Трипольская культура

Нині, коли Україна імпортує або збирає у вигляді брухту мідь для своєї промисловості, незайвим буде згадати, що першими металургами  на її землях стали ще трипільці. Технологія обробки міді з’явилася на території  України в готовому виді наприкінці IV або на початку V тисячоріччя до н. е. Спочатку давні металурги працювали на імпортній сировині. Крім того, видобуток руди й саморобного металу розпочали на Волині й у Наддністрянщині. Металургія й металообробка вимагали значного обсягу знань і навичок, високого ступеню спеціалізації й могли успішно розвиватися лише при наявності фахівців, зайнятих виключно у цьому виробництві. Дані галузі швидко стали не лише важливою частиною економічного комплексу. Їх продукція мала суттєвий вплив на розвиток військової справи, всієї традиційної культури.

Поява нового матеріалу, міді, не зупинила виробництво старих, випробуваних знарядь із кременю. Їхнє виготовлення у трипільські часи було поставлено практично на промислову основу. Біля родовищ кременю виникали поселення, що цілком спеціалізувалися на його видобутку  й обробці. Було налагоджено серійне  виробництво різних заготовок та знарядь. Один із найбільших їхніх центрів  цього промислу знайдено археологами  на Волині у районі села Бодаки (усього їх відомо кілька десятків). І саме тут, на річці Горині, в «Силіконовій долині» Старої Європи виготовляли  великі кремінні пластини – довжиною більше 20 см. Щоб відколоти таку пластину треба було прикласти дуже великі зусилля. Давнім умільцям довелося створити для цього спеціальний верстат  з важелем, чи не першу машину в  тутешніх краях. Можна зауважити, що на землях, де пристойний, якісний кремній  був дефіцитом, мешкала чи не половина трипільців. Відтак обмін кременем процвітав. Великі пластини стали ходовим  і навіть престижним товаром. Їх навіть закопували а вигляді скарбів. Можливо, багатство окремих трипільців (разом  із мідними речами) у ту пору саме й вимірювалося запасом таких  великих і гарних пластин[7,c.129].

Ще одним високотехнологічним  виробництвом, що вийшло у ту давню  епоху за межі домашнього господарства, стало гончарство. На рахунку трипільських дизайнерів і технологів не лише десятки  різновидів форм посудин, але й розробка формувальних мас, мінеральні фарби, винахід  повільного гончарного кола, будівництво  спеціальних горнів для випалу, розрахунок режимів випалу, і навіть стандартизація готової продукції. Виробництво  кераміки згодом стало масовим, адже альтернативи керамічному посуду й  тарі в ті часи практично не було. Був попит на гарний розписаний посуд і за межами трипільської ойкумени. Її знаходять і в похованнях під найдавнішими степовими курганами, і далеко на півночі – за Західним Бугом. Навіть у найважчі часи, на заході Трипілля зберігалися цілі селища, що виготовляли щорічно тисячі мальованих посудин.(Додаток 4)

3. Торгівля – двигун економіки трипільців.

Якщо у трипільські  часи існували поселення й окремі майстри, котрі займалися виготовленням  товару на експорт, виходить, що також  були люди, які цей експорт здійснювали. Хтось мав би збирати на продаж добро, а у якомусь кінцевому  пункті здійснювати його обмін на інші коштовні речі. При цьому мати на увазі кон’юктуру ринку й коливання попиту та пропозиції, не кажучи вже про регіональні особливості давнього «ціноутворення». Тож як би ми не називали нині цей процес – торгівлею або обміном, розмах його в цілому вражає. Але ж це саме одне з тих явищ, що здатні докорінно і на завжди змінити колись замкнений, намертво закритий для чужинців племінний світ[8,c.98].

РОЗДІЛ IV

СУТЬ ТРИПіЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

1. Міста і поселення.

На початку  V тисячоліття до н. е. виникають селища, що не поступаються за числом будівель (а, отже, і населення) іншим староєвропейським «гігантам». Приміром, на одній із приток Південного Бугу виявлено цілий ранньотрипільський анклав, центральне поселення якого займало площу більше 10 гектар. При цьому воно нараховувало понад півтори сотні будівель, тобто мало до тисячі жителів. Вже на початку другої половини п’ятого тисячоліття до н. е. площа поселень трипільців досягала 20 – 40, а подекуди в Буго-Дніпровському межиріччі й 80 гектар. Їхнє населення могло за чисельністю наблизитися до громади неолітичного анатолійського «міста» Чатал-Гуюка (його населення могло становити порядку 5000). Таким чином це були самі більші й густонаселені селища Старої Європи в п’ятому тисячолітті до н. е.

У 70-ті роки XX ст. військовий топограф К. В. Шишкін, вивчаючи аерофотознімки центральних областей України, виявив деякі загадкові об’єкти. Виїзд на місце та консультації із фахівцями дозволили встановити, що мова йде про поселення трипільської культури. Так, М. М. Шмаглій 1971 року організував експедицію на поселення біля селі Майданецького у Черкаській області. Там виявилося 1575 аномалій від будівель, розкопки яких, що тривали до 1991 р. дали змогу встановити, що все це суперпоселення не лише мало досить впорядковану структуру, але й було заселене одночасно[1,c.75]. Таким чином мова йде не про якийсь випадковий епізод, а цілком закономірне явище у історії Старої Європи, що заслуговує на всебічне вивчення.

На прикладі цих поселень-гігантів, протоміст, ми можемо спостерігати початкові  стадії процесу урбанізації з  усіма його протиріччями, позитивними  й негативними наслідками. Вирішуючи економічні та соціальні проблеми, що постали перед ним, трипільське суспільство явно вийшло за рамки первісності, родового ладу. Воно створило досить складну ієрархічну організацію, іменовану вождівством. Саме ця система дала можливість так чи інакше вирішити проблеми – від розподілу землі між окремими кланами й родинами, до забезпечення захисту племінних територій.

Поділ праці призвів до розквіту ремесел, що особливо помітно  на прикладі чудових керамічних прикладів. Була створена розгалужена і масштабна  система обміну сировиною й виробами з металу й кременю.

З одного боку, величезне  поселення з декількома тисячами жителів в разі потреби могло  виставити для захисту не одну сотню, а то й тисячу воїнів. З  іншого боку, концентрація населення  в протомістах призвела до появи  раніше невідомих проблем із екологією, виснаженням природних ресурсів погіршенням якості життя. У принципі, на їхньому прикладі ми спостерігаємо  чи не перші прояви перманентної екологічної  кризи, спровокованої людиною. Трипільці чи не першими в наших краях почали будувати великі та за тими часами навіть  комфортабельні житла. Основні конструктивні елементи трипільського будинку за останні сім – п’ять тисяч років практично не змінилися. Серед трипільських споруд були двоповерхові. Перший поверх, як правило, призначався для господарських потреб, другий був житловим. Так будівля мала також горище. Зауважимо, що взагаліто горище це досить важливий винахід. Якщо додати до нього ще один винахід – двері, то у цілому вже можна говорити про продуману систему теплоізоляції приміщень[6,c.91].

Слід зазначити, що судячи із вигляду керамічних моделей будівель, знайдених під час розкопок, трипільські  споруди зовсім не виглядали, як стандартні, похмурого вигляду глинобитні бараки під очеретяним дахом. Навпаки, у оздобленні будинків та інтер’єрів вони застосовували не лише розпис білою, червоною й чорною фарбами, але й різьблення по дереву. Для обігріву приміщення споруджували масивне вогнище, прямокутник із глини 2×2 м, до 40 см товщиною. Такий шар глини непогано акумулював тепло. Опалення велося «по чорному», а для видалення диму слугували невеликі округлі віконця або отвори у стелі.

Вперше у тутешній історії  в кімнаті з’являються стіл і стільці, навіть крісла. Зберігся також вражаючий арсенал інструментів для обробки дерева, причому не тільки кам’яних, але й мідних. Кухонне й господарське начиння, часом розкішно декороване, відрізнялося різноманітністю форм та розмірів. Наявність вишуканого спеціалізованого посуду особливо вражає на тлі інших культур.(Додаток 2)

2. Трипільське застілля.

Знахідки значної кількості  мисок вказують на те, що в ті часи кожен мешканець будинку міг  мати у своєму розпорядженні свій, окремий посуд за столом. Тому ми не можемо дозволити собі назвати  трипільців первісними й нецивілізованими. Меню трипільських трапез не збереглося, однак його можна реконструювати за археолічними знахідками. Вирощування  пшениці і ячменю дозволило пекти  коржі, котрі були досить поживними  й довго не черствіли. На свята  подавалися м’ясні страви. Крім яловичини, свинини й баранини їли лосятину й оленину, м’ясо турів, іноді конину. Навколишні угіддя давали можливість урізноманітнити стіл грибами, ягодами, диким часником та іншими їстівними рослинами[5,c.239].

Одяг трипільців відрізнявся  не тільки якістю, але й різноманітністю. Місцеві красуні хизувалися в  сукнях із тканини (ткацьке виробництво  – ще одне нововведення) прикрашених  вишивкою, нашитими кістяними й мідними  платівками. Основним одягом чоловіків  були сорочка, пов’язка на стегнах, багато оздоблений пояс та перевязь для зброї. Із відмінно виробленої шкіри шилися жилетки, а також якісне взуття.

3. Трипільська мова та писемность.

Юрій Мосенік найбільш аргументовано виклав версію того, як могла виглядати мова трипільців. Його докторська дисертація, захищена в Київському Національному університеті ім. Т. Шевченко в 2002 р., мала наступну назву: «Проблеми реконструкції мови трипільських культур». Дослідник зробив спробу реконструкції первісної мови носіїв трипільської культури. Головний висновок: трипільська мова – це давній (доіндоєвропейський) компонент слов’янських мов, наявність якого серед іншого відрізняє ці мови від інших індоєвропейських, затее здближує із древніми мовами Східного Середземномор’я – від Балкан до Криту. Цілком логічним виглядає на цьому тлі висновок, що українська мова зберігає спадщину Трипілля у своєму словнику (мова йде про десятки слів), у звуковому ладі, масиві власних імен (насамперед назвах рік).

Можна зауважити, що ідеї стосовно мовної наступності трипільців і  українців викликають не менш аргументовану  критику інших фахівців. Чи не головним аргументом стало твердження про  те, що українська мова пиналежна, як відомо, до індоєвропейської мовної родини, не може мати коренів у трипільській, котра оголошена неіндоєвропейською мовою. Начебто виглядає логічно, якби не два але: у твердженні поставлений  досить і досить сумнівний у всіх відносинах знак рівності між етнічною і мовною приналежністю, а твердження про «неіндоєвропейську» приналежність  мови трипільців не цілком надійно  аргументовано.

Судячи зі знахідок кераміки й візерунками на ній, можна вважати, що чи не кожна трипільська родина мала власний набір магічних символів. У цей період активно розроблялися основні відомі нам знаки. На деяких зображеннях, крім цілком традиційних  свастик, хрестів і спіралей, можна  побачити здавалося б, нехарактерні для нинішньої європейської традиції символи, наприклад, навіть давній китайський «інь і янь». Розвинена система  знаків, успадкована від найдавніших неолітичних культур Старої Європи, стала основою власної, трипільської. І якщо тепер вчені не сумніваються в існуванні Дунайського письма (або давньоєвропейського письма), то слід зазначити, що трипільцям воно також було відомо.

Однак, у якийсь момент, стара  традиція була майже втрачена. По тому, вже у епоху протоміст, процес створення подібної системи почався  знову. До середини четвертого тисячоліття  у Буго-Дніпровському межиріччі  використовували біля трьохсот знаків, які зображувалися на кераміці та статуетках. Крім того існували певні  правила їхнього використання. Досліджуючи  цю знакову систему, Т. М. Ткачук дійшов висновку, що у трипільців стрімко  розвивався процесс нагромадження  «фонду знаків». Подібне явище у  перспективі цілком могло привести до створення орилінальної системи  писемності. Однак процесс так  і не був завершений.

РОЗДІЛ V

САКРАЛЬНИЙ СВІТ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

1. Магічний простір  трипільців.

Археологічні знахідки, які  розповідають про трипільську магію, - це лише невелика частина речей, які  використовували трипільці у  повсякденній магіній практиці. Магія – це система обрядів і ритуалів, кінцевою метою яких є керування надприродними силами та вплив на природний хід подій, довкілля, тварин та людей, словом будь на що у Всесвіті за допомогою малічних дій. Велику роль у магії відіграють вербальні обряди – заклинання, замовляння, виголошення «слів сили», але сааме від них нічого не залишається археологам. За Т. Ткачуком можна вважати, що в трипільському суспільстві магічна мова знайшла певне відображення у мальованому посуді, на якому до нас дійшла магічно-сакральна піктографія. Т. Ткачук виявив феномен звертання трипільців до знаків попередніх епох, що є цілком логічним з точки зору магічної практики, використовуючи архаїзми для священної мови. Ще один закон магії – протиставлення – припускає оперування поняттями протилежності, опозиціями: вдача – невдача, холод – тепло, вогонь – вода тощо. Поєднання протилежностей демонструє певний тип спіральної орнаментації, який повністю відповідає знаку інь-ян[3,c.327].

Матеріали трипільської культури археологи отримують переважно  саме під час розкопок побутових  комплексів: поселень і жител. Саме у них знаходять багато речей, які насамперед були ужитковими. Але  магічний простір охоплює все  життя людини, зокрема, якщо не перед  усім її побут. Різноманітні речі, які  були інструментарієм ритуалів народної магії або предметами магічної практики траплялися серед різних категорій  трипільських знахідок. Безперечно, до речей, які були обладунками трипільських чаклунів або використовувалися  у народній магії, можна віднести антропоморфну та зооморфну глиняну  скульптуру, ритуальний посуд, керамічні  моделі будівель стільців-тронів, саней, сокир, хлібців, посуду (мініатюрні посудини), амулет из різних матеріалів, керамічні брязкальця, прясла, об’ємні символ из глини – фішки, прикраси й орнаментири з іклів кабана та ще багато інших рідкісних виробів. До найцікавіших трипільських знахідок належать керамічні брязкальця, представлені порівняно невеликою кількістю екземплярів різноманітної форми. Найбільш рання знахідка походить з ранньотрипільського поселення Лука-Врублівецька.