою невід’ємну специфіку. Це пов’язано з тим, що така продукція є товарами першої необхідності та з тим, що її виробництво необхідно для задоволення основних потреб та інтересів кожного громадянина. Разом з тим, за своїми властивостями вона різниться від більшості інших видів промислової продукції, а саме: при виробництві використовується земля; вона має обмежений строк використання; така продукція вимагає особливих умов зберігання; більшість її видів потребує переробки на протязі короткого терміну або відразу після виготовлення; її виробництво характеризується сезонністю, проте споживання відбувається на протязі всього року.

    Забезпеченість  продукцією сільськогосподарського виробництва  та продуктами її переробки може говорити про стан продовольчої безпеки країни, оскільки недостатня її кількість може мати непередбачувані соціальні та економічні наслідки. Для України ці питання набули особливої значимості, оскільки сільськогосподарське виробництво займає чільне місце у економіці країни. Специфіка відносин з приводу реалізації сільськогосподарської продукції дозволяє говорити про специфіку їх правового регулювання цих відносин.

    Чинне законодавство стосовно реалізації сільськогосподарської продукції  в Україні має ряд недоліків. Нерідко воно є суперечливим за змістом, несистематизованим за структурою, містить ряд прогалин, правові норми часто не відображають специфіки правовідносин з приводу реалізації сільськогосподарської продукції — все це не сприяє ефективному виробництву сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки, породжує проблеми з постачанням продовольства та негативно відбивається на економічному стані сільськогосподарських виробників. Недосконалість законодавства та методологічних підходів до вирішення проблем правового регулювання аграрної сфери економіки нерідко тягне за собою прийняття непродуманих та невиражених заходів державних органів або окремих чиновників, які часто дають результат протилежний від очікуваного. Сьогоднішня складна ситуація у сільському господарстві, до певної міри, є наслідком неефективного правового регулювання та недосконалості впливу держави на ці правовідносини.

    Для виведення економіки України  з кризи та для вирішення соціальних питань, зокрема тих, що постали перед сільським господарством, необхідно продовжити науковий пошук у сфері правового регулювання аграрних відносин. Важливою складовою цього є правове регулювання реалізації сільськогосподарської продукції. І хоч окремі питання в загальних рисах знайшли своє відображення в науковій юридичній літературі, проте цей процес вимагає подальшого теоретичного дослідження. Зокрема поки що комплексно не досліджувалися правові проблеми форм реалізації сільськогосподарської продукції у сучасних умовах, малодослідженою є тема видів договорів на реалізацію сільськогосподарської продукції, слабо досліджена тема організації договірних зв’язків при реалізації сільськогосподарської продукції, недостатньо уваги приділялося правовим аспектам ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Особливої уваги потребують ті види договорів, які для України є новими і раніше не застосовувалися та мало досліджувалися науковцями (форвардні, ф’ючерсні, форвардні договори).

    Без продуманого концептуального підходу  неможливе вирішення цих та інших правових проблем реалізації сільськогосподарської продукції, без цього неможливе впровадження належних економічних відносин.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Походження та природа  договору контрактації сільськогосподарської  продукції 

      На  різних етапах розвитку нашої держави змінювався і зміст договору контрактації, тому залежно від конкретної історичної ситуації на перше місце виступали то одні, то інші його ознаки. Так, наприклад, договір контрактації в один період носив характер торгової угоди між виробниками сільськогосподарського сировини і промисловими підприємствами, що здійснюють її переробку; в інші періоди центр уваги переносився на виробничу допомогу посівальникам з розвитку продуктивних сил у сільському господарстві. Окремі риси договору виникали в процесі його розвитку (наприклад, зобов’язання контрактуючої організації постачати посівальникам мінеральні добрива); інші ж, навпаки, зникали, як, наприклад, обов’язок контрактуючої організації надавати селянським господарствам сільськогосподарські машини, трактори і ін. Першим же об’єктом договору контрактації історично вважається бавовна, що контрактувалася з Середньої Азії та на Закавказзі.

      У цивільному законодавстві дореволюційних часів спеціальне регулювання відносин із закупівлі сільськогосподарської  продукції було відсутнє. Судова практика того часу виходила із можливості застосування до даних правовідносин правил про договір купівлі-продажу або про договір „запродажу”, що викликало суттєві заперечення з боку цивілістів [20, 585].Часто при цьому вживався термін „законтрактовані товари” для позначення товарів або припасів, яких ще немає в наявності у продавця і належать до виробництва або закупівлі ним у майбутньому, у відношенні яких, однак, вже укладений договір купівлі-продажу. Проблема ж, на думку Г.Ф.Шершеневича, полягала в тому, що за діючим тоді законодавством договір купівлі-продажу передбачав наявність речі, перебуваючої у володінні продавця. Предметом купівлі-продажу не могли виступати речі, що не існували на момент укладення договору, наприклад, майбутній врожай [27,312]. У договорі ж „запродажу” здебільшого об’єктом визнавалося лише нерухоме майно. Радянська правова доктрина і законодавство вирішили це питання, запровадивши правову конструкцію договору контрактації.

      Для забезпечення себе сировиною підприємства переробної промисловості стали укладати попередні договори з селянськими господарствами, за якими вони зобов’язувалися прийняти й оплатити всю передбачену договорами продукцію і навіть авансувати господарства, що її виробляють, грошима, а в разі необхідності – і насінням. Селяни ж – здавачі сільськогосподарської продукції – зобов’язувалися засіяти відповідною культурою певну площу, передбачену договором, і згодом здати вирощену продукцію даному заготівельнику. Тим самим, договір контрактації забезпечував підприємство сировиною, а селянину давав впевненість у збуті вирощеної продукції – причому на заздалегідь відомих йому умовах – за матеріальної підтримки заготівника. Саме в цьому полягав зміст договору контрактації в початковий період його застосування. Переробні підприємства прагнули встановити безпосередні зв’язки із виробниками сировини, минаючи приватних посередників.

      Надалі, в радянський період, відбувається значне посилення планово-регулюючого впливу держави на виробництво і закупки сільськогосподарської продукції, рекомендується укладення довгострокових договорів контрактації, що узгоджується з планами розвитку сільського господарства даного району. На державному рівні відбувалося затвердження плану контрактації, типових договорів і інструкцій з контрактації сільськогосподарської продукції. Типові договори мали ознаки нормативних актів, містили імперативні норми, що регулювали основні моменти укладення договорів контратації. В силу цього типові договори були обов’язковими для учасників відповідних правовідносин. Останні ж, як правило, не мали права включати у договори, що укладалися між ними, зміни або доповнення, які протирічили б типовим договорам. Більше того, наприклад, у 1935р. типовим договорам контрактації була надана сила закону [12, 422].

      Отже, вирішальне юридичне значення у відносинах поставки продукції мав державний  план, адже власне договір був підпорядкований  плану. Державні заготівлі сільськогосподарської  продукції здійснювались на підставі договорів контрактації, які укладалися державними заготівельними організаціями чи державними підприємствами з виробниками цієї продукції – колгоспами і радгоспами. За договорами контрактації з застосуванням єдиних цін, що диференціювались за законами СРСР, колгоспами і радгоспами постачалась основна частина товарної сільськогосподарської продукції. Незначна її частина продавалась виробниками державним підприємствам та організаціям за підвищеними закупівельними цінами в порядку надпланового продажу на колгоспних ринках, на комісійних засадах, а також особам, які працювали в колгоспах за трудовими договорами.

      Звертаючись, таким чином, до визначення природи  договору контрактації, необхідно, перш за все, сказати, що його найменування з часу свого виникнення вже було предметом критики юристів. Так, пропонувалося вилучити його як тавтологічне: „договір про договір” [19,65]. Деякі юристи виступали проти такого вилучення з огляду на традиції застосування контрактації, що склалися історично [18,153]. У деяких джерелах термін „контрактація” визначається як система договорів, що укладаються між заготівельниками і виробниками сільськогосподарської продукції [26,8]. Перераховані підходи є майже протилежними за своєю суттю, однак традиція вживання терміну „контрактація” для позначення саме договірного методу закупок сільськогосподарської продукції у її виробників все ж таки дала найменування відповідному договору. Зміст самого ж поняття сьогодні вже можна визначати по-різному, враховуючи однак при цьому його основні принципові риси, що необхідно виводити не тільки із специфіки відповідних відносин, але й з норм чинного законодавства за умов конкретної економічної формації (командно-адміністративної чи ринкової економічної системи).