Київська русь та її місце на середньовічній арені

За свідченням літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря і талановитого полководця. Він прагнув віднайти нових способів посилення влади. Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які визнавали законною владу Аскольда. На початку свого правління князю довелося воювати з деревлянами і сіверянами. Підкоривши їх, новий київський князь почав розширювати межі своїх володінь. У 885 р. він приєднав землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку Х ст. Олег домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов’янські народи, зокрема мерю, весь, чудь.

Об’єднуючи землі навколо Києва, Олег діяв доволі розважливо. Так, встановивши  зверхність над сіверянами, він наклав на них легку данину. До того ж  приєднані Олегом племінні союзи  були здебільшого данниками хозарів, але Олег поклав цьому край, завоювавши ці племена.

Мудрістю були позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклав  мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів. Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь дав їм змогу безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі.

Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із Візантією – за думкою В. Власова, він збирав сили для рішучого й вельми важливого для Руської землі походу.

Такий похід проти Візантії Олег і справді здійснив у 907 р. Велику цінність для істориків має наведений  у «Повісті временних літ» текст  та візантійцями. Умови угоди оцінюються як вигідні для Русі. Умови договору 907 р. були уточнені в 911 р. – після нового Олегового походу. Ця нова угода встановила правові норми у важливих справах, що стосувалися русько-візантійської торгівлі. Участь руської дружини у візантійських військових походах, які П. Толочко пов’язав із договором Аскольда 860 р., М. Грушевський відносить саме до цих угод, підписаних Олегом. Укладення угод з Візантією мало велике значення, адже це підтвердило міжнародне визнання Руської держави [14, с. 47].

Східні походи Олега залишилися маловідомими, тому що про них майже  не збереглося згадок. Але такі походи мали місце і, як і візантійські, припадали на останні роки правління  князя. М. Грушевський припускає, що північна билина про похід Вольги Святославича на Індійське царство – це свідчення саме одного зі східних походів Олега, а саме каспійського.

Після смерті Олега в 912 р. київський  стіл посів Ігор, якого літопис  називає сином князя Рюрика. М. Грушевський однак вважає, що смерть Олега могла мати місце пізніше (у 914 чи 915 р.), до того ж зазначає, що між Олегом і Ігорем між княжити Дір. Однак ця думка здається мені маловірогідною, оскільки за свідченням багатьох джерел правління Діра відбувалося набагато раніше. Внутрішня політика його була зорієнтована на зміцнення залежності від Києва підвласних слов’янських народів. Як і Олегові, Ігорю довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен. Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. У 914 р. Ігор приборка деревлян і наклав на них данину, більшу за Олегову. Не хотіли визнавати Ігореву владу і уличі, з якими він три роки вів боротьбу, після чого вони залишили обжиті місця й відступили у межиріччя Південного Бугу та Дністра. Зброю Ігор застосував і проти тиверців. Ці військові заходи відповідали вимогам тогочасних реалій, коли право на володарювання найчастіше доводилося силою. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя – тобто щорічний об’їзд князем підвладних йому територій та збір данини.

Зібравши данину – здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князь прагнув вигідно її продати. Грішми і заморським крамом він розраховувався з найманими воїнами і своїми дружинниками. Отже, повернувшись до Києва, князь незабаром відправляв купців до Константинополя, з яким умови угоди Ігорю довелося поновлювати – він також здійснював військові походи до Візантії. Перший (941 р.) був невдалим. Човни русичів наразилися на «грецький вогонь» візантійців. Ця невдача спонукала Ігоря до нового походу, що відбувся в 944 році і закінчився підписанням мирної угоди, про яку оповідає «Повість временних літ» і візантійські джерела. Вона була написана у двох примірниках, один з яких зберігався в Києві, інший – в Константинополі. Військову допомогу Візантії, що її здійснювали русичі, В. Власов пов’язує саме з цією угодою, а не з угодами Аскольда і Олега, стверджуючи, що саме ця обставина пояснила похід Ігоря на Закавказзя в тому ж році [7, с. 127].

У зовнішній політиці Ігор мусив  зважати не лише на візантійців, а й на печенігів – тюркомовний кочовий народ, який вперше наблизився до кордонів Русі в 915 р. Щоправда, великого клопоту державі за час Ігоря вони ще не завдавали, почавши дійсно дошкуляти Русі за Ігорового сина Святослава.

Існує багато легенд про смерть князя Ігоря. Суть їх зводиться до того, що його вбили деревляни під час чергового збору данини. Одні це пояснюють тим, що данина була надто висока, і через це деревляни повстали проти князя, інші – що древлянські князі вважали себе не нижчими за київських і мали на меті посісти їх місце, а збір данини був приводом для виступу; я ж думаю, тут має місце комплекс причин. На мій погляд, вбивство Ігоря справді могло бути підготовлене заздалегідь, однак, як суголосно кажуть дослідники, Ігор встановив данину вищу, ніж Олег, тому це також мало зіграти свою роль. Так чи інакше, деревляни вбили Ігоря в 945 році (однак М. Грушевський бачить можливість подовжити його життя до 947 чи 948р.).

Правити землями, що були підпорядковані Києву, після смерті Ігоря стала  його дружина Ольга. Про державні заходи княгині відомо небагато, хоч володарювала вона 20 років. Проаналізувавши легендарні розповіді літописця й авторів життєписів Ольги як святої, зіставивши їх зі свідченнями чужинців, історики дійшли висновку, що княгиня передусім прагнула владнати внутрішньодержавні справи. З її регентства в традиції перераховувалося два факти: війна з деревлянами та її хрещення. Війна Ольги з Деревлянами після їх повстання і вбивства Ігоря була правдоподібним першим визначним актом її правління. Ця війна закінчилася значним обмеженням старої древлянської автономії – Ольга гідно помстилася за свого чоловіка [7, с 148].

Інша серія фактів з житті  Ольги оброблена легендою – це її подорож до Константинополя і  хрещення. Як свідчить «Повість временних літ», Ольга їздила до Візантії насамперед для того, щоб прилучитися там до християнської церкви. Очевидно, під час цього візиту велися переговори і про торгівельні проблеми. Після повернення додому, княгиня заходилася поширювати християнське вчення на Русі, передвіщаючи майбутнє охрещення Київської держави. Однак, очевидно, її заходи не досягли тоді успіху, оскільки масове хрещення русичів сталося вже за правління Володимира Великого. Як зазначає В. Власов, Ольжин син Святослав не став християнином не через своє запекле язичництво, а тому, що язичником хотіли бачити його впливові можновладці, дружинники, на яких він спирався під час свого правління. Отож, задумане Ольгою хрещення було ще не в часі.

Руську державну систему Ольга  тримала сильною і владною рукою. Ця система не ослабла і не розвалилася в часи між Ігорем і Святославом, коли останній, як тільки фактична влада перейшла до нього в 957 р., міг вирушати в далекі походи, що вимагало стабільності державної машини. Йому не довелося гаяти нас на приборкування неслухняних племен – з рук матері він прийняв повністю упорядковану державу.

Отже, Святослав воював з іншими державами протягом усього свого  правління, прагнучи силою зброї  утвердити Київську державу на міжнародній  арені. Розпочав князювання він походами на Оку та Волгу в 964-965 рр., маючи на меті підкорити Хозарський каганат. Поставлену мету Святославові вдалося реалізувати. Падіння Хозарії сприяло подальшому об’єднанню східнослов’янських племен, оскільки вдалося позбутися зазіхань хозарських володарів на землі в’ятичів і сіверян. Проте ліквідація Хозарської держави відкрила шлях на захід кочовим племенам Сходу, що створило для Русі постійну нову небезпеку. Печеніги зуміли блокувати торговельні шляхи на схід і стали господарями південноруських степів. Печенізька загроза нависла над Придніпров’ям і безпосередньо над Києвом.

Наступна зовнішньополітична акція  Святослава – походи на Балкани, що були спричинені прагненням зміцнити позиції Русі на Дунаї. В результаті першого балканського походу в 967-968 рр. було захоплено Нижнє Подунав’я. Князь зробив своєю резиденцією місто Переяславець, що розташовувалося при впадінні Дунаю в Чорне море. Однак посилення позицій Київської держави на Дунаї непокоїло Візантію, тому імператорський уряд таємно направив посольство до Болгарії з пропозицією проти Русі; крім того, вдалося організувати похід на Русь печенігів. Облога Києва, де знаходилась Ольга з онуками, змусила Святослава покинути Болгарію і йти рятувати столицю [3, с. 89].

У 969 р. Святослав знову рушив  на Балкани. На той час ситуація в Болгарії докорінно змінилася – болгари змусили русичів залишити головні опорні пункти та відійти до Дністра. Перейшовши у наступ, Святослав знову оволодів Переяславцем, однак домагання князя суперечили планам візантійського двору, і новий імператор Іоан І Цимісхій наказав вислати проти русичів свої війська. У 970 р. виснажені сторони змушені були укласти мир. За угодою з імператором Святослав пішов на Балкани і закріпився в Доростолі. Навесні 971 р. візантійське військо несподівано вступило до Болгарії. Три місяці тривала облога Доростола, після якої сторони вдалися до переговорів. За умовами угоди 971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї, а імператор зобов’язувався безперешкодно пропустити русичів додому. Однак імператор таємно повідомив печенізького хана Курі, що знесилені русичі повертаються з великою здобиччю на Русь. У районі дніпровських порогів печеніги перекрили шлях до Києва. На початку 972 р. Святослав із дружиною дійшов до порогів, де його атакували печеніги. У бою більшість війська разом з князем загинули [3, с. 101].

Зовнішня політика Святослава хоч  і сприяла збільшенню території Київської держави, проте призводила до великих втрат серед русичів, які становили кістяк армії, що негативно позначилося на господарському житті країни. Розширені кордони держави потребували величезних для їх оборони, а Русь не мала для цього достатніх сил. Тому фактичними господарями на півдні стали печеніги, які контролювали простори від Волги до Дунаю.

Перебуваючи весь час у походах  то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив своє володіння між трьома синами. На київський княжий стіл був посаджений старший – Ярополк, в Деревлянській землі – Олег, а в Новгороді – Володимир. Однак миру між братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом, і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись від можливої розправи, утік, як каже літописець, за море, тобто в Швецію. Проте в 980 р. він повернувся із загоном вікінгів і здобув Новгород, Полоцьк, а далі й Київ. Отже, з 980 р. Володимир утвердився на київському престолі.

В часи правління Володимира Русь утвердилася на провідних позиціях серед найрозвинутіших країн  середньовічної Європи. Він провів реформу структури державного правління, в результаті якої чільні посади в  керівництві почали обіймати тільки члени великокнязівської родини, а система відносин між сюзеренами і васалами стала чітко зарегламентованою.

Ставши великим князем, Володимир  заходився послідовно приєднувати  до Києва нові території. Протягом свого  правління він встановив кордони Русі вздовж Дністра, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги – на сході, Чудського, Ладозького та Онезького Озер і Фінської затоки – на півночі, Причорномор’я та Приазов’я – на півдні. За Володимира відбулася заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.

Великі обшири держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж  заходів князя відігравали військові  походи. Літопис насправді наводить їх чимало, датуючи переважно першими  роками Володимирового князювання.

Наприкінці Х ст. відбулися корінні  зміни ідеологічної системи –  вона була приведена у відповідність  до соціально-економічної структури  феодалізованого суспільства. Писемні  джерела свідчать, що у 80-х роках  Х ст. Володимир починає «релігійні експерименти». Спочатку створює в Києві пантеон популярних у різних землях Східної Європи язичницьких богів і ставить на чолі цього пантеону Перуна – головного бога великокнязівської дружини.

Однак специфіка феодалізму (вертикальна  стратифікація суспільства) вимагала мати над усім народом тільки одного володаря, а в релігійно-ідеологічній сфері – відповідно тільки одного бога. До того ж, впровадження однієї релігії для всіх племен Русі сприяло б централізації держави і підтримувала б її територіальну єдність [6, с. 158].

Літописи вказують на знайомство Володимира з догмами ісламу, іудаїзму та християнства. Після детального вивчення всіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних  заходів князь у 988 році прийняв  християнство і почав поширювати його на Русі. Цю подію літописець пов’язав із візантійським походом Володимира на Херсонес. Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало язичництво князя. Охрестившись, Володимир одружився з візантійською принцесою Анною та повернувся до Києва, де вдався до рішучих заходів щодо хрещення киян.

Навернення до християнства киян започаткувало  охрещення всієї держави. Однак  не всі давньоруські землі були християнізовані  за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу.