«Великий Степ»: номади в історії Середньовіччя

               3.Великий каганат та інші держави тюркютів

     У 551 році тюркютиський лідер Бумин звернувся до жужанського кагана Анахуаня з проханням віддати за нього заміж ханську дочку, але дістав відмову.

Банальний династичний конфлікт васала й сюзерена Бумин використав як привід для прямої конфронтації. Зарізавши жужаньського посла, він  у 552 р. напав на жужанів і розбив їх. Убитий горем Анахуань заподіяв собі смерть, а рештки ординців були поголовно винищені. До 555 р. з жужанями було покінчено. Остаточно завершив справу черговий тюркютський хан Кушу (Муюй-хан Кігінь, 553— 572), який прийшов до влади після кількох загадкових смертей своїх родичів і про якого писали, що «він мав незвичайний вигляд: обличчя його було понад фут довжиною і притому надзвичайно червоне; очі немов скляні. Він був твердим, жорстоким, хоробрим і дуже розумним». Почалися масштабні тюркські завоювання.

Тюркюти мали вдосталь заліза, вміли непогано його обробляти і створили латну кінноту з вершників, закованих у залізні обладунки з голови до кінських копит. Таким «броньованим» воякам було важко воювати в горах або штурмувати укріплені міста й фортеці, але в степах, на голій рівнині у тюркютів не знайшлося конкурентів.

Ніхто не міг  витримати удару закутої у  броню тюркської кавалерії, і через три роки весь степ від Каспійського й Чорного морів до Кореї та Маньчжурії підкорився каганові Кушу. Над Степом запанували патлаті броньовані вершники з чорними знаменами, на яких красувалася золота вовча голова. Політичним центром молодої орди стали алтайські гори Дугінь. Та не лише зброя була джерелом тюркютської могутності. Успадкувавши структуру ординської державності, тюркюти не тільки зайняли в системі степової імперії колишнє місце жужанів, а й урахували сумний досвід своїх попередників.

Більшість людей  воювати не любить і натомість  віддає перевагу торгівлі, потреба в якій існувала завжди. Заходу з давніх часів бракувало шовку й прянощів, а до Китаю надходили товари з Середньої Азії та Ірану, Вавилонії й Аравії, Сирії та Єгипту, Малої Азії та Європи. Тож для вирішення проблем обміну купці йшли від Чан'аню через Согд (Середня Азія) та Іран до Константинополя «Великий Шовковий шлях», подорож яким потребувала більше як 230 діб. Спочатку хазяїв у степах було багато, й торгівля залишалася заняттям хоча й вигідним, але вкрай небезпечним, та після об'єднання всіх степовиків тюркютами согдійські купці відчули себе як у раю й боготворили кагана за спокій на шляхах.

      За цих  обставин навіть помірковані  митні збори озолотили орду тюркютів, а якщо згадати, що данину каганові платили телесці степу, кидані , тохарці й турфанці зі Східного Туркестану, приуральські утри, прикубанські утургури, лісовики Саян і Алтаю, а з часом і роздроблений Китай, то не дивно, що н іноземних послів очі лізли на лоба від ханських багатств, а самі ординці здобули можливість не лише щодня займатися військовими вправами, а й розвивати свою науку та культуру. Тюркютн розробили власну писемність на базі арамейського письма. їхні могили прикрашалися відтепер пишними кам'яними стелами з барельєфами, що прославляли воєнні перемоги ординців. Тюркютські лідери навіть розглядали можливість поширення серед степняків буддизму, та потім схаменулися...

   Чверть століття тюркютський бойовий прапор роду Ашина (на якому красувалася золота вовча голова) змушував сусідів схилятися в покорі. Податкові надходження у формі поборів, воєнна здобич і мито добре годували тюркютську орду, а весь «вовчий етнос», як раніше жужани, став своєрідною державно-політичною надбудовою над залежними народами. Тюркюти майже перестали жити з власного виробництва, що засвідчує тогочасна приказка: «Немає тюрка без тата» («землероба, виробника, поневоленого»).

     Зайвим для  тюркютів торговельним посередником, який додатково накручував ціни на шовк, виявилась держава ефталітів —  памірських горян не відомої до кінця етномовної належності. Крім того, в минулому ефталіти були союзниками жужанів (заклятих тюркютських ворогів), тому тюркюто-ефталітське зіткнення було неминучим. На біду горян, вони вже воювали на двох фронтах (з Індією, яку намагалися поневолити й пограбувати, і з сасанідським Іраном). Тюркюти спробували укласти з Сасанідами союз, але в 560 р. ханське посольство, яке направлялося до Ірану, ефталіти вирізали — і почалася війна.

У 562 р. ефталітів розбили  перси, а 565 р. в грандіозній битві поблизу Несефа (сучасний Карши), яка тривала 8 діб (!), тюркські кінні латники зім'яли піхоту горян. Середня Азія остаточно підпала під владу тюркютів, а залишки розбитих ефталітів розбіглися по Ірану та Індії.

Релігією тюркютів залишалося язичництво, але своєрідно-синкретичне, що складалося з трьох різних релігій. Світотворцем вони вважали світового бога Тепгрі (Вічне Небо), еманація котрого — Сонце — через своє проміння керує світом. Витоки цього вірування коренилися в мітраїзмі — культовій системі стародавньої Середньої Азії. Крім Тенгрі, кожен тюркютський рід мав свого бога-покровителя — коріння цих вірувань, мабуть, лежало в системах сибірського анімізму. Нарешті, невід'ємним елементом суто кочового прототюркомонгольського походження був тотемізм: своїми пращурами тюркюти вважали хуннського царевича й вовчиху (тому-то їхні чорні бойові стяги прикрашала золота вовча голова). Степняки вірили також у безсмертя душі, загробне життя й практикували жертвопринесення (в тому числі й людські — полоненими).

Синкретизм елементів  мітраїзму, тотемізму й анімізму являв собою офіційний культ Тюркютського каганату, але поряд із ним легально процвітав на ґрунті марновірства й забобонів шаманізм — чаклунство, магія, наведення порчі, вигнання злих духів, гіпноз, телепатія, близьке спілкування з духами тощо. Однак запозичений із Маньчжурії шаманізм залишався чужим для тюрків віруванням. Шаманів (яда) не допускали до офіційних церемоній, але степняки користувалися їхніми послугами для залагоджування конкретних життєвих справ: навести чи зняти порчу, повернути коханого, вилікувати хворобу тощо.

Державний устрій каганату передбачав систему наслідування каганського престолу в роді Ашина: від старшого брата молодшому, після чого каганами могли ставати (за тією ж схемою) діти лише тих Ашина, які побували на престолі.

       Політична роздробленість Китаю давала змогу тюркютам легко викачувати з нього данину щорічно, але такий стан речей аж ніяк не влаштовував китайців, і 581 р. в «Піднебесній» зародився націоналістично-конфуціанський смерч (династія Суй), а до 589 р. весь Китай об'єднав войовничий імператор Ян Цзянь. Почалися криваві тюркюто-китайські війни.

Імперія Суй спрямувала проти  степняків армії в десятки тисяч вояків, хитру дипломатію, підкуп, шпигунів — і досить швидко досягла результатів. Коли в 597 р. спалахнула чергова тюркюто-суйська війна, в тилу кагана діяла зрадницька про-китайська партія, на користь якої говорили китайські шовк і золото. Крім зрадників-тюркютів (очолюваних Жангаром) проти кагана повстали й деякі телесці (зокрема, племена кібі й сеяньто), а тут ще епідемія викосила багатьох степняків і номадичні стада худоби. Крім того, в середньоазійських володіннях кагана спалахнуло під протокомуністичними гаслами маздакітське за ідеологією повстання, яке очолив Абруй — син кагана від рабині.

Повстання придушили, Абруя  захопили в полон і після жорстоких  тортур стратили: «Великий мішок наповнили  червоними бджолами й опустили туди Абруя, від чого він і помер». Однак сили степової імперії вже вичерпалися до краю...

Не витримавши боротьби на кілька фронтів, Великий каганат тюркютів розпався у 603 р. на антикитайський Західний (його підтримували грішми согдійські купці) та Східний (в якому перемогли китаєфіли), а звичай степової кривавої помсти доконав кочову єдність.

Доля цих каганатів  була різною.

Східнотюркський каган Жангар (Жаньгаиь Тулі-хан, 603— 609) повівся як типовий васал. Навіть тюркський одяг і закони він збирався замінити китайськими. Одначе суйці відмовилися від таких привабливих для Китаю, але скороспіло-небезпечних новацій. Зате у війнах за розширення китайських володінь східні тюркюти зарекомендували себе вірними союзниками «Піднебесної» імперії, за що хан отримав від суйського імператора безліч подарунків і титул «твердого в думках і знаннях хана». Проте син Жангара Дугі був честолюбнішим аніж його батько, і в момент кризи імперії Суй, ставши каганом під титулом Шибір-хан (609— 620), звільнився від обтяжливого протекторату. Східні тюркюти розорили Північний Китай набігами і завоювали Тогон, Гаочан, підкорили монголомовних киданів і шивей (прототатар).

Така поведінка стурбувала Китай, і нова династія Тан поспішила ліквідувати Шибір-хана: в 620 р. каган несподівано помер при загадкових обставинах. Перед смертю східнотюркський володар бачив кривавий дощ та кривавий сніг, потім уночі він почув таємничі звуки і врешті-решт «віддав богам душу».

     Останнього удару східним тюркам завдав великий танський імператор Тай-цзун (Лі Шимінь, 626—649), який спрямував проти тюркютів шість армій та ініціював у тилу каганату антитюркютське повстання телесців (байирку, бугу, тонгра, сі, татабів). У 630 р. розчавлений ворогами каганат східних тюркютів перестав існувати, а останній їхній каган Кат Іль-хан (Хелі-хан Дубі, 620—630) потрапив у полон, де «був задумливий та сумний, співав сумних пісень і проливав сльози». В 634 р. Кат Іль-хан помер з туги й був спалений за тюркським поховальним ритуалом у Чан'ані. Решту степняків (із них 190 тис. тюркютів) Тани приєднали до імперії політикою «довгого налигача» (даючи кочовикам шовк, зерно та прикраси в обмін на їхню покірність і військову службу).

Строкатішою й різноманітнішою  виявилася історія каганату західних тюркютів. Ця держава підкорила землі від Семиріччя до Волги й Кубані, а її столицею став розташований в долині р. Чу Суяб (сучасне киргизьке місто Ак-Бешим). Хоча етнічні тюркюти (у порівнянні з іншими місцевими народами) на неозорих теренах Заволжя й Казахстану становили явну меншість, через ці землі пролягав прибутковий «Великий Шовковий шлях», з якого жили й багатіли согдійські купці. Політична стабільність гарантувала караванам спокій на дорогах, тому торгаші Согду щедро фінансували кагана. Завдяки їхній підтримці династія Ашина беззмінно посідала ханський престол десятиліттями, проте інші кочові племена також мріяли поживитися за владний кошт: у 604 р., скориставшись тим, що тюркютський хан був малолітнім (він ще не вмів ходити), гегемонію в каганаті (під виглядом регентства) захопило тюркське плем'я дулу, чий вождь Таман проголосив себе регентом.

      Таман виявився жадібним і недалеким володарем. Довго не роздумуючи, він наказав грабувати каравани. Согдійських купців це аж ніяк не влаштовувало, а оскільки тюркютів на заході степу було мало, то свої невичерпні фінансові можливості «бізнесмени Великого Шовкового шляху» використали для підтримки іншого тюркського племені нушибі — й у 612 р. владу дулу ліквідували. Таман утік до Китаю, де невдовзі загинув. На троні Західно-Тюркського каганату залишилися вихідці з роду Ашина, але реальним гегемоном степової імперії сталі нушибі, які створили сприятливі умови для транзитної караванної торгівлі. Союзниками Західного каганату стали танський Китай (для якого збільшення експорту шовку відкривало широкі можливості для завезення популярних західних товарів — цукру, наркотиків, килимів, вина тощо) та Візантія (зацікавлена у збільшенні закупівлі шовку, бо за шовк «ромеї» наймали «варварів» служити у візантійській армії), а супротивниками — східні тюркюти, авари (вороги Візантії) та перси (останні як монополісти-посередники хотіли максимально підвищити ціни на шовк, а як вороги Візантії — обмежити обсяги торгівлі, бо від кількості шовку прямо залежала військова міць «Східної Римської імперії»), а також Тогон (який боявся агресії з боку Танів і західних тюрків).

    Між усіма цими державами уже з кінця VI ст. періодично виникали збройні конфлікти, а в 626р. спалахнула грандіозна війна, яку по праву можна назвати «світовою війною» VII ст. Перси й авари облягли Константинополь, східні тюркюти вдерлися до Китаю, а західні тюрки атакували сасанідський Іран. Проте цілковитої перемоги не здобула жодна коаліція. «Ромеї» не дали можливості аварам і персам об'єднатися (зірвавши форсування Босфору), й облога провалилася. Східні тюркюти, злякавшись танської могутності, уклали з Китаєм мир і відступили в степ. Невдовзі Тай'цзуи (Лі Шимінь) розгромив каганат східних тюркютів. Західні тюрки, пограбувавши Грузію і Вірменію, загрузнули у внутрішніх чварах дулу й нушибі, а візантійський імператор Іраклій уклав зі знедоленим Іраном сепаратний мир, боячись залишитися з персами й аварами наодинці.

Усобиці підточували  Західно-Тюркський каганат, і 635 р. степовий царевич Ишбара Толіс-шад, що став каганом під ім'ям-титулом Шаболо Хіліши-хан (Ишбара Ельтеріш Шир-каган, 634— 638), зважився на глобальну політичну реформу. Влада тюркютського хана остаточно стала номінальною, а по п'ять вождів з дулу й нушибі отримали по стрілі (як символ влади), титули шад («принц») й утворили державну раду для керівництва конфедеративною державою «десятистрільних тюрків», проте чвари між кровними ворогами (дулу і нушибі) від цього не стишилися, а інші степові племена (карлуки, ягма, кипчаки, басмали, чуюе, чумі, шато) були невдоволені тим, що їх позбавили влади в каганаті. Смути й усобиці стали звичним явищем у політичному житті імперії західних тюрків, і навіть согдійське золото не змогло примирити запальних степняків (кривава помста!).

Занепадом тюркютських  каганатів спробувало скористатися тюркомовне плем'я сеяньто, яке прагнуло перебрати на себе роль степового гегемона, і а його хан Інань (ельтєбір Хуньван) переоцінив свої сили. В 641 р. орла сеяньто спробувала напасти на Китай, але на півдні пустелі Гобі нападники, зустріли вірні танцям тюркюти. Незабаром на місце боїв прибула танська гвардія, і в грудні 641 р. на р. Ночжень орду сеяньто було розгромлено. При відступі через Гобі від голоду й жахливих морозів загинуло до 80% нападників, а решту сеяньто наприкінці 646 р. добило тюркомовне плем'я уйгурів.

Господарем Степу від  Тихого океану до Каспію стала імперія Тан, і лише Хозарія (гирло р. Волга), куди, рятуючись від танських військ, утекли найнепримиренніші тюркюти, вистояла. У 651 р. «десятистрільні тюрки» підкорилися Китаю. В тому ж році імперія Сасанідів упала під ударами арабів-мусульман, а Хозарський каганат здобув повну незалежність, причому на престолі Ітіля (хозарської столиці) опинився хан із прийшлого роду Ашина. Останній «десятистрільний каган» Ашина Хелу (Нівар Ишбара-ябгу-каган, 651—657) в районі Семиріччя чинив опір танським військам до 657 р., аж доки не був розгромлений непереможним китайським генералом Су Дінфаном. Сам Ашина Хелу потрапив у полон, де й помер через два роки.