Этапы развития украинской литературы

ЗМІСТ

1.       Зародження нової української літератури. І. Котляревський………....3

2.       Літературна діяльність Т.Г. Шевченка………………………………..….6

3.       Розвиток української літератури в другій половині ХІХ на початку ХХ століття. Творчість Лесі Українки………………………………………...10

4.       Розвиток української літератури на західноукраїнських землях. Творчість І. Франка…………………………………………………………..15

5.       Список літератури…………………………………………………………….36

Зародження нової української літератури.

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор П. Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Є. Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т. Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка".До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах. Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав М. Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником І. Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи К. Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.

Іван Котляревський

(1769-1838)
Письменник, драматург, перший класик нової української літератури
Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія. Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова. Один із співучнів Котляревського згадував про поета, що той «мав пристрасть до віршування і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем».
У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на останньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. «В цей період свого життя бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці…» Саме під час вчителювання, з 1794 р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою».
Протягом 1794—1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми. З 1796 по 1808 р. І.Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом. За відвагу й хоробрість І.Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою». Спочатку І.Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура.
Згодом, у 1808 році, книговидавець І.Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора. У 1808 році в чині капітана І.Котляревський виходить у відставку і пробує влаштуватися на цивільну службу в північній столиці. У 1809 році з’являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий».
З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І.Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру.
З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Стараннями І.Котляревського було випущено з кріпацтва М.Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора.
У 1835 році за станом здоров’я І.Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року.
Творчість І.Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву.
Життя і творчість І.Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Невблаганна самодержавницька дійсність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу. Поневірянням, визиском, кров’ю вписано у літопис історії українського народу сторінки немилосердного XVIII сторіччя, яке, за справедливим визначенням П.Куліша, виявилося віком «расхищения национальной собственности всеми благовидными и неблаговидными способами».

То був час, коли на історичному роздоріжжі народ міг втратити все — надії, традиції, культуру, майбутнє і, зрештою, себе. Стихійні протести щораз захлиналися під безжальною силою і жорстокою сваволею царських сатрапів. Набирало розмаху кріпацтво з його дикунською мораллю та антилюдськими законами. «Доборолась Україна до самого краю», — писав її геній Тарас Шевченко. І раптом серед мертвої тиші лунає сміх — зневажливий, саркастичний, життєствердний сміх. Той сміх пробудив у душах людей не тільки почуття гідності, але й повернув віру в себе, у свою неповторність і значущість.
Мабуть, жоден народ у світі не наділяє такими повноваженнями своїх митців, як український. Особливо це стосується літераторів. Слово завжди було в особливій пошані у нашої громадськості, а тому письменники і поети сприймалися громадською думкою майже як пророки. Зрештою, осягаючи нашу історію і зупиняючись на реаліях сьогодення, ми переконуємося: в тому, що незалежна Україна відбулася, — найперша заслуга нашого письменництва. Отже, розглядаючи І.Котляревського лише як літератора, годі й думати про повноту сприйняття цієї суспільної постаті. Тільки мірки громадсько-літературні здатні реально показати його масштабність і значення. Т.Г.Шевченко лише двома рядками про свого великого попередника зумів передати його історичну вагу і значущість. І.П.Котляревський
Всю славу козацьку, за словом єдиним, Переніс в убогу хату сироти.
Уже сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна хрестоматія народного життя, панорама побуту і звичаїв. Вергілій писав свій твір у той час, коли в Римській державі замість республіки поступово і повно утвердилася імперія. Необмежена влада зосереджувалася в одних руках Октавіана Августа. Будучи натхненним прихильником такої форми управління і самого імператора, поет змальовує владу мало не як милість, освячену вищими силами, а самого Октавіана Августа — напівбогом, виводячи його рід від міфічного сина троянського царя Анхіса і богині кохання Венери — Енея, який, за легендою, нібито після зруйнування греками Трої вирушив до берегів Італії і заснував місто Рим.
Вергілієва «Енеїда» мала надзвичайно успішне, якщо не тріумфальне літературне життя. Популярність і довголіття поеми пояснюється звеличенням і утвердженням абсолютизму, влади монарха, що знаходило гарячу підтримку європейської аристократії. «Енеїда» Вергілія на довгий час стала зразком класичного твору. І.П.Котляревський знав цей твір ще з семінарських часів у латинському оригіналі. Добре відома йому була і травестія М.Осипова та О.Котельницького «Вергилиева Энейда, вывороченная наизнанку». Опрацьовуючи сюжет свого твору, І.Котляревський узяв з поеми Вергілія лише основну сюжетну лінію та імена головних героїв.
«Щоб до ладу зрозуміти, чого вартий Котляревський в історії громадського руху на Україні, повинні ми якнайбільшу увагу звернути на три моменти в його творчості, а саме: стосунки Котляревського до того грунту, на якому зародилась його діяльність, силу його свідомості і, нарешті, її наслідки та вплив на формування національної ідеї й руху на Україні.
Характеристика цих моментів і дасть нам відповідь на питання про самостійність, свідомість та вплив Котляревського», — писав про основоположника нової української літератури С.Єфремов. Керуючись цим означенням, набагато простіше, зрештою, сприймати та осягати і славнозвісну поему нашого класика. Звісно ж, основним джерелом і натхнення, і поетичної матерії слугувала для митця тогочасна дійсність. Найважливіше ж те, що письменник поставив перед собою досі нечуване завдання — передати все новими творчими методами.
Я музу кличу не такую: Веселу, гарну, молодую, — Старих нехай брика Пегас, — за таким дещо грубувато спрощеним підходом криється могутня ідея оновлення. До неї письменник приступив з добрими намірами, що в кінцевому результаті дало багатий ужинок творчих здобутків. Українські типи, реалії побуту, несподівані ситуативні ходи і позиції письменник передавав і відтворював з граничною щирістю і виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність героїв поеми.
За міфологічною ширмою чітко проступають обриси тогочасного суспільства, сповненого несправедливостями життя. Національна ж особливiсть характеру українського народу — необорна волелюбність, що здатна стерти всі перешкоди на своєму шляху. Цією світлою ідеєю пройнято всю художню структуру «Енеїди». За словами О.Білецького, «сила і причина довговічності цього твору — в єдності авторського задуму і стилю. Ця єдність — у надзвичайно життєствердному, оптимістичному стихійно-реалістичному світовід-чутті, яким пройнято поему».
Вона «стала першою друкованою пам’яткою української літератури, що немовби завершувала період довго- го «підспудного» життя і в той же час відкривала перспективи нового розвитку, і, незважаючи на свою комічну зовнішність, була серйозною за своїм громадським значенням». І.Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг І.Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову брилу, що, покотившись кам’яним схилом, викликала могутню лавину, яка залунала «дужче грому». Не буде перебільшенням твердження, що незмірна лавина продовжує обростати новими активними масами і в день сьогоднішній. І в цьому велич І.Котляревського й історична заслуга.

Історія Пародій та твір Вергілія «Енеїда»

Травестія як особливий жанр пародії з’явився в XVII – XVIII століттях і означає розробку «високої» теми в «низьких» мові та стилі. А «вищого» за Вергілія годі було на той час шукати. Навіть Гомер, якого наслідував Вергілій, зникає на кілька століть в тіні славетного послідовника. Тож не дивно, що саме на Вергілієвому шедеври відточували свою барокову (італ.barocco – «вибагливий», химерний»)

Майстерність європейські літератори. Найгучнішу славу здобув француз П. Скаррон, чия поема «Virgil travesty» («Вергілій навиворіт», 1649-1652) стала класикою жанру.

Серед інших ішов за класиком А. Блюмауер; його німецьку «Енеїду» ( просвітницьку сатиру на церковну релігійність) прочитали росіяни Н. Оссіпов і А. Котельницький. Дотримуючись травестійного плану австрійця, вони ще раз «вивернули» Вергілія, цього разу на московський кшталт: «Энейда, вывороченная наизнанку Н. Осиповым, части 3-4 (1794); А. Коотельницким, часть 6 (1806)». Як визначають маститі філологи Московського держуніверситету, «травестированная Осиповым «Энеида» оказала влияние на украинского списателя И. Котляревского, опубликовавшего в 1798г. в Петербурге «Энеиду на малороссийский язик перелицованную». Поэма Котляревского получила признание как еще один яркий образец травестии на славянской почве». (Необхідне уточнення: видання 1798 року було здійсненно без відома автора. На титульній сторінці – напис: «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским. С дозволения Санкт-Петербургской цензуры. Иждивением М. Парпуры. В Санкт-Петербурге 1798 года». Видання, підготовлене самим автором, вийшло у 1809 році й мало назву «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Санкт-Петербург. В медицинской типографии, 1809 год»).

Сказати «оказала влияние» буде так само замало, як і поставити нашу «Енеїду» до шереги інших зразків травестії.

Літературна діяльність Т.Г. Шевченка

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.
        Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.
      Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя. Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".
       Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поета, мало сказати — новатора, а поета особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної               пристрасті.

        Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим              явищем              в              українській              літературі.
        Прокладаючи нові шляхи в літературній творчості, молодий поет не поривав різко зі своїми попередниками й сучасниками. Навпаки, він підкреслював свій зв'язок, спадкоємність із тими, хто перший починав нову українську літературу. Коли 1838 р. помер автор безсмертної "Енеїди", під враженням одержаної звістки Шевченко пише елегію "На вічну пам'ять Котляревському", в якій навіки визначив вагомість його внеску в культуру українського народу і всього людства. Так само високо оцінював молодий поет і першого прозаїка нової української літератури Г. Квітку-Основ'яненка. Він пише письменникові листа; прочитавши його нарис про А. Головатого, звертається до автора з віршовим посланням "До Основ'яненка". В. Жуковському присвячено ранню найкращу поему "Катерина", а Є. Гребінці — "Перебендю".
      Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо.
        Безперечно, у раннього Шевченка є дещо спільне з романтичною поетикою. Але ніколи, навіть у молоді роки, поет не втрачав своєї власної індивідуальності. Про це вагомо висловився І. Франко у статті про "Перебендю": "... геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність" — у той сплав, ім'я якому — Шевченко.
       Весь "Кобзар" нерозривно зв'язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв'язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: "З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем". Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став              не              гостем,              а              господарем.
       Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "використання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки.
        Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Автор "Кобзаря" — поет народний у розумінні безмежної відданості інтересам народу, але не "простонародно-примітивний".

        Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це не були часи крайнього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справжнього політичного життя, часи, про які В. Бєлінський писав: "Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед". У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" — передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі ("Катерина", "Причинна", "Тополя", "Утоплена", "Перебендя", ліричні поезії).
        Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", виходять окремими виданнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Кобзар", "Живописная Украйна". Він ще пильніше приглядається до життя народу, наполегливо шукає нових шляхів у творчості, в боротьбі з суспільним лихом.
        Шевченко виїжджає на Україну, де не був чотирнадцять років, і постійно подорожує. У 1845—1846 роках, перебуваючи в містах і селах Правобережної та Лівобережної України з власної ініціативи, а також за дорученням Археологічної комісії, він замальовує історичні місця, старовинні церкви й монастирі, руїни, могили тощо. Його малюнки архітектурних пам'яток Переяслава, Чигирина, Суботова, Густині, Полтави й досі зберігають не тільки мистецьку, а й наукову вартість.
         До сприймання й узагальнення своїх спостережень поет був підготовлений перебуванням у Петербурзі. Початок сорокових років І. Франко в статті про Шевченка назвав "добою великого перелому" в думках поета. Він нагадав про передову російську літературу тих часів (Пушкін, Грибоедов, Лєрмонтов, Гоголь, Бєлінський, Герцен), про прагнення показувати дійсність правдиво з усіма її хибами, будити в людей бажання виправляти ці хиби, вселяти віру в можливість їх подолання. І. Франко нагадував про прогресивну західноєвропейську літературу (Гюго, Жорж Санд, Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей), про перехід до політичного радикалізму, про порушування суспільних питань у літературі, про поворот до реалізму. Свої аналітичні роздуми над творчістю Кобзаря цього періоду Франко завершує відомим узагальненням: "Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча молода душа не повернулась також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік".
        Ще в Петербурзі Шевченко знав, що його чекає в Україні: "... там окрім плачу нічого не почую". Але те, що він побачив і почув, перевищило всі його побоювання. Страшне всенародне лихо вразило серце поета, й у нього вирвались перші жагучі, пристрасні слова: «Світе тихий, краю милий,
Моя Україно. За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?».
      Він не поспішає друкувати свої нові твори, але старанно переписує їх в альбом "Три літа", ніби готуючи для прийдешніх поколінь.
          Різкого зламу в світогляді Шевченка не сталося — поет був і залишався мужицьким демократом, але демократизм цей набув більш чітких, революційних рис. Так само він залишався народним поетом, виразником дум і прагнень трудящого люду, але з'являється й дещо нове. Поет і раніше правдиво показував дійсність з її хибами, але тепер значно розширюється діапазон його узагальнень. Він по-новому переосмислює і минуле, і сучасне, вирізняє вже не поодинокі хиби, а невиліковні виразки, страшні вади, які годі виправляти. У багатьох творах "трьох літ" важко відділити історичну тему від сучасної й навпаки. Все поєднується в один комплекс, в один синтез. Так народжується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Франко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" і "Кавказ" показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба жити".
         І це цілком справедливо. Поезія "трьох літ" — передусім поезія політична. Це викриття самодержавства й кріпосництва як системи в усіх без винятку її ланках, в усіх аспектах — державному, політичному, соціальному, національному, морально-етичному. Про друкування цих поезій в умовах царської цензури годі було й думати. Шевченко охоче читає нові вірші з альбому "Три літа", дає їх переписувати. Тому ми маємо численні списки революційних поезій, які поширювались протягом кількох десятиліть, хоча цей альбом був похований у III відділі. Шевченко сам переписав поему "Кавказ" для Адама Міцкевича. Цей текст був переданий у Париж через члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича і              вручений               поетові.