«Великий Степ»: номади в історії Середньовіччя

        Лекція 2 : «Великий Степ»: номади  в історії Середньовіччя

                                                      ПЛАН

              1. Великий Степ на початку середньовіччя. Протодержава сяньбі

              2. Каганат жужанів

              3. Великий каганат та інші держави тюркютів

              4.  Хозарський каганат

1.Великий Степ на початку середньовіччя. Протодержава сяньбі

      В перших століттях нашої ери політична історія Степу розвивалася в руслі грандіозної боротьби за гегемонію між двома народами: прототюркомовними хуннами і сяньбійцями. Хунни панували над Степом із III ст. до н.е., але в середині II ст. н.е. у сяньбі з'явився вождь, який не знав поразок. Звали його Таншихай.

                Біографія Таншихая нагадує авантюрний роман чи казку. Він народився в 141 р.. коли чоловік його матері на ім'я Тулухеу вже три роки відбував службу далеко від рідних кочовищ у хуннському війську воїном. Повернувшись додому, «служивий» з подивом побачив свого «сина» і зажадав від дружини пояснень, а та розповіла, що одного разу вона йшла дорогою, почула гуркотіння грому, підняла голову... — і цієї миті їй до рота впала градинка, від якої народився син. Чоловік виявився скептиком і хлопчика своїм не визнав, але «син грому» швидко проявив унікальні здібності воїна, політика й полководця, за що в 156 р. (15-літнім!) був обраний старійшиною свого роду, а потім силою зброї та дипломатичним хистом зібрав під свій скіпетр усі сяньбійські племена (які раніше жили окремими родами, постійно ворогували між собою й вирізнялися надзвичайною войовничістю та неорганізованістю). Протягом десяти наступних років об'єднані сяньбі розбили хуннів, здійснили «великий грабунок» у Китаї, а потім підкорили весь степ від Маньчжурії до Уралу й Волги.

Сяньбі перемогли, а хунни  по-різному пережили свою поразку. Частина  змирилася з пануванням сяньбійців, 130 тис. залишилися васалами китайської імперії Хань, близько 200 тис. осіли в гірських лісах Чорного Іртишу (де спочатку пересиділи сяньбійську навалу, а наприкінці III ст., завоювавши Семиріччя, створили там хуннську державу Юебань), але 20—30 тис. найстійкіших бійців, відбиваючи наскоки сяньбійців, рушили на захід, здійснили стрімкий марафон у 2600 км, відірвалися від переслідувачів і вийшли на південний Урал.

Тут, у межиріччі  Уралу й Волги, хунни породичатися, змішалися й, урешті-решт, злилися з місцевими угромовними народами в новий, єдиний етнос гуннів. На 200 років про них забули, а в IV ст. цей новостворений народ розгромив ущент держави аланів і готів, у V ст. гунни на чолі з Аттілою завдавали могутніх ударів Риму, аж доки їх не зупинили римляни в 451 р. у грандіозній битві на Каталаунських полях.

Сяньбі стали  господарями степу, а коли в 177 р. проти них виступили замордовані набігами степовиків китайці, протомонголи зустріли ханьців не по-хуннському (тактикою випаленої землі й виснаженням противника голодом і партизанщиною), а по-сяньбійському — стрімким і несподіваним для китайських генералів зустрічним ударом. 30-тисячне ханьське військо було знищене.

Незважаючи на перемоги, життя кочовиків залишалося нелегким. За екстенсивного кочового тваринництва (тобто господарства, що мато привласнюючий натуральний характер) певна територія могла прогодувати обмежену кількість людей, що входили в регіональний геобіоценоз як верхня завершальна ланка. Загроза виснаження природних ресурсів змушувала степняків максимально обмежувати приріст населення (так, узимку новонародженого кидали у сніг, а потім закутували в кожух: якщо він виживав — із нього виростав богатир, але більшість гинула), а коли й це не допомагало, починалися жорстокі війни з сусідами. Степи Східної Азії в засушливі часи III ст. н.е. могли прогодувати не більше як 500 тис. кочовиків, тому легенда про «мільйони варварів», що нападати на «беззахисний» Китай, є міфом.

      Сяньбі, як і їхні сусіди (хунни, ухуані та ін.), залишалися кочовими тваринниками, пасли коней, дрібну й велику рога ту худобу, промишляли рибальством і ловами. Державотворчі процесії в сяньбійському суспільстві так і не вийшли за межі вождівства (протодержави або «чіфдома») — початково структурованого суспільства, яке поділялося на вождів і воєначальників з дружинами, жерців, вояків та членів їхніх сімей. Найнижчий статус займали представники завойованих народів. Знали сяньбі інститут патріархального рабства, та межі між усіма соціальними прошарками залишалися ще досить аморфними, а створити повнокровну державу (що визначається певною територією з адміністративним поділом, існуванням професійної публічної влади й системою податків, за рахунок яких ця публічна влада утримується) сяньбі завадила обмеженість продуктивних сил. Це не давало змоги створювати в достатньому обсязі додатковий продукт, який можна було б вилучити у безпосереднього виробника як податок, не боячись, що цей виробник загине від голоду, а без систематичних податків не можуть існувати інститути державної публічної влади. Соціально-майнова диференціація у сяньбійців відбувалася, але, розселившись на неосяжних територіях (раніше вони мешкали в степах Південної Маньчжурії), протомонголи розгубили зародки державності, а з ними почала розвалюватись і їхня етнічна спільність.

У 181 р. 40-річний Таншихай несподівано помер, а його «пожадливий  та розпусний» син Холян, котрий «силою та здібностями не міг рівнятися з батьком», загинув під час облоги ханьської фортеці від стріли китайського самостріла. Після нетривалої усобиці єдність і могутність протомонголів відродилася за правління Кебінна, та після його смерті (235 р.) степова сяньбійська «імперія» остаточно розпалася.

Ситуацію ускладнила грандіозна засуха, що вразила степ у III ст. Тихоокеанські мусони змінили свій шлях, відійшовши далі на північ, літні дощі виливалися на сибірську тайгу, а в степах гинула рослинність, висихали озера й річки, вимирала худоба, зникали рештки державності. Протомонголи розділилися на кілька племен (сяньбі, табгач, муюн, тогон та ін.), а хунни й ухуані звільнилися від обтяжливої опіки. Лише наприкінці III ст., коли посуха почала відступати, у степах відновилися державотворчі процеси.

Розвал сяньбійської єдності  сприяв відродженню політичних   амбіцій   у хуннів, а поряд   утворився    іще один етнос — кули (цзелу — «раби»), основу яких становили колишні хуннські раби (вони звільнилися в момент розпаду хуннської держави й розгрому її сяньбійпями). До них приєдналися опальні чиновники, політичні емігранти, колишні невільники й злочинці, різноманітні втікачі й бродяги, яких згуртувала в єдиний етнос спільність долі й походження. Розмовляв цей строкатий конгломерат хуннською мовою.

Всі кочовики, знесилені  засухою, усобицями за воду й пасовиська, розвалом хитких протодержавних інститутів, мріяли про мир і спокій та бажали торгувати з явно сильнішим Китаєм, обмінюючи м'ясо, сир, шкіри, хутра, клей з рогів оленя, орлине та соколине пір'я, сіль і коней на китайські рис, вироби ремесел, шовк і печиво, але китайці спробували використати цей сприятливий для них момент для повного знищення степняків. Спочатку всіх бажаючих із напівголодних номадів упустили в долину Хуанхе, примушуючи їх орати землю, вивчати ієрогліфіку та служити в цзіньській армії, проте кочовики вперто не бажали ставати китайцями. Номади їли з ножа (а не паличками), споживали м'ясо й молочні продукти (а не рис із приправами), пили кумис (а не гаоляновий самогон). Вони носили халати з заходом наліво (а не направо, як китайці), а їхні жінки працювали разом із чоловіками (а не сиділи вдома як китаянки). Відмінностей виявилося надто багато, щоб на них не звертати уваги, й тоді імперія Цзінь, скориставшись тим, що притиснуті до води «варвари» втратили мобільність, перейшла до фізичного винищення кочовиків.

Тривалий час  степняки нічого не могли протиставити масованим походам китайських армій. Цілими родами кочовиків вирізали чи обертали на рабів; та коли Цзіньську імперію знесилили внутрішні катаклізми. а мусони на рубежі III— IV ст. повернулися в степ — номади сповна відплатили своїм кривдникам. Від дощів зазеленіли трави, відгодувалися худоба й коні, відновилася бойова міць степняків, і в 316 р. 40 тис. хуннів захопили весь Північний Китай, полонивши двох цзіньських імператорів. Але синтез Китаю зі Степом дав несподівано криваві, жахливі результати.

     Свої гареми хунни наповнили китаянками, та діти від шлюбів переможців із переможеними, виховані матусями-китаянками в павільйонах і альтанках на китайській поезії й філософії, розгубили степові традиції (родоклановий корпоратизм, «почуття ліктя», імператив вірності племені й ханові тощо) й перетворилися на розбещених куртизанів, що розважалися людожерством, гаремно-політичними інтригами й зрадництвом. У 350 р. китайці хуннів вигнали. Потім у Північному Китаї почергово володарювали муюнп, тибетці, тангути й, нарешті, табгачі, які під інших протомонголів. відрізнялися тим, що, запозичивши багато традицій у своїх сусідів тунгусів, заплітали на голові косу. В Китаї народилася строката етнополітична химера — імперія Північна Вей, а в степах «імперії» хуннів і сяньбійців остаточно канули у небуття: на рівнинах Монголії зароджувався каганат жужанів, які започаткували інститут орди — першої повнокровної кочової державності.

                                          2.Каганат жужанів

Засновником жужаньської  спільноти був Югюлюй — колишній раб, «у якого волосся було врівень  з бровами, і який не пам'ятав ані імені, ані прізвища свого». Спочатку він служив у сяньбійській кінноті, де був засуджений на смерть за незначну провину. Рятуючи своє життя, Югюлюй втік у 350-х роках через пустелю Гобі до Хангайських гір, де, зібравши близько сотні таких же знедолених, створив первинну орду. Завершив фундацію степового політичного організму нового гатунку наступник Югюлюя «хоробрий і сміливий» Гюйлюхой, під проводом якого жужані дали відсіч своїм агресивним сусідам «табгачам» і за 30— 40 років кривавих зіткнень поставили під свій контроль увесь степ від Алтаю до Кореї, мешканці котрого сильно «потерпали від їхніх (жужаньських) набігів і грабунків, але змушені були підкоритися» владі хангайських ординців.

      Жужані не вели господарства і жили поборами з сусідів, перетворившись, таким чином, на своєрідну публічну владу — соціальний прошарок, функцією якого стало професійне виконання владних державно-політичних повноважень у відриві від безпосереднього виробництва. Від етапу родоплемінних вождівств Степ зробив крок в епоху кочових держав, владні інститути яких дістали узагальнюючу назву орда. Що ж до степових виробників, які не бажали ризикувати життям у війнах за владу, жили по-стародавньому родами й племенами, кочували «з місця на місце відповідно до наявності трави й води», та заради спокою платили ренту-податок у формі данини, то їх називали «телесцями». Так вони й уживалися: «телесці жужанів годували, а жужані за них воювали», улагоджували міжродові суперечки, підтримували в степах порядок, боронили кордони — отже, виконували за рахунок податків усі державно необхідні функції. Очолював жужанів каган («великий хан»), якого обирали на все життя, мовою залишилася сяньбійська. Орда поділялася на військово-територіальні округи (по 1000 жужаньських вояків у кожному), а її мілітаризовані закони передбачали нагороду за хоробрість і смерть за боягузтво в бою. Писемності жужани не мали, а рахували зарубками на дереві або кульками з овечого кізяка.

Політична консолідація Степу непокоїла табгачсько-китайську  імперію Вей (398—534), і в 391 р. табгачі, розбивши жужанів, пригнати полонених «дикунів» до Північного Китаю для посилення власної кінноти. Та жужани не для того тікали раніше на волю, щоб знову служити чужому ханові. У 394 р. вони повстали, а їхнім союзником стало князівство Хесі — хуннська держава Західного Китаю, реліктовий залишок постцзіньської епохи варварських навал на «Піднебесну». Повстанців очолив незвичайний для диких жужанів отаман Шелунь — високоосвічена людина, математик і астроном. Вирізавши колабораціоністів, жужані повернулися в степ, поновили владу над телесцями й відновили каганат від Кореї до озера Лобнор.

      Кульмінацією жужаньської могутності став 420 р. Здійснивши стрімкий набіг на околиці табгачської столиці Лояну, військо кагана Датаня дощенту розграбувало їх. Подальші жужано-табгачські війни йшли з перемінним успіхом. А от жужаньським союзникам — хуннам Хесі — не пощастило: у 439 р. їхнє князівство було знищене вейцями. Останнього хесійського князя Муганя полонили й стратили, і тільки 500 хуннських шатрів на чолі з родом Ашина («Вовк») утекли до своїх союзників жужанів. Осівши на багатих металевими рудами схилах «Золотих гір» (Алтаю), вони освоїли виплавку заліза, з якого виготовляли зброю. Зрештою, змішавшись з місцевими родами телесців, вони започаткували етнос тюркютів («давніх тюрків», тюрк — «сильний, міцний»). Політичним центром тюркської автономії в межах каганату жужанів стала «широка священна гора» Байтак.

      Тюркюти були «чистими» монголоїдами, розмовляли давньотюркською мовою (що відрізнялася від хуннської як, скажімо, мова українців від мови давніх русичів"» і спочатку ревно служили могутнім жужаням, видобуваючи руду та виплавляючи для них залізо. Над степом жужані панували майже два століття, але існування їхньої розбійницької хижацької орди трималося лише на воєнних перемогах, а перемоги не бувають вічними.

        У 470 р. жужанів добряче побили табгачі. В 485 р. на жужаньський престол зійшов агресивний каган Доулунь («людина жорстока, схильна до вбивств»), який мріяв відродити славу жужаньської зброї і нещадно рубав голови непокірним. Проти тирана повстала частина телесців. У 492 р. Доулуня вбили, а 100 тис. телеських шатрів утекли на захід і створили в долині Іртиша власну протодержаву Гаогюй, або ханство телеутів (так їх назвали, щоб відрізняти від телесців, що залишилися під жужанями). Додала жужаням проблем і масована буддійська пропаганда согдійських та індійських місіонерів, що спричинила ідейний розкол у каганаті. Жужані несамовито відстоювали свою владу, бо вона була їхнім єдиним джерелом існування. Використавши розкол в імперії Вен, у 540 р. жужані титанічними зусиллями розгромили ханство бунтівливих телеутіїз, але це був останній успіх їхньої зброї. Як самостійна сила на політичну арену вийшли тюркюти.