В.К.Липинський – засновний державницької школи української історіоргафії

Донецький національний університет

Історичний факультет

 

 

 

Спеціальність «Історія»

 

 

 

Контрольна робота

з історіогріфії

Тема: «В.К.Липинський – засновний державницької школи української історіоргафії»

 

 

 

 

 

Студентки 1 курсу ОКР  Спеціаліст

заочної форми навчання

 

 

 

 

 

Донецьк

2012 рік

 

 

 

План

Вступ

1. Формування особистості майбутнього історика. Шлях освіти.
2. Початок науково-історичної творчості.
3. Активна наукова діяльність . В.Липинський - джерелознавець та археограф.
4. В.Липинський - активний політик та громадський діяч.
5. Історичні праці В.Липинського.

Висновки

Література 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Актуальність . Будь-яка молода держава має опікуватися популяризацією постатей своїх фундаторів та натхненників, тобто займатися створенням національного пантеону. В Україні до числа «будителів» нації належать як особистості, знайомі широкому загалу громадян ще з радянського минулого (Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко), так і постаті, «повернені із забуття» за часів незалежності. Серед останніх, звісно, – Михайло Грушевський. Інші державні діячі часів визвольних змагань 1917 – 1921 років – Павло Скоропадський та Симон Петлюра. Вони становлять «другий ешелон» національних героїв, щодо ролі і значення яких у сучасному українському суспільстві немає консенсусу. Втім, вони принаймні хоч якось відомі загалові. Про решту історичних персонажів, якщо вони не літературні класики, яких вивчають у школі (як-от Володимир Винниченко), можна дізнатися лише зі спеціальної науково-історичної літератури. І таких існує цілий окремий загін. До них, на жаль, досі належить видатний український громадсько-політичний діяч, дипломат, історик, філософ, соціолог В’ячеслав (Вацлав) Липинський, спадщина якого відома переважно фахівцям-науковцям.

В  сучасних умовах розбудови суверенної демократичної Украни, коли чи не найголовншим завданням стало визначення ориєнтирів державного будвництва, зросла необхдність вивчення й критичного осмислення історичної та науково-історичної  спадщини. З цього погляду всеобчний аналіз історико-політичних поглядв  В . Липинського  видаться нам особливо актуальним.

Об’єктом нашого дослідження стало вивчення діяльності В. Липинського як засновника державницької школи в українській історіографії. Тому метою контрольної роботи є спроба проаналізувати процес формування науково-історичних поглядів ученого через призму його наукової діяльності.

У контрольній роботі досліджено наукову діяльність В.Липинського як засновника державницької школи в українській історіографії.. Проаналізовано процес формування його методологічних підходів до історичного аналізу, що ґрунтувалися на державницьких принципах.

Література. Детальний аналіз доробку та діяльності В.Липинського здійснювався здебільшого за межами України. Але й у діаспорі досить тривалий час він цікавив лише тих авторів, що поділяли його ідейно-політичні переконання [1, 3, 4, 5, 14]. Після Другої світової війни спадщина мислителя отримала ширший інтерес з боку вчених. Тоді з’являються ґрунтовні дослідження науковців української діаспори, зокрема В.Босого , Я.Пеленського [11], В.Гришка, М.Базілевського та П.Коваля , І.Рудницького , Л.Біласа та інших.

Вітчизняні історики розпочали  вивчати науковий доробок та громадсько-політичну  діяльність В.Липинського лише після  проголошення незалежності. За останні  два десятиліття з’явилася низка  праць українських вчених, присвячених  різним аспектам діяльності цього непересічного  діяча. Так, зокрема, історичну спадщину В.Липинського досліджували Ю.Вільчинський, В.Смолій та В.Ричка [12], В.Масненко [8,9], І.Гирич [2]. Історіософська, політологічна та соціологічна складові наукових зацікавлень ученого знайшли своє відображення у працях І.Тукаленко, С.Приходька, Л.Кондратика [6]. Громадсько-політична діяльність В. Липинського стала об’єктом вивчення таких науковців, як Т.Осташко [10], Ю.Терещенко [13]. Були і спроби узагальненого погляду на постать В.Липинського [7,10,15].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Формування особистості майбутнього історика. Шлях освіти.

Народився В’ячеслав Казимирович  Липинський 5 (18 квітня) 1882 р. в селі Затурцях на Волині у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав  у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Рід Липинських гербу Бродзіч, котрий походив із Мазовії, дав цілу низку діячів, що займали визначне становище серед  тогочасної шляхти. Родинне походження мало вирішальний вплив на формування поглядів та на ставлення до життя  майбутнього вченого.

Учився В. Липинський у  Житомирській, Луцькій та Київській  гімназіях. Після закінчення гімназії у 1902 р. відбув військову службу в  драгунському ризькому полку, що стояв  у Крем’янці на Волині. Навесні 1903 р. він вступив до Ягеллонського  університету в Кракові, де вивчав агрономію  та слухав лекції з інших предметів, зокрема з історії, а також  відвідував лекції з української  літератури Богдана Лепкого. Закінчивши навчання у 1906 р., В. Липинський одружився  у Кракові з Казимірою Шумінською та виїхав з нею до Женеви, щоб  вивчати соціологію у тамтешньому  університеті. Однак пробув там лише рік, оскільки швейцарський клімат погано впливав на здоров’я, і лікарі порадили йому виїхати.

Отже, справжнього «наукового приготовлення» як історик В. Липинський так і не отримав, але продовжував  мріяти про те, щоб «записатися  на історію у Львові», (лист до Б.Грінченка  від 5 жовтня 1907 р.), оскільки вже остаточно  вирішив присвятити себе історичним студіям.

2. Початок науково-історичної творчості.

Початок науково-історичної творчості В.Липинського слід віднести до 1908 – 1909 років. Його першою розвідкою  була праця «Данило Братковський, суспільний діяч, письменник ХVІІ ст.», надрукована у лютневому номері «Літературно-наукового вісника» 1908 р.

Ще під час університетського  навчання В.Липинський зібрав багато цінного  історичного матеріалу. Взимку 1907–1908 років учений лікувався у польському містечку Закопане разом із літературознавцем  та істориком Василем Доманицьким, котрий спонукав його друкувати зібрані  матеріали. Так, у 1909 р. виходить праця «Nasze stanowisko na Rusi-Ukrainie» (Zagajenie prywatnego zebrania w K…w lutym 1909 г.)» під псевдонімом Nobilis Ruthenus [5].

Дослідницька робота В. Липинського  набирала обертів одночасно з  розгортанням публіцистично-популяризаторської діяльності науковця. Його студії, статті та замітки публікувалися в ЗНТШ, ЛНВ, «Раді», «Przeglad’і Krajow’ому», а також  видавалися автором за власний кошт.

У травні 1908 р. В.Липинський особисто знайомиться з М.Грушевським. Останній одразу високо оцінив майбутнього  фундатора державницької школи  в українській історіографії  й усіляко заохочував його до наукових досліджень, підказуючи теми для студій. Не випадково найпродуктивніше В.Липинський публікувався в 1908 – 1912 роках у часописах, де редактором був саме М.Грушевський. Їхні стосунки спочатку складалися добре. В.Липинського тішила можливість співробітництва з науковими установами, керованими М.Грушевським. Професор запропонував йому прослухати курс лекцій з історії України у Львівському університеті. Саме тоді й було обумовлено написання В.Липинським кількох праць для «Записок НТШ» .

Однак у другій половині 1908 р. сталася неприємна історія, пов’язана з виданням за ініціативою  В.Доманицького «Історії» М.Аркаса. ЛНВ опублікував дві рецензії на цю книгу: одну – схвальну – В.Липинського, іншу – нищівну – М.Грушевського. В останній рецензії не обійшлося  і без звинувачень на адресу людей, котрі видали книгу, насамперед В.Доманицького, що був близьким другом В.Липинського. Цей випадок дещо розчарував молодого історика-початківця у львівському  професорі. Однак М.Грушевський спробував  залагодити конфлікт, запропонувавши В.Липинському написати докторську працю.

У 1909 р. в Кракові виходить ще одна польськомовна праця вченого «Szlachta na Ukrainie. Udzial jej w zyciu narodu ukrainskiego na tle jego dziejow». Вона постала з відчиту (доповіді), виголошеного восени 1908 р. на зібранні місцевих дідичів в Умані, а пізніше повтореного у Києві та Луцьку [5]. У ній В.Липинський пропагує ідею участі української шляхти польського походження та культури у політичному та національному відродженні України. Для поширення тієї ж ідеї він засновує у Києві в 1909 р. двотижневик «Przeglad Krajowy».

 

 

 

3. Активна наукова діяльність . В.Липинський - джерелознавець та археограф.

У 1909 – 1912 роках В.Липинський активно займається науковою роботою, студіюючи архіви, зокрема краківські, львівські та варшавські. Результатом цих досліджень стали праці «Генерал артилерії Великого князівства Руського. З архіву Немиричів» (1909 р.), «Аріянський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинок до історії аріянства  на Україні» (1910 р.). У них автор відстоював необхідність участі шляхетських верств в українському русі з одночасним збереженням ними своїх корпоративних ознак та класових інтересів [10, 116].

У 1908 – 1911 роках В.Липинський плідно працював над рецензуванням  праць з історії України польських  учених. Зокрема, 1908 р. у ЗНТШ були опубліковані його рецензії на книги Л.Боратинського  та А.Прохаски. Також готував огляд  праці Ч.Нанке «Szlachta wolynska wobec Konstytucji 3 Maja».

А в 1912 р. у Кракові побачила світ книга «Z dziejow Ukrainy», присвячена пам’яті подвижників ідеї служіння шляхти польської культури Україні – Володимира Антоновича, Павлина Свенціцького, Тадея Рильського. Над нею автор працював протягом трьох років. Вона являла собою альманах, у котрому первісно передбачалося друкувати праці кращих науковців України. У процесі роботи над альманахом останній перетворився з публіцистичного на суто науковий історичний. Згодом йшлося про висвітлення історії України в окремих нарисах-студіях, із широким залученням документального матеріалу та ілюстрацій. Книга розраховувалась на польськомовного, але свідомого своєї причетності до українського народу, читача.

Альманах побачив світ у липні 1912 р. Книга включала низку  праць, поміж яких виділялися дві  ґрунтовні монографії, присвячені історії  Хмельниччини: «Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy» та «Stanislaw Krzyczewski».

В.Липинський ретельно підійшов до підбору ілюстрацій для альманаху. Зокрема, автор використав портрети гетьманів із музею Чапських, малюнки  Абрагама Радзивіла, а також низку  автографів козацької шляхти. Після  отримання від М. Грушевського його праць «Ілюстрована історія України» та «Культурно-національний рух на Україні ХVІ – ХVІІ вв.» В.Липинський передрукував звідти портрет Василя Дуніна-Борковського, печатку Великого Князівства Руського, малюнок шаблі  Мазепи та деякі інші ілюстрації.

 «Z dziejow Ukrainy» принесла В.Липинському справжнє визнання як історика. Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові обрало його своїм дійсним членом 4 березня 1914 року [5]. А ще напередодні виходу книги у світ М.Грушевський питав у В.Липинського згоди на висунення його кандидатури в дійсні члени Українського наукового товариства у Києві, однак скромний учений відмовився .

Саме під час роботи над «Z dziejow Ukrainy» В.Липинський виявив себе як визначний джерелознавець та археограф. У книзі він опублікував низку невідомих раніше матеріалів, увівши до наукового обігу документи з польських приватних архівів та колекцій.

4. Активний політик та громадський діяч.

Перша світова війна, а  потім події національно-визвольних змагань 1917–1921 років перервали на тривалий час науково-історичну  діяльність В.Липинського. Тоді вчений повністю присвятив себе політичній, а за часів гетьманату П.Скоропадського та Директорії – державній роботі. Як стверджував згодом Маріян Козак, «Липинський виявив себе великим істориком. Але ціле своє життя волів творити історію, ніж її писати» [5].

Після поразки національно-визвольних змагань упродовж семи років В.Липинський мешкав в австрійському гірському  містечку Райхенау, редагував журнал «Хліборобська Україна», керував  діяльністю створеного ним Українського союзу хліборобів-державників, який підтримував П. Скоропадського. В.Липинський став автором програми і фактично очолював організацію, метою якої була боротьба за відновлення суверенної української держави у формі Гетьманату зі спадковою владою. У 1921 р. до УСХД вступив П.Скоропадський.

1926 р. він переїхав до  Берліна і працював там в  Українському науковому інституті,  де очолював кафедру історії  української державності. Інститут було створено в листопаді 1926 р. як філію Берлінського університету Фрідріха Вільгельма за ініціативою П.Скоропадського. Проте наступного року, за порадою лікарів, В.Липинський повернувся до Австрії та оселився у власному будинку в гірській місцевості Бадег, поблизу Граца.

 

 

 

5. Історичні праці В.Липинського.

Уже в еміграції, продовжуючи активну політичну діяльність, В.Липинський відновлює і власну наукову працю. Тепер у центрі його досліджень була національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького. Вчений намагався на прикладі минулих і сучасних йому історичних невдач показати своїм землякам правильний шлях до успішного втілення в життя ідеї української державності [11, 140].