Шпаргалка з "Iсторії України"

51. Діяльність української  політичної еміграції  на початку XVIIІ ст . Основні положення Конституції Пилипа Орлика

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції). Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи. Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу. Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад. 

52. Процес  та наслідки інкорпорації України до складу Російської імперії в XVIII ст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.

Етапи експансії:

І етап (1708—1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром  Батурина.  У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708—1722). Обрано П. Полуботка (1722—1724), але  за його діяль-ть-ув*язнений у Пертропавлівській фортеці.

II етап (1728—1734) — повернення Україні  частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, тому послабленя. Було знову дозволено вибори  гетьмана. Ним став Д. Апостол  (1727—1734).

III етап (1734—1750) — посилення імперського  тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський - втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії».

IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення  процесу російської експансії.  У 1750 р. Останній гетьман — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини.

V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація  української автономії. Після  ліквідації гетьманства 1764 р.  вся повнота влади в Україні  зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.

Отже, наслідки:

Обмеж-ня укр. прав та вольностей; посилення  централізації, уніфікації, русифікації; розколом укр. сусп-ва (заохочення чвар між старшиною та гетьманом, підбурювання селян проти старшини); експлуатацією людських та матеріальних ресурсів укр. земель. 

53. Централізаторська  політика Катерини  ІІ до України.  Причини та обставини  остаточної ліквідації  Росією Гетьманщини.

Про дії  Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади, стало відомо в Петербурзі. Катерині II  це не подобалось, особливо бажання старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини II була категоричною — зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв'язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імперський уряд, прагнув остаточної ліквідації Української держави — Гетьманщини. Отож, у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження.

Імператорським  маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського  увільнили від гетьманства. Натомість  для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

Скасування  гетьманства стало початком вирішального наступу царату на українську автономію.

Катерина II мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і ницих малоросів. 

54. Правобережна Україна  в другій половині  ХVII-XVIII ст.: політичний та соціально-економічний розвиток.

Оволодівши  на початку XVIII ст. землями цього  краю, Польща взялася за відновлення  своїх порядків - повернення земельних  угідь колишнім володарям. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння.

Великі  земельні володіння вимагали значної  кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від усяких повинностей залежно від договору на 15—30 років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Характерною рисою розвитку сільського господарства та промисловості наприкінці XVII—XVIII ст. було втягування цих галузей  у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення  поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку земель Правобережжя були зростання крупного феодального землеволодіння; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі. 

55. Соціальні і національно-визвольні  рухи на Правобережжі  та в Західній  Україні в  другій половині  ХVII-XVIII ст.

На цих  землях панщина сягала 2-6 днів.  Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів.

Стихійними  борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки=>гайдамацький рух на початку 18 ст.

Повстання 1734 р. очолив сотник Верлан.

Нова  хвиля гайдамацького руху – сер. XVIII ст.

Лави  повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

У 1768 р. - нове повстання- Коліївщина- М.Залізняк. Взяли багато міст. Потім- Умань. Один із полків, що охороняв, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх.

Незважаючи  на втрату ватажків і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.. Потім- подавлена.

Але гайдамацький рух на Правобережжі не вщухав до кінця XVIII ст.

      У Західноукр. землях діяли також опришки. На початку 30-х pp. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша.

Національно-визвольні  рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну  ситуацію, створюючи сприятливі умови  для втручання сусідніх держав. Ослабленням  Польщі скористалися Росія, Пруссія  та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території=> 3 поділи Польші. 

56.  Поділи Речі Посполитої. Зміни у політичному  становищі Правобережних  та Західноукраїнських  земель.

Прични  поділу РП:

- політична анархія у країні, спричинена боротьбою за владу різних угрупувань

- втручання  інозем. держав у внутр. справи  РП

- розорення  країни внаслідок постійних повстань, війни зі Швецією та Рос.

Ініціатор поділу РП- прусь. імператор Фрідріх II.

Всього- 3 поділи:

I поділ  (1772)

Росія захват. частину Схід. Білорусії

Австрія-Схід. Галичину

Прусія-Помор*я

II поділ  (1793)

Росія- Правобер. У., Центр. Білорусь

Прусія-Гданськ, знач част. Великої Польші.

III поділ  (1795)

Росія- Білор. ,Волинь, Латв та Литов землі

Австрія – Галичину, частину Волині, Малопольські землі із Краковом.

Прусія  – осн. частину великої Польші з Варшавою.

=>РП  припинила своє існування.

Таким чином під владою Рос. – Правобережжя, за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття, які належ. Австрії.

Перші заходи рос. влади на землях Правобережжя:

- поширено  адмін. устрій Росії. Українські  землі об*єднано у Київ., Волин., Подільську губернії

- держ. мова- рос.

- за  поль шляхтою збережено її  права 

- діяв 3й Литовський статут 1588р.

- головні  посади обійняли рос. чиновники

- землі  катол. церкви конфіск-ні і  передані рос. дворянству