Київська русь та її місце на середньовічній арені

 

К.Р. та її місце на європейській середньовічній арені  Юлія Шеничняк

 

на 1 декабря

0930451446

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Давньоруська держава, або як її ще називають – Київська Русь, була однією з могутніших держав Європи IX-XIII ст. Вона відіграла велику роль в історії слов'янських народів, сприявши їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку. Її історичним центром було середнє Подніпров’я, де існували певні традиції політичного життя. Через те, що центром нової східнослов’янської держави був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київська Русь.

Займаючи величезну  територію – від Балтики до Чорного моря, і від Волги до Карпат, Русь являла собою історично  важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільноту. Вивчення історичної спадщини даного періоду є необхідним для розуміння подальшого розвитку українських земель.

Щодо практичної актуальності нашого дослідження зазначимо наступне. Київська Русь як державне утворення  є знаковою віхою у історії  українського народу. Протягом своєї  епохи Київська Русь переживала різні  часи: від розквіту до повного занепаду, її історія дала багато яскравих прикладів єднання, розумного правління, бажання піднести свою державу до високого світового рівня, що не завадило б і нашим теперішнім державним діячам. Київська Русь безумовно займала одне з головних місць на європейській арені розвитку людства.

Історіографічна база роботи. Вивченню історії Київської Русі присвячено значну кількість наукових досліджень. В працях російських та українських істориків кінця XVIII – першої половини XIX ст., як-то В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, М. О. Максимовича та інших була розгорнута широка аспектація думок щодо розвитку першої східнослов’янської держави. У XX ст. їх традиції було продовжено радянськими істориками, їх наукові інтереси лежали перш за все в площині соціально-економічних питань. За часів незалежності історіографія дослідження давньоруської проблематики поповнилась новими іменами: Толочко П., Греков Б. Д., Тихомиров М. М. Сучасні дослідники розглядають проблему під новим кутом зору, застосовують міждисциплінарні принципи.

Джерельна база. Протягом тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Основу давньоруського літописання становить „Повість минулих літ” начебто укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі у 1110 р. З розвитком Київської Русі у народу зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору.

Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу. Вище названі джерела доповненні матеріалами археологічних розвідок складають джерельний комплекс, що дозволяє провести наше дослідження.

Об’єктом дослідження курсової роботи є Київська Русь, хронологічні межі існування якої охоплюють IX – XIII ст. Нижня межа дослідження пов’язана з появою державного утворення відомого під назвою Давньоруська держава. Верхня межа обумовлена політичним знищенням Давньоруської держави спричиненим монголо-татарським вторгненням.

Територіальні межі дослідження – територія Київської Русі яка охоплювала землі від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат.

Метою даної роботи є всестороннє дослідження історії Давньої Русі, в її політичних, соціальних, економічних аспектах, визначення місця нашої держави в тогочасній європейській спільноті.

Виходячи з поставленої мети визначено основні завдання дослідження:

• висвітлити історичні концепції щодо епохи історичного спадку Київської Русі;
• дослідити політичний устрій держави утворення Київської русі;
• дослідити соціально-економічний ти культурний розвиток Київської Русі;
• визначення особливостей розвитку держави і її місця в історії українського народу та Європейської спільноти.

Структура роботи відповідає меті і завданням дослідження і побудована за проблемним принципом. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ  ОГЛЯД КОНЦЕПЦІЙ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНОГО  УТВОРЕННЯ

 

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку склалась одна з найбільших держав в Європи - Русь. Існування київської Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIII ст. Політична форма держави на першому етапі розвитку( до 30-ті роки XII ст.) є ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздрібненості, що характеризується подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацію окремих князівств. Видозмінюючи свою федеративну структуру, Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників [3, с. 47].

В працях істориків В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, М. О. Максимовича  розгорнуто широкий розвиток Київської  держави. Згідно істориків, Русь була єдиною державою, що забезпечувалася єдністю  князівського роду який володів країною.

М. І. Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдності мови , віри, побуту і князівського роду.

М. Грушевський у своїй праці  „Історія України-Руси” присвятив два томи Київській Русі. Він показав всю суперечливість її історичного розвою. М.М. Покровський вважав, що Русь була феодальною державою, політична структура якої впродовж X-XIII ст. не зазнала кардинальних змін.

У працях Б. Д. Грекова, С. В. Юшкова. М. М. Тихономирова, Б. О. Рибакова, В. Й. Довженка створена нова концепція історії Русі, розвиток якій визначався феодальною системою. Щодо державного устрою то тут погляди істориків розійшлися.

Б. Д. Греков пов’язував розклад Київської  Русі з економічним занепадом  середнього Подніпров’я, що спостерігається з середини XII ст. С.В. Юшков крім економічного чинника, причиною держави вважав міжусобиці князів. Коли у 1169 війська Андрія Боголюбського взяли столицю Русі, Київська держава остаточно припинила своє існування.

М. М. Тихомиров визначає процеси дроблення Київської Русі на окремі князівства, і підкреслював, що вона і у XII-XIII ст. продовжувала бути значною міжнародною силою на сході Європи. Згідно з Б.О. Рибаковим що час з 1132 по 1241 рр. потрібно називати періодом феодальної роздробленості, а початковим етапом феодалізму, кристалізації самостійних князівств-королівств.

В. Й. Довженок підкреслював, що феодальні  землі-князівства не являли собою нічого нового для Русі XII-XIII ст., а виникли з утворенням Київської Держави і були її структурними одиницями. На його думку єдність Русі трималась на міцних економічних зв’язках, матеріальної і духовної культури.

З поглядів В.Т. Павлушко і Л. В. Черепніна  Давньоруська держава, політична система  якої заснована на знаті та різних форм данини народів, проіснувала до 30-х років XIII ст.

Знаменитий російський вчений Михайло  Ломоносов першим угледів в норманській  теорії акцент на німецькому впливі і  натяк на нездатність слов'ян до державного будівництва. Він виступив з гнівною відповіддю німецьким  ученим і намагався обґрунтувати першочергову роль слов'ян. Зауваження Ломоносова лягли в основу так званої антинорманської теорії і поклали початок дискусії, що триває до цього дня [8, с. 127].

У XIX — на початку XX ст. здавалося, що норманісти близькі до перемоги, адже серед них були більшість західних і цілий ряд видатних російських істориків. Не дивлячись на це, переконаними антінорманістамі залишалися два ведучих українських історика — Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Зате справжній контрнаступ розвернувся в радянській історичній науці 1930-х років. Норманська теорія проголошувалася політично шкідливою, бо вона “заперечувала здатність слов'янських народів створити незалежну державу”. Сам Нестор-літописець (легендарний чернець XI ст. укладач “Повісті минулих літ”) був оголошений тенденційним і суперечливим автором. При цьому його новоявлені критики намагалися спертися на дані археологічних розкопок, нібито що не підтвердили скільки-небудь значної скандинавської присутності в Київській Русі. Звідси робився висновок: Київську Русь заснували самі слов'яни.

На соціально-економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток Русі нормани, таким чином, не зробили великого впливу. Вони виступають не творцями державності, як це намагаються довести деякі історіки-норманісти, а лише учасниками тих якісних змін в суспільно-політичному житті Русі, які були підготовлені багатовіковим соціально-економічним розвитком східного слов'янства.

Згідно ж антинорманської теорії, “Русь” походить від назви річок  Рось і Русна в Центральній Україні. Є у розпорядженні антинорманістів і ще одна гіпотеза: “Русь” пов'язана з кочовим плем'ям роксоланів, назва якого походить від іранського “rhos”, що означає “світло”. У всіх перерахованих гіпотезах є серйозні недоліки, і жодна з них не отримала загального визнання.

В усякому разі в літописних джерелах, що дійшли до нас, слово “Русь” спочатку з'являється як назва народу, а  саме варягів (скандинавів), потім - землі полян (Центральної України), а згодом — і всього політичного новоутворення — Київської Русі. Попутно відзначимо, що вже в 1187 р. в літописах з'являється і термін “Україна”, але для позначення саме лише околиць Київської Русі. Коротше кажучи, історики так до цих пір і не прийшли до згоди ні з питання про походження слова “Русь”, ні по ширшій проблемі скандинавських або слов'янських заслуг в створенні Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

 ПЕРШІ КНЯЗІ. ЇХ ЗОВНІШНЯ ТА ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА

 

Найпершими князями Київської  Русі вважаються Аскольд і Дір. Однак  щодо ідентифікації цих персонажів існує величезний різнобій думок. Спираючись на свідчення різноманітних джерел, історики дебатують кілька гіпотез. Перша – що варяги Аскольд і Дір жили в різний час: Дір, котрий власне і був хаканом русів, згаданим у «Бертинських анналах», – умовно між 838-859 роками, а Аскольд – між 860-883 роками. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на базі полянського союзу племен, а сам Дір, імовірно, був останнім племінним князем з династії Києвичів, що утрималася, аж доки не була витіснена варягом Аскольдом (за іншим варіантом цієї ж гіпотези, Аскольд теж іще не був варягом). Природно, що першої теорії дотримувалися норманісти, а другої – антинорманісти, оскільки питання про походження перших київських князів безпосередньо пов’язане з питанням про походження самої Русі. Врешті, третя – що Аскольд і Дір були сучасниками і співправителями, аналогом чого є побутування схожої моделі влади у тодішніх південних сусідів Русі мадяр, а також в Хозарії, де водночас правили два царі – «найбільший», тобто власне цар по крові, та його «заступник». Згідно з цією гіпотезою Дір міг бути «найбільшим царем», а Аскольд – його «заступником» [18, с. 169].

У часи Аскольда (за літописом, між 862-882 роками) Держава Русів охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів та південно-західних сіверян. Решта ж сіверян, як і племена на північ від Києва, платили данину хозарам, а з півдня федератами Хозарії лишалися уличі й тиверці разом зі своїми ще південнішими сусідами – кочовими мешканцями степової смуги між Дніпром і Дністром мадярами, союзом племен угро-фінського походження. Аскольд не вступав в конфлікт з могутньою Хазарією, однак титул хакана [кагана], під яким його згадують тогочасні візантійські та арабські джерела, опосередковано засвідчує претензії першого руського князя в Києві на харизматичну («царську») владу. За Аскольда було здійснено кілька досить гучних грабіжницьких походів на Візантію. Особливого розголосу набув похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь у 860 р. Незважаючи на відносну невдачу цього походу, він відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Облога Царгорода стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких творах: із посиланням на «летописанье греческое» «Повість временних літ» відзначає, що від цього часу «начася прозивати Руська земля». Тобто відбулося, по суті, дипломатичне визнання Візантією східнослов’янської держави. Певною мірою русько-візантійський договір зумовлював активність Русі на Сході. Так, похід на Абесгун відповідав практичним інтересам русичів, але разом із тим розглядався і як виконання ними союзницьких зобов’язань щодо Візантії, Яка тоді воювала з Арабським халіфатом. Крім того, із походом на Візантію 860 р. історики пов’язують першу спробу впровадження заходами князівської влади християнства на теренах Руської держави. Однак Н. Яковенко стверджує, що це хрещення не вплинуло на руський народ, залишившись особистою справою князя та частини його дружини [14, с. 41].

В. Власов припускає, що через спробу поширити християнство в Руській  державі, яка наразилася на труднощі, проти князя почала назрівати  змова, бо не всі у князівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходів Аскольда і не всі наділені владою русини погодилися з ними. За свідченням літописця, який вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами, безпосередню причетність до тієї змови мав рід варязького князя Рюрика, який тим часом сидів у Новгороді. Саме на підтримку Рюрика, як припускають дослідники, сподівалися змовники. Однак він помер у 879 р., тому, щоб завершити наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега, який був опікуном малолітнього князя Рюрика – Ігоря і, відповідно, мав повноваження правити від імені княжича.

Всі дослідники погоджуються в тому, що саме Олег убив Аскольда в 882 році (про  це свідчить літопис). Погоджуються також  у тому, що Олег прибув до Києва із Новгорода. Однак довкола постаті  Олега суперечок не менше, ніж довкола постатей його попередників. Зокрема неясно, чи Олег справді був родичем ладозько-новгородського князя і опікуном малолітнього Рюрикового сина Ігоря, чи самозванцем. За літописною версією, власне він відкрив генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві та оголосивши місто столицею своїх володінь: «се буде мати градам руським». Ті, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок змови прибічними Олега поклали край правлінню династії Києвичів [14, с. 42].