2 червня 1572 король Речі Посполитої Сигізмунд
II Август підписав універсал про створення
реєстрового козацького війська. Тоді
ж були найняті для служби перші 300 козаків.
Вони давали присягу на вірність королю
і повинні були, перебуваючи в повній бойовій
готовності, відображати вторгнення татар
на територію Речі Посполитої, брати участь
у придушенні виступів селян, що повставали
проти панів, і в походах на Москву і Крим
.
Реєстрові козаки, на відміну
від решти (низових), які вважалися
в Речі Посполитій холопами, отримали
привілеї, прирівнюючи до безгербової
шляхти (без політичних прав), і оплату
за свою службу. Реєстровики обирали своїх
командирів, Головою реєстровиків був
«Гетьман його королівської милості Війська
Запорізького».
Титул гетьмана використовували
і керівники козацьких рухів,
не підпорядковувалися уряду
Речі Посполитої ( К. Косинський, С. Наливайка,
Т. Федорович, П. Павлюк, Я. Острянин, Д.
Гуня). Але строго кажучи гетьманом
можна вважати тільки обраного
таким реєстровими козаками, наприклад
Наливайко таким спочатку був, всього
лише військовим лідером, влада якого
поширювалася тільки на реєстрових козаків.
Гетьман міг передати частину своїх повноважень
наказного гетьмана, який тимчасово виконував
гетьманські обов'язки. Кожен гетьман
намагався зміцнити інститут гетьманства,
посилити свою владу. Самим жаданим гетьманівським
бажанням (як і всієї козацької верхівки)
було отримання рівних прав з шляхетським
станом Речі Посполитої.
Після входження Лівобережної Малоросії
до складу Московського царства функції
гетьмана, на прохання Б. Хмельницького
і козацької верхівки, значно розширилися.
З цього часу під Булаву гетьмана потрапило
цивільне населення країни - державний
устрій Малоросії було перебудовано на
військовий лад, копіюючи Військо Запорізьке.
Тепер гетьману належить вища
законодавча влада: він видає
універсали, що мали статус вищих
законодавчих актів. Як глава
виконавчої влади гетьман розпоряджається
державними витратами, організовує
збір податків, має право на
роздачу державних земель.
Гетьман представляв державу у зовнішніх
відносинах, був вищим воєначальником,
часто сам призначав генеральну старшину
і полковників. Гетьман був вищою апеляційною
судовою інстанцією, мав право затверджувати
судові вироки, іноді, стосовно бунчукових
товаришів та козацької верхівки, самостійно
розглядав судові справи.
Гетьман мав значний вплив
на церковні справи. Гетьманські
укази - універсали - були обов'язкові
для всього населення. Традиційними
знаками влади гетьмана (так званими
клейнодами) служили передававшиеся
від одного гетьмана іншому
бунчук і булава.
Після придушення козацько-селянських
повстань 1637 - 1638 років титул гетьмана
реєстрових козаків був скасований;
замість нього був призначений
урядовий комісар.
Починаючи з цього часу Правобережна Україна
стає ареною боротьби Речі Посполитої,
Османської імперії та окремих козацьких
загонів між собою. У цій боротьбі широко
використовується титул гетьмана, який
поперемінно носять ставленики ворогуючих
сторін. У цих умовах відбувається значне
ослаблення влади гетьмана на Правобережній
Україні. В 1704 лівобережний гетьман Іван
Мазепа, скориставшись повстанням проти
Речі Посполитої і вторгненням в Польщу
шведських військ, зайняв Правобережжя.
На Лівобережній Україні поступове обмеження
повноважень гетьмана почалося практично
відразу ж після поділу. Тут гетьмани випробовували
натиск відразу з двох боків: з одного
боку, їх влада неухильно зменшувало російський
уряд, з іншого боку, козацька старшина
також не бажала їх посилення. У підсумку,
гетьмани, вимушені лавірувати, нерідко
йшли на поступки, поступово втрачаючи
владу.
Значною особливістю відрізнялась
влада гетьмана Івана Мазепи.
Цікавим аспектом гетьманства
є його стосунки з придворною
«партією» Наришкіних і з самим
Петром І перед падінням правительки
Софії. Це питання завжди було
вкрай непопулярним у традиційній
російській і радянській історіографії,
оскільки співпраця гетьмана
й царя-реформатора не вписувалася
в схему подання політики «вічного
зрадника». Очевидно, саме тому поза
увагою залишився цінний документ
про відправку Петром у перших
числах лютого 1689 р. посольства стольника
І.Тараканова до гетьмана І.Мазепи,
київського митрополита й архімандрита
Києво-Печерської лаври. Стольник
мав повідомити про одруження
Петра з Євдокією Лопухиною
й привезти гетьманові частування
від «святкового столу»8. Сам по
собі факт самостійних дій
у цей період «партії» Наришкіних
від імені Петра - унікальний та
вкрай цікавий, а те, що Наришкіни
під час загострення суперництва
із Софією подбали про встановлення
контакту саме з І.Мазепою наводить
на певні роздуми [16].
Після поділу України резиденцією правобережного
гетьмана залишився Чигирин, на Лівобережжі
такими резиденціями послідовно ставали
міста Гадяч, Глухів, Батурин.
Перехід Мазепи на бік шведів у Північній
війні значно прискорив процес ослаблення
влади гетьманів. З 1709 при гетьмані ( Івана
Скоропадського) знаходився спеціальний
російський чиновник, який контролював
його. В 1720 була заснована генеральна військова
канцелярія, а в 1722 - Малоросійська колегія,
до яких після смерті гетьмана Івана Скоропадського
фактично перейшли гетьманські повноваження.
Старшині було прямо заборонено обрати
нового гетьмана, причому деякі старшини,
які наважилися не погодитися з цього
питання з царем, потрапили в ув'язнення[17].
5 квітня 1710 прихильники недавно померлого
Мазепи обрали гетьманом Пилипа Орлика.
Цей титул він носив аж до своєї смерті
в еміграції в 1742[18].
Останнім гетьманом України (Малоросії)
у складі Російської імперії став в 1750
Кирило Розумовський. В 1764 він подав у
відставку, і Катерина II указом від 10 (21)
листопада 1764 скасувала гетьманський
титул. Знову була створена Малоросійська
колегія (до 1786), а також встановлений пост
генерал-губернатора.
Саме цей 1764 рік ознаменувався скасуванням
інституту гетьманства.
Отже, інститут гетьманства посідав
надзвичайно важливе місце у
політичній системі козацько-гетьманської
держави. Зміна влади гетьмана
неодмінно екстраполювалася на
державно-правове становище України.
РОЗДІЛ 3
ПРЕДСТАВНИЦЬКІ ТА МІСЦЕВІ ОРГАНИ ВЛАДИ
Деякі українські гетьмани визнавали
пріоритет Генеральної ради, інші його
заперечували: Б. Хмельницький, І. Самойлович,
І. Мазепа. У діяльності останніх український
гетьманат за формою правління був найбільш
наближеним до монархії, з виборним до
кінця життя монархом-гетьманом. Старшинська
рада дедалі більше становила державну
організацію, що розвивалась у бік своєрідних
форм станового парламентаризму.
Вищі органи державної влади
України другої половини XVII ст. Вона
походила із Запорозької Січі.
У процесі формування української
держави загальна військова рада
із суто військової установи
трансформувалася в орган державної
влади. Проте з докорінною зміною
державно-правового статусу рада
не набула офіційної назви. Джерела
називають її генеральною, козацькою,
чорною, чернецькою. Як орган прямого
народовладдя загальна військова
рада формувалася через скликання
гетьманом, генеральною старшиною
або простими козаками всього
війська.
У першій половині XVII ст. у формуванні
ради з'явилися елементи представництва
від полків і сотень. Уважають,
що така рада налічувала не
більше 4 тис. учасників, хоча норму
такого представництва юридично
закріплено не було.
Дослідники цієї проблеми (В. Горобець,
А. Козаченко) вважають, що невизначеність
норм представництва на генеральних
радах становила суттєву хибу
у функціонуванні політичної
системи Гетьманщини. Старшина, невдоволена
ухваленими на раді рішеннями,
отримувала можливість апелювати
до російського царя, рідше - польського
короля. Нерідко це сприяло анулюванню
постанов і дестабілізувало ситуацію
в країні, створювало сприятливі
умови для втручання зовнішніх
сил у внутрішні справи Української
держави.
Водночас, запровадження представницького
принципу формування загальної
військової ради через допущення
на неї лише старшини та
виборних «чолнійших» козаків
зумовлювалось як об'єктивною
необхідністю вдосконалення ради,
що перетворилася на вищий
орган державної влади, так і
намаганням гетьмана і старшини
усунути простих козаків від
участі у вирішенні найважливіших
державних справ (А. Козаченко). Об'єктивно
також подібні заходи сприяли
трансформації Генеральної ради
з інституту прямого волевиявлення
у представницьку установу.
Загальна військова рада не
мала встановленого місця й
періодичності проведення. Кожного
разу місце, час і мету проведення
ради визначав гетьманський універсал,
який одночасно санкціонував
скликання ради. Гетьман і старшина
виконували основні організаційні
функції: оголошували початок роботи
ради, закривали її або переносили
її засідання на інший час,
виносили на розгляд ради питання,
здійснювали нагляд за дотриманням
процедури, фіксували рішення ради.
До компетенції загальної військової
ради козацьке право відносило
передовсім вибори гетьмана і
генеральної старшини та усунення
їх від влади, хоча фактично
загальна військова рада тільки
обирала гетьмана і генеральну
старшину та жодного разу не
скористалася правом позбавити
їх займаних посад та здійснити
над ними суд. Важливими функціями
загальної військової ради були
також ратифікація міждержавних
угод, санкціонування законів, ухвалення
рішень із питань війни і
миру та судочинство.
Козаки мали право обговорювати
справи, винесені на розгляд ради,
висувати власні пропозиції. Будь-яке
питання рада ухвалювала простою
більшістю голосів. Голосування
мало відкритий і персональний
характер, відбувалося за допомоги
вигуків, а в разі схвального
рішення - і підкиданням шапок. Підрахунок
голосів не проводився, старшина
і самі голосуючі на слух
чи візуально визначали наслідки
голосування [19].
У роботі загальної військової
ради поруч із козаками мали
право братії участь делегації
від міщан (зазвичай тих міст,
що сусідували з місцем проведення
ради) і духовенства. Селяни до
участі в загальній військовій
раді не допускалися. Генеральний
уряд інколи запрошував на
загальну військову раду спостерігачів
від інших держав. Не мали права
брати участі в роботі загальної
військової ради жінки, психічно
хворі та неповнолітні особи.
Гетьман також міг позбавити
права на участь у раді осіб,
що вчинили державний злочин,
або тих, чия участь була небажаною
з політичних міркувань.
У гостру проблему суспільно-політичного
життя України, особливо другої
половини XVII ст., вилилося питання
участі в генеральних радах
запорозьких козаків. Претензії
коша на збереження свого політичного
лідерства, утвердженого в першій
половині століття, вилилось у
вимогу обов'язкової участі повноважних
представників січового товариства
в роботі генеральних рад у
Гетьманщині, як необхідної умови
їхньої легітимності. Політичні
претензії січовиків викликали
різкий спротив керівництва Гетьманщини
(І. Виговський, Я. Сомко).
Апогеєм впливу січового товариства
на перебіг генеральних рад
у Гетьманщині стали події
чорної (козацької) ради 1663 р., на якій
результати виборів значною мірою
залежали від позиції приведених
І. Брюховецьким під Ніжин запорозьких
козаків. Після цього запорожці
певний час зберігали свій
вплив на рішення генеральних
рад, що відбувалися на Правобережжі
(щоправда, не так ефективно, як
це було 1663 p.). Після зречення гетьманства
їхнім ставлеником М. Ханенком, а
згодом і П. Дорошенком, участь
запорожців у генеральних радах
не мала організованого характеру.
Лише на виборах 1710 р. та виробленні
умов Бендерської конституції
запорожці, зважаючи на їхню участь
в акції гетьмана І. Мазепи, відіграли
важливу роль.
Упродовж другої половини XVII ст.
загальна військова рада поступово
втрачала своє політичне значення.
Гетьман і генеральна старшина
фактично перетворили раду на
формальний засіб легітимного
приходу до влади. А на кінець XVII
ст., мірою перетворення козацької старшини
у феодально-привілейований стан, загальна
військова рада не скликалася взагалі.
У занепаді загальної військової
ради як органу прямого народовладдя
були об'єктивні причини. Вона
залишалася громіздкою, доволі непередбачуваною,
законодавчо неврегульованою установою,
а отже, вимагала докорінного
реформування. А цьому заважало
несприятливе військово-політичне
та соціально-економічне становище,
в якому перебувала українська
держава. За старими козацькими
звичаями, рада як вищий орган
козацького народовладдя обмежувала
владу гетьмана і старшини. Тому
вони не були зацікавлені у
розвитку ради і за можливості
відмовлялися від її скликання.
Крім того, однією з вагомих
причин занепаду військової ради
стало її використання наприкінці
50 - на початку 60-х років XVII ст. претендентами
на гетьманство та старшинськими
угрупованнями як інструменту
в політичній боротьбі за владу.
Це в очах простих козаків
дискредитувало саму ідею скликання
ради.