Київська русь та її місце на середньовічній арені

Після смерті Всеволода в 1093 р. його син, чернігівський князь Володимир  Мономах, не став займати київський  стіл, запросивши до Києва сина Ізяслава – Святополка. Невдовзі Мономах віддав і Чернігів Олегу Святославину, який заявив про свої права, погрожуючи міжусобною війною. Володимир зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів після загибелі Ростислава.

У 1097 р. Ярославові онуки зібралися на з’їзді в Любечі, де прийняли угоду, за якою спільна доти отчина розпадалася на три окремі отчини старших ліній Ярославського дому. Рішення Любецького з’їзду утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Всеволодовичам, тобто Володимиру Мономаху [18, с. 176].

Перше десятиліття ХІІ ст. позначилося протистоянням з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше, до того ж щорічними походами в половецькі землі вони убезпечували власні володіння від їхніх набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишився переяславський князь Мономах, який своїми блискучими перемогами зажив слави оборонця Руської землі. Тож, коли 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира.

Дослідники схильні вбачати  у київському повстанні тонкий розрахунок князів – претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир Всеволодович не міг стати київським князем. Певної законності його утвердженню в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Київ зустрів Мономаха, за свідченням літопису, 20 квітня 1113 р. «з честю великою». На думку В. Власова, головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а й Турово-Пінська земля, якою він заволодів трохи пізніше. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не смів противитися його волі. Для налагодження мирних стосунків між руськими князями Мономах, як і його попередники Володимир Великий та Ярослав мудрий, використовував шлюби. Це стосується і його відносин з іноземними монархами та навіть з половцями.

З-поміж заходів князя, спрямованих  на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому було схвалено так званий «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Крім того, правління Мономаха стало часом розбудови Києва.

Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньополітичного становища. За його владарювання практично всі удільні правителі повністю залежали від великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнювати економічні зв’язки між різними давньоруськими землями.

По смерті Володимира у 1125 р. київський  стіл посів його син Мстислав, який продовжував політику батька. Роки його правління вважаються часом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості.

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Важко переоцінити історичне значення Київської Русі. В цей період склалася давньоруська народність, яка об’єднала всі східнослов'янські племена в нову, більш високорозвинену етнічну спільноту.

Це говорить про те наскільки  велике значення Давньоруської держави  в історії Східної Європи. Але  цим не закінчується значення Київської Русі у вітчизняній і світовій історії.

Спадщиною київської доби, що дійшла до наших днів і внесла свій вклад до скарбницю культур всіх сучасних східнослов’янских народів, являються безцінні, багаті перші літописи, що є не лише літературними пам'ятками, але і справжніми історичними працями. Дивовижно яскравий фольклор, великі архітектурні пам'ятники, досконалі художні витвори.

Ця спадщина витримала всі випробування часу розповсюдивши вшир і охоплюючи з часом усе більш широкі верстви населення.

Давньоруська культура зробила  величезний вплив на культуру не лише слов'янських племен і народностей Східної Європи, що як входили, так і не входили до складу Київської Русі. Разом із давньоруською культурою широко розповсюджувалась давньоруська мова.

В період Київської Русі у східних  слов'ян склалися феодальні стосунки, затвердився феодальний спосіб виробництва, що було кроком вперед по шляху історичного розвитку в порівнянні з первіснообщинним ладом.

Феодальному суспільному устрою відповідає феодальна держава. На тому етапі  історії у східних слов'ян була ранньофеодальна Давньоруська держава.

Давньоруська держава на Сході зіграла ту ж роль, яку на Заході Європи зіграла імперія Карла Великого. Вона поклала початок державності не лише слов'янських, але і неслов'янських народів Східної Європи, що вперше почали своє політичне життя в державних формах у межах Київської Русі.

Київська Русь стала стіною на дорозі просування орд степових кочівників, ослабивши їх натиск на Візантію і  країни Центральної Європи.

Русь зіграла велику роль в стосунках  між Заходом і Сходом, виступаючи східним форпостом європейського  феодального християнського світу. Яскравою і різноманітною культурою, багатством своїх земель, могутністю і доблестю своїх наполегливих сил Русь проклала дорогу в ряди могутніх і впливових країн Заходу і Сходу.

Київська Русь - величезна, багата і могутня держава східного слов'янства, країна на території якої склалася давньоруська народність, залишила після себе безцінний спадок і зіграла величезну роль у всесвітній історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

 

1. Анохин Г.И. Новая гипотеза происхождения государства на Руси // Вопросы истории. – 2000. – №3. – С. 51-61.
2. Асєєв Ю. С. Архітектура Київської Русі. – К.: Наука, 1969. – 189 с.
3. Давня історія України: У 2кн. / Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2 / Толочко, П.П., Козак Д.Н., Моця О.П. та ін. – 224 с.
4. Грушевський М.С. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 1. – 640 с.
5. Котляр М.Ф. Запровадження християнства у Давньоруській державі // Український історичний журнал. – 1988. – №6. – С. 14-25.
6. Котляр М.Ф. Історія України в особах . – К.: Україна, 1993. – 346 с.
7. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 576 с.
8. Моця О. П. Київська Русь від язичництва до християнства. – К.: Глобус, 1996. – 387 с.
9. Пашуто В. Внешняя политика Древней Руси. – М.: Наука, 1968. – 237 с.
10. Попович М.В. Нариси історії культури України – К.: Артис, 1999. – 286 с.
11. Ричка В. М Формирование территории Киевской земли (ІХ - первая треть ХІІ вв.) – К.: Наука, 1988. – 274 с.
12. Рыбаков Б.А Давняя Русь: сказания, былины, летописи. – Москва: АН СССР, 1963. – 167 с.
13. Рыбаков Б.А Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. – Москва: Наука, 1982. – 194 с.
14. Рыбаков Б.А. Новая концепция предыстории Киевской Руси: Тезисы // История СССР. – 1981. – №2. – С. 40-59.
15. Таненков Б.П. Давня Історія України. – Кн. 1. – К.:Наука, 1995. – 279 с.
16. Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. – К.: Наукова думка, 1989. – 179 с.
17. Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории. – 1991. – №6. – С. 3-15.
18. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.