«Великий Степ»: номади в історії Середньовіччя

                                      4.Хозарський каганат

       В VI ст. хозари майже без опору підкорилися тюркютам, оскільки данина, яку вимагали кагани Ашина, виявилася необтяжливою для їхньої багатої економічної бази, а панування могутніх тюркютів гарантувало їм захист від будь-яких ворогів. Проте завоювання сасанідського Ірану й розгром квітучої цивілізації согдійських купців арабами-мусульманами та крах Західно-Тюркського каганату (внаслідок танської експансії) зламали хитку політичну рівновагу в Азії. Хозари змушені були захищатися самостійно, а войовничістю вони не страждали, міцної держави, а тим паче власного війська не мали.

     Порятунок прийшов несподівано. Не всі розгромлені тюркюти загинули в боях чи подалися служити за шовк і гроші танським імператорам. Відвоювати каганат у незліченних ворогів «непримиренні» не могли й під керівництвом одного з ханів роду Ашина в 651 р. пішли до колишніх васалів. Хозари гостинно прийняли залишки могутньої орди, а хана проголосили своїм хаканом (хозаризований тюркомовний титул каган).

     Тюрки зажили на райських заплавних луках нижньої Волги кочовим тваринництвом, самі себе годували і не зливатися з хозарами, не вимагали податків (задовольняючись добровільними дарунками від нових підданих). Зате войовничі степняки організували відсіч усім нападникам. Відбили арабів і танців, розгромили агресивних кочових сусідів (тюркомовних болгар), а потім, скориставшись аваро-слов'янськими кривавими зіткненнями, витіснили своїх давніх ворогів — аварів — за Дон. В середині VII ст. язичницький тюрко-хозарський каганат став, щоправда ненадовго, наймогутнішою і найстабільнішою державою на кордоні Європи і Азії. Проте наслідки такого збігу подій виявилися несподіваними.

Уже в 654 р. араби-мусульмани здійснили перший набіг на північнокавказькі володіння хаксша. Тюрки завдали агресорові серйозної поразки (загинув арабський воєвода Абд ар-Рахман і 4 тис. його вояків), але ідеї «священної війни» з язичниками знову й знову штовхали мусульман до агресії через Дербентську ущелину. Тюрко-хозари відповідали спустошливими набігами на підвладне халіфату Закавказзя. Протистояння тривало 80 років (!). Усі північнокавказькі міста й селища були зруйновані дощенту, населення вирізане або продане в рабство. Регіон опустів, і на вільних землях осіли на початку VIII ст. євреї-іудеї, які рятувалися тут від антисемітизму. що в різних формах завжди проявлявся й в Арабському халіфаті, й у Візантії. Однак місцеві природні та кліматичні умови (степові бурі, зимові снігопади, прирічкові очеретяні зарості тощо) виявилися вкрай несприятливими для пришельців, тому створити тут власне продуктивне виробництво євреям не судилося — і вони подалися в торгівлю, ставши рахдонітами («знавцями доріг»).

Раніше торгові  шляхи «Великого Шовкового» тримали  в руках купці Согду (Самарканда, Фергани, Шаша, Кеша тощо), але на початку VIII ст. квітучу середньоазіатську торговельну цивілізацію знищили араби, які почали дерти з купців астрономічні побори за перехід через Іран — / тоді ініціативу перехопили єврейські купці-рахдоніти, які спробували возити шовк із Китаю через Хозарію і Північне Причорномор 'я прямо до Європи. Крім того, араби несподівано виявили інтерес до хутра, а поблизу воно було лише на Русі (яка продавала його до Візантії) та на півночі Східної Європи (землі чудь, меря тощо). В Західній Європі хутра не було (тільки королі носили горностаєві мантії), отже «хутровий шлях» до халіфату проліг від Ками через Волгу й Каспій — знову ж таки через Хозарію. Для процвітання єврейським купцям потрібен був контроль над Хозарією та Руссю, тож не дивно, що в Ітілі та Києві на рубежі VIII— IX ст. виникли могутні іудейські общини.

Китай після кривавого  заколоту Ань Лушаня (756— 763) лежав у руїнах і продавав шовк за безцінь, тому досить швидко купецькі факторії рахдонітів накопичили фантастичні багатства, найняли для охорони караванів і складів могутні загони професійних вояків-головорізів, а в перших роках IX ст. мудрий єврейський лідер Обадія («який боявся Бога і шанував закон») здійснив шаблями найманців у Хозари кривавий державний переворот. Заляканого хакана примусили одружитися з єврейкою (у євреїв родовід вівся по жіночій лінії), і вже в наступному поколінні тюрко-єврейський хакан став іудеєм. Проте реальну політичну владу в державі захотів лідер рахдонітської общини — хамелех {«цар»). Що ж до хакана, то він перетворився на хариз-матично-релігійного сакрального живого бога, який не мав ніякої влади, а його іменем правив цар. Хакан став своєрідним талісманом іудейської Хозарії, якого боготворили, коли країна процвітала, і вбивали за перших негараздів, замінюючи сином чи братом.

Хозарські тюрки  не підкорилися рахдонітам і, зазнавши воєнної поразки, втекли до печенігів, в орді яких завжди цінували досвідчених вояків, але хозарам тікати було нікуди — і рахдоніти стали їхніми жорстокими поневолювачами.

Єврейські купці продавали  все і всім (із Китаю на Захід  везли шовк, із Великої Пермі (Біармії) та Русі до арабів — хутра й рабів і т. ін.), а на зароблені кошти наймали професійних вояків (із печенігів, гузів, мусульман, слов'ян, русів — до 12 тис. горлорізів) і смітили грішми на відпочинку. В країні панувала жорстока теократична іудейська диктатура. Що ж до корінних хозарів-язичників (іудаїзм, практично, не можна прийняти — іудеєм можна лише народитися), то вони не вирізнялися войовничістю і тому перетворилися на безправних пасинків на власній батьківщині. З них здирали фантастичні побори, їхніх дочок перетворювали на одалісок, які тішили у вертепах Ітіля багатих і розбещених рахдонітів. За найменший вияв непокори зухвальцям на місці рубали голови непереможні царські гвардійці-най-манці, котрі за високу платню служили іудейським хазяям на совість.

Міць іудейської Хозарії зростала. У 889 р. вона перемогла печенігів, потім завоювала Волзьку (Камську) Болгарію, а в 940 р. іудейський цар Песах поставив на коліна Київську Русь (де правили скандинавські конунги-варяги), примусивши руських князів здати переможцям усю зброю, іудейська Хозарія перетворилася на грандіозного торговельно-грабіжницького спрута. Вона повністю контролювала всі купецько-транзитні шляхи Східної Європи, висмоктувала данину з печенігів, гузів, русів і варягів, русичів-слов'ян, аланів, волзьких болгар і власне хозарів. Та незабаром химерну імперію вразила криза, що привела її до повного краху.

Причин занепаду було кілька. Китай після падіння династії Тан і низки усобиць повернувся до політики конфуціанської самоізоляції (династія Сун) і припинив експорт шовку. Занепад Багдадського халіфату позбавив рахдонітів щедрих покупців рабів і хутра, а поневолені народи, відчувши, що фінансова стабільність (а отже й бойова могутність найманого війська) іудейського каганату похитнулася, почали дедалі  активніше  боротися  з  рахдонітською диктатурою. До цього додалася екологічна катастрофа.

У X ст. із Північного Причорномор'я перемістилися на північ дощові вітри Атлантики. Від цього повноводнішою стала Волга і підвищився рівень Каспійського моря (яке отримує з Волги 81% своєї води). Наступ моря призвів до втрати райської заплави, під водою опинилися чудові рибні угіддя і луки, залило підвали, попливли фундаменти жител.

Економіка, політика й екологія Хозарії потрапили  у глибоку кризу, й у 965 р. ослаблу імперію розгромив київський князь Святослав.

«Іде Святослав на Козари. Слишавше же Козарє, изидоша протіву  с князем своїм каганом, і ступішася  біті; і бивши брані межи імі, одолє  Святослав Козаром і город їх Белувежю взя».

Хозари, побачивши грізних  русів, розбіглися (бо ненавиділи гнобителів-рахдонітів не менше русичів), найману гвардію воїни Святослава знищили, а ненависних рахдонітів вирізали. У 966 р. агонізуючий каганат добили тюркомовні огузи Середньої Азії, яких, своєю чергою, тіснили зі сходу кипчаки (половці).