Іван Мазепа в становленні державно-політичного ладу в гетьманщині

 

 

ВСТУП

 

              Актуальність теми. Пріоритетним у вивченні теми є концепт антропологічної історії в широкому розумінні цього слова. « Залюднення історії» - максимально можливо охоплює приватний простір індивіда, мова де про складний та суперечливий світ людини, а також соціальний вимір в історії.

                Іван Мазепа - є дуже яскравою постаттю і досить важливою фігурою у становленні державного ладу у гетьманщині,хоча й не досить однозначною. Адже багато хто з дослідників вважають його «зрадником». Він намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити престиж гетьманської влади. Гетьман був досить досвідченим в міжнародних справах, з бездоганними манерами.  Та найбільше в ньому вражає риса, як політика, що він мав уміння захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси. Хоча цієї якості часто бракує діячам, які ведуть ту чи іншу політику.

              Перспективним напрямом вивчення історії Гетьманщини є розробки суспільно-політичних проблем ХVII–XVIII ст. Вони дозволяють встановити існуючі досягнення в сфері дослідження тих чи інших конкретно-історичних подій, провести реконструкцію історіографічного процесу в цілому. Особливо це стосується історії епохи становлення і розвиток державно-політичного ладу в Гетьманщині, та гетьманування Івана Мазепи, які  були тісно пов’язані з історією України.

            Об’єктом роботи є дослідження державно-політичного руху Гетьманщини в контексті життя та діяльності Івана Мазепи.

            Предметом роботи є дослідження життя та діяльності Івана Мазепи та його вплив на становлення державного ладу в Гетьманщині.

           Мета курсової роботи – дослідження особливостей політики та державних органів Гетьманщини.

           Завдання роботи такі:

• дати характеристику життя та діяльності Івана Мазепи;
• проаналізувати особливості становлення інституту гетьманства;
• охарактеризувати гетьманування Івана Мазепи;
• дослідити особливості державних та місцевих органів влади Гетьманщини.

          Хронологічні межі роботи охоплюють кінець XVII – початок XVIII століття, а особлива увага приділяється рокам гетьманування Івана Мазепи (1687-1709 ).

           Територіальні межі роботи охоплюють Правобережну, Лівобережну та Наддніпрянську Україну.

Джерельна база роботи має вагомий внесок у розгляд даної теми.

           Головним джерелом з даної теми є документ «Коломацьких статей» який був підписаний 25 липня 1687 року на річці Колмак і є невід’ємною частиною у дослідженні даної роботи, адже  статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх гетьманських статей і нові пункти (18-22) значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на війну з Кримським ханством і Туреччиною, що не аби як характеризує державний лад Гетьманщини. [2]

            Ще одним вагомим джерелом  є доноси цареві Петру І  на гетьмана Івана Мазепу. Їх  було безліч, але найяскравіше  дослідженні «доноси Іскри та  Кочубея». Під час зустрічі Іскра попросив з проханням повідомити київського воєводу, керівника московського військового корпусу в Києві Дмитра Голіцина про зраду Мазепи і бажання позбавити Іскру життя. Товаришування Івана Мазепи з основними царськими вельможами змушувало донощиків діяти дуже обережно і через певних осіб. Федір Осипов повідомив детально Дмитра Голіцина про всі обставини зустрічі [3]. Крім усього, Федір Осипов відправив пункти, надані Іскрою, не лише Голіцину, а й до Москви з писарем Василем Кобиляцьким.[4]

           Історіографія.  Іван Мазепа та його політика є досить досліджуваною темою. «Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду вбаченого в першій половині XVIII ст.,» – так писав у 1860 р. М. Костомаров. У праці «Іван Мазепа».

             В.Шевчук зазначив, що в історичній  літературі існує три погляди  на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдо об’єктивний [5]. Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася у найчорніших барвах. На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано, а у деяких працях навіть створено образ національного героя – борця за незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України. Сплинуло не одне століття, але І.Мазепа і сьогодні залишається однією із найбільш загадкових і неоднозначних особистостей в українській історіографії.

          Аналізуючи події 1687–1708 рр., важко  побачити свідоме державотворення  у внутрішній або зовнішній  політиці І.Мазепи. Створення ним  бунчукового товариства та інші  заходи щодо укріплення старшинського  стану могли мати за мету  утворення потужного державотворчого прошарку, але, вірогідно, лише копіювали бачене ним у Речі Посполитій становище шляхти. Придушення повстань Петрика і Палія могли бути викликані розумінням їх слабкості та неминучості краху (хоча, за підтримки гетьмана, хто знає), але напевно були продиктовані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні антиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може – як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом показує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни [6]. Протягом 21 року свого правління гетьман показав себе талановитим адміністратором і політиком, але не державотворцем [7].

              У 1708 р. Мазепа здійснив вчинок, який  протягом 300 років викликає бурю  емоцій і протилежних оцінок. Т.Прокопович вважав: «Мазепа… не  вдовольнившись всіма благами, забажав  добути собі незалежність…» Маркіз  де Бонак писав: «… він утомився від свого возвеличення… і вирішив за краще бути рядовим у вільному краї, аніж головним управляючим України під п’ятою Москви».

            О.Рігельман зазначив: «Він заключив  союз зі шведським королем, щоб, таким чином, позбутися залежності  від російського государя і  утвердити своє положення в  Україні як самостійного князя». М.Брайчевський вірив, що будь-які  спроби пояснити поведінку гетьмана  через особисті мотиви не мають  сенсу. О.Мартос: «Він був друг  свободи….» В.Шевчук: «… вчинок  Мазепи з моральної точки зору  – це самооборона від хижака».

            Як підсумок, зазначимо, що для  частини сучасних російських  істориків Мазепа так і не  став об’єктом наукових досліджень, залишаючись втіленням мітичного  «другого Іуди». Негативно реагуючи  на наявні в сучасній українській  історіографії трансформації, що  супроводжуються відходом від  русоцентричної візії українського  минулого та поверненням до  пантеону національних героїв  І. Мазепи, російські науковці І. Андрєєв, Г. Санін і особливо В. Артамонов намагаються у своїх  працях презентувати образ «анти-Мазепи»[8, 9]. Витворений із врахуванням «імперської візії» ранньомодерної історії України, цей образ, зокрема його біографічна складова ранніх років Мазепи, містить чимало мітів, що подають негативне трактування будь-яких вчинків майбутнього гетьмана. Варто відзначити,що надаючи в котре нове життя історії щодо пані Фальбовської, чи винаходячи новий міт про зраду юним Мазепою українського народу і Московії, через зламання ним клятви, буцімто принесеної у Переяславі в 1654 р., частина сучасних російських дослідників є відверто неготовою до діалогу із низки питань, пов’язаних із постаттю Мазепи з українськими колегами, чи поодинокими фаховими російськими україністами. Водночас, консервування і примноження мітів навколо постаті І. Мазепи є однією з багатьох ознак того, що в історичній науці РФ йде процес винайдення української історії, який значна частина науковців готова здійснити саме в межах імперського бачення історії України [10] .

            Структура роботи. Курсова робота складається з вступу, основної частини, яка містить у собі три розділи, висновків, списку використаних джерел та літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

 ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА – ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ

 

            Більше двох століть кожен  рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проголошували йому анафему. У радянські часи його ім'я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.       

           Державний діяч і політик найвищого  ґатунку, найвправніший дипломат  тодішньої Європи, полководець і  водночас поет, у поезії якого  найсильнішими були патріотичні  мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість  поєднувалася в ньому з високою  освіченістю. 

           Гетьман Іван Мазепа намагався  зробити з України європейську  державу, підняти й зміцнити значення  й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала  страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразки. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи. 

            Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в XVI ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського     Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана. Одинока сестра Мазепи, що була замужем за шляхтичем Войнаровським, покинула свого чоловіка за те, що він її силував перейти на католицтво, і сама теж постриглася у черниці, так само, як її дочка Марта. Син Андрій виховувався при дворі дядька-гетьмана. Ця любов до православної віри й глибока релігійність характеризували й самого Івана Мазепу [11] .

              Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка.

                Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які віддають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Після чого він був обраний воєнним осавулом.

               Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді під Колмаком. Йому було вже тоді 50 років і був він людиною з величезним життєвим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні країною під булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.

               Але який би не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було дуже складне, треба було мати також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

                 Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, «Колмацьких статтей». В основу яких покладено «Глухівські статті» Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Так, було зазначено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось «голосов испущать», що «Малороссийский край гетьманського регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

              Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

             Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

            У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видалася на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.