В.К.Липинський – засновний державницької школи української історіоргафії

У завершеному вигляді  ці підходи використані В.Липинським у його останній історичній праці «Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю», яка з’явилася 1920 р. і являла собою розширений варіант його поглядів, викладених у польськомовній праці 1912 р. «Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy» (збірка «Z dziejow Ukrainy»). При цьому в передмові до монографії сам автор наголошує, що ширшу «історію України почав писати ще перед війною, але за схемою відмінною від прийнятої досі в українській історіографії» [9, 47]. На думку вченого, відродження української державності за часів Хмельниччини стало можливим завдяки таким чинникам: об’єднання всіх суспільних верств навколо козацтва, котре залучило до державотворення представників інших станів – селянства, міщанства, шляхти; участь у визвольній війні шляхти, яка сприяла піднесенню закальнокультурного рівня низового козацтва; перемога козацького землеволодіння над колоніальним землеволодінням польських магнатів; освячення визвольної боротьби православною церквою.

Праця «Україна на переломі»  мала стати лише одним із чотирьох томів видання «Історичні студії та монографії», яке так і залишилося нереалізованим. До першого тому мали увійти  вісім історичних розвідок на різні теми, об’єднаних спільною ідеєю, під назвою «Шляхетський стан на Україні перед Великим повстанням 1648 р.». Деякі з них уже друкувалися  раніше, наприклад: «Назва «Русь» і  «Україна» в нашій національній термінології», «Присяга панів волинських на Соймі Люблінськім 1569», «Ян Щасний Гербут в обороні Русі» (збірка «Z dziejow Ukrainy») та «Аріянський соймик в  Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинок до історії аріянства  на Україні» («Записки НТШ», 1910 р.).  Також до тому мали ввійти ще не друковані розвідки: «Культурно-національна праця шляхти руської в І половині ХVІІ ст.», ««Русь віри римської» та її участь в національнім життю», «Політична боротьба шляхти руської в Річпосполитої  польської від Люблінської Унії до повстання 1648 р.», «Раїна з Козірад  Боговітинівна, дружина Костянтина на Ярмолицях Ярмолинського, фундаторка православного Загаєцького монастиря в 1637 р.».

Другий том згаданого  чотиритомника мав називатися «Участь  шляхти в великім українськім  повстанню під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького». До нього  Липинський передбачав включити україномовні версії двох монографій, надрукованих свого часу у збірнику «Z dziejow Ukrainy»: «Шляхта покозачена» та «Станіслав Михайло Кричевський, полковник  київський (1648–1649)».

До третього тому під назвою «Україна на переломі» планувалося  додати і другу частину, яка б  містила значно розширену україномовну версію однойменної праці.

Четвертий том мав називатися «З часів Руїни» і, як і перший том, повинен був складатися з уже  друкованих праць («Універсал задніпрянського  Гетьмана Івана Брюховецького», «Портрет-апофеоз  Гетьмана Івана Мазепи, вручений йому Могилянською Академією в Києві  в 1708 р.» – обидві у збірці «Z dziejow Ukrainy», «Степан Немирич, генерал артилерії Великого Князівства Руського» – у «Записках НТШ» за 1909 р., «Данило Братковський» – у «Літературно-науковому віснику» за той же рік) і цілком нових: «До історії політичних і дипломатичних заходів першої української еміграції по погромі 1709 р.», «Спроба малоросійської лівобічної старшини воскресити наміри Богдана Хмельницького і установити дідичне Гетьманство», «Князь Микола» (Август Доброгост Яблоновський) і змагання відновити в кінці ХVІІІ ст. знищену правобічну козаччину», «Епігони Великої Руїни: Пантелеймон Куліш, як ідеолог лівобічного зросійщеного козацтва і Михайло Чайковський, як ідеолог козацтва правобічного спольщеного» [12, 142].

Висновки 

В. Липинський був, безперечно, однією з найяскравіших особистостей в українській культурі й науці XX ст. Сфера його інтересів була досить широкою: він був видатним істориком, громадсько-політичним діячем, дипломатом, філософом, публіцистом. Він заснував нову державницьку школу України. У передмові до «України на переломі» фактично анонсував широку дослідну програму, яка хронологічно охоплювала чималий період української історії, значно ширший за суто Хмельниччину. Не можна не погодитися із висновками дослідників наукової спадщини Липинського про те, що у тематичному аспекті тут домінували б проблеми становлення, функціонування та загибелі української козацької держави. Проте вчений планував приділити значну увагу і наскрізній темі української еліти: від руської шляхти обох віросповідань до козацької старшини часів денаціоналізації [9, 51].

Історичні праці В.Липинського, особливо «Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ століттю», започаткували новий напрям української  історіографії – державницький, який, за твердженням Н. Яковенко, вперше переніс увагу з «народу» на еліти, з культурно-етнічної історії –  на державні організми як реалізацію «призначення нації» [16, 111–112].

До державницького напряму  в українській історіографії  також належали відомі вітчизняні вчені: Н. Полонська-Василенко, С. Томашівський, Д.Дорошенко, В.Кучабський, В.Заїкін, О.Оглоблін, М.Слабченко та інші. Однак саме історичну концепцію В.Липинського, на думку іншого представника державницької історичної школи В.Заїкіна, «треба признати однією з найбільш оригінальних (самостійних) систем» [3].

Література

1. Андрієвський А.М. Правно-політичний і фільософічний світогляд Вячеслава Казимировича Липинського // http: // www.lrc.org.ua/lipinsky/zbirnyk/zbirnyk-ua-andrievsky.html.
2. Гирич І. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії // Молода нація: Альманах. – 2000. – №4.
3. Заїкин В. Вячеслав Липинський як історик //http:// www.lrc.org.ua/lipinsky/zbirnyk/zbirnyk-ua-zaikin.html.
4. Іщак А. Погляди В.Липинського на релігію в державнім будівництві // http: // www.lrc.org.ua/lipinsky/zbirnyk/zbirnyk-ua-ischak.html.
5. Козак М. Життя і діяльність В’ячеслава Липинського // Дзвони. – 1932. – №6. – С. 29 – 35.
6. Кондратик Л.Й. Взаємодія політики і релігії. Теоретична спадщина В’ячеслава Липинського // http: //www.nbuv.gov.ua/portal/all/herald/2002-10/9.html.
7. Кралюк П. В’ячеслав Липинський: доля, вчення, актуальність //http://www. simya.com.ua/
8. Масненко В.В. Історичні концепції М.Грушевського та В.Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-их років. – Київ, Черкаси: Брама – ІСУЕП, 2000. – 284 с.
9. Масненко В. Роль В.Липинського у становленні державницького напрямку української історіографії // Молода нація: Альманах. – 2002. – №2. – С. 38 – 53.
10. Осташко Т. В’ячеслав Липинський: постать на тлі доби // УІЖ. – К., 2007. – № 2. – С. 113 – 130.
11. Пеленський Я. В. Липинський – засновник державної школи в українській історіографії // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1992. – №2. – С. 139–141.
12. Смолій В., Ричка В. В’ячеслав Липинський та його праця «Україна на переломі» // УІЖ. – 1992. – №2. – С. 141 – 143.
13. Терещенко Ю. В.Липинський і український суспільно-політичний рух у Галичині у 1907 – 1917 рр. Причинки до історії // http://www. tereshchenko1 – ua. html/
14. Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // Дзвони. – 1933. – №6.
15. Шевчук В. В’ячеслав Липинський – історик, політик та мислитель // Сучасність. – 1992. – №6. – С. 72 – 81.
16. Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії //Дух і літера. – 1998. – №3 – 4. – С. 110 – 117.