Християнсто:становлення та розвиток

 

 

 

Розділ ІІ.

ХРИСТИЯНСТВО І ФІЛОСОФІЯ: ТОЧКИ ДОТИКУ

 

 

            Християнство є дуже цікавим у тому контексті, бо відкриває для нас горизонти, які можна назвати горизонтами воскресіння. У теперішній нашій культурі ми живемо в рамках горизонту смерті: саме смерть є вирішальним кінцем усього, думка не допускає того, що поза смертю може бути ще щось. І можна собі уявити культуру, яка з пелюшок фактично формує твій світогляд, розуміння того, що десь та смерть чекає, підкрадається, приходить у певний момент – і все. Відповідно, ти мусиш будувати свої життєві плани, сім'ю, стосунки з іншими людьми виходячи з того розуміння, що є один вирішальний горизонт, який визначає все твоє існування. Християнство натомість не відкидає горизонту смерті як такого, бо це – реальний факт нашого буття, але воно якоюсь мірою стверджує, що він не є аж таким остаточним, за ним можемо осягнути горизонт воскресіння, яким може визначатися моє осмислення щастя, болю, страждання.

            Християнська традиція і культура розвивалася саме в рамках горизонту воскресіння. І навіть такі речі, як університети, які вилонювалися з християнської традиції й світогляду, що не обмежився горизонтом смерті, а відкрився для горизонту воскресіння – також поставали в рамках того світогляду.

           На жаль, тепер він трішки, так би мовити, стьмянів, відступив у людській свідомості перед горизонтом смерті. Тому одним із завдань філософів ХХІ століття є осмислити, як сьогодні можна жити в контексті горизонту воскресіння, що означає почати говорити категоріями дару, яким для нас є інша людина – тут і вже чи за три тисячі кілометрів звідси. Всі ці теми радше додають оптимізму, аніж руйнують внутрішню рівновагу, радше дають нагоду для духовного зростання, ніж знищують надію.

            Церковна точка зору на походження християнства випливає з самого змісту богослов'я яке ґрунтується на євангеліях. Християнство як вчення засновано боголюдиною Ісусом Христом, яке він проповідував у Палестині в часи римських імператорів Августа i Тиберія, був страчений i воскрес, i передав своє вчення апостолам, які проповідували його i поширили серед людей.

            Виникнення нової релігії пояснювали i пояснюють тим, що людство відступившись від бога захопившись ілюзією панування над силами природи за допомогою магії, все ж таки шукало шлях до бога. Цей шлях був довготривалим i складним, але все ж таки духовні пошуки поступово привели духовних провідників до ідеї єдиного бога. Тобто людство, пройшовши тяжкий шлях «дозріло» до визнання єдиного творця — "Коли прийшла повнота часу, послав Бог сина свого" (апостол Павло).

            Інша точка зору на походження християнства виходить з традиції яка була закладена в епоху Просвітництва i мала антиклерикальне (антицерковне) спрямування. Прибічники міфологічної школи розглядали християнство як неоригінальну, синкретичну релігію, яка увібрала у себе риси всіх впливових культів Передньої Азії i Середземномор'я. Історичну особу Христа вони заперечували, вбачали в ньому поєднання рис культів Осірiса, Діонiса, Мітри, інших сонячних божеств, відтак євангельське життя Христа розглядали як астральні алегорії.

            Представники історичної та соціологічної шкіл та прихильники матеріалістичної філософії (зокрема марксизму) пояснювали причини виникнення християнства через аналіз політичних та соціально-економічних процесів у Римській імперії І ст. Вбачали у ньому своєрідний синтез східних (іудейських) та західних (еліно-римських) релігійно-філософських ідей, що став наслідком певних причин і обставин.

            Розвиток складних політичних, економічних, міграційних та культурних процесів в Римській імперії посилили кризові явища і створили умови для зростання кількості людей, що втрачали не тільки економічний, але й духовний «ґрунт під ногами» і потребували упевненості, заспокоєння чітких життєвих орієнтирів та перспектив існування.

            Економічний розвиток імперії призводив до руйнації дрібного вільного виробника, що перетворювався на залежного орендаря, або поповнював лави жебраків, що складали населення великих міст імперії і жили за рахунок подачок влади. Експлуатація рабської праці досягла свого апогею, перетворивши мільйони людей на «тяглову худобу», позбавлену людської гідності. Спроби визволитись з рабства були з показовою жорстокістю придушені силою римських легіонів. Сподівань на краще «на цьому світі» у мільйонів людей не залишилось. Не почували себе впевнено і представники родової аристократії та римського патриціату в умовах свавілля зростаючої влади імператорів. Все це створювало ґрунт для пошуків нового, замість втраченого, сенсу буття. Ці пошуки спирались на і на ідеї висловлені грецькими філософськими школами: стоїцизм, епікурейство, скептицизм, еклектизм, новопіфагорейство, платонізм, неоплатонізм, і на нові, переважно східні, містичні вчення, що поширювались в імперії – грецькі культи Аполлона і Діоніса, єгипетські культи Ізиди та Серапіса, малоазійські культи Кібели, Адоніса та Аттіса, індоіранський культ Мітри та інші. В свою чергу на сході були відомі з часів еллінізму грецькі філософські ідеї.

            Для складного синкретичного релігійно-філософського світогляду населення римської імперії часів її занепаду були характерні наступні уяви, що були пізніше розвинені християнством:

- ідея умираючого  та воскресаючого Бога (культ  Діоніса);

- ідея необхідності  спасіння людської душі як  умови вічного блаженства;

- впевненість  у здатності кожної людини  долучитись до Божества через  засвоєння утаємниченої істини  та участь у спеціальних обрядах;

- необхідність  посвячення і життя в громаді  посвячених як умови спасіння;

- ідея Бога-посередника  між Богом-творцем і людьми;

- поклоніння  богині-матері (як у культі Ізіди), яка своєю самовідданістю рятує  Божественне єство;

- уява про  трояку долю душ у потойбічному  світі: вічні муки для невиправних,  муки для здатних до зцілення  і вічне блаженство для праведників[11].

            Під час еллінських (македонських) завоювань на Сході стають відомі філософські вчення греків: скептицизм, епікурейство, кiнiкізм та стоїцизм. Крім традиційних питань філософії про суть речей (фізика) та їх пізнання (логіка) ці школи дедалі більше осмислювали питання етичні – впорядкування людського життя. Разом з тим неоплатонізм розробив положення про безумовну цінність світу ідей та пов’язав досягнення щастя з пізнанням світу духовного – Богопізнанням.

            Отже, підґрунтя для поширення християнства складалось поступово під впливом елліністичної філософії, східної містичної релігійно-філософської традиції та внутрішнього розвитку самого іудейства.

            Отже, на зламі епох склались i філософські (Сенека, Фiлон Олександрійській, іудейські секти т. iн.), соціально-економічні i духовні (пошуки сенсу буття в світі, що змінюється) підстави для виникнення нової релігії, яка при певних умовах i якостях могла перетворитись на релігію, що могла задовольнити духовні запити більшості населення Римської імперії часів її занепаду.

            Хоч християнство і виникло на ґрунті іудаїзму як альтернативне йому вчення, але не привело до витіснення іудаїзму серед євреїв. Крім того, воно поширилось не тільки в межах Римської імперії, а досить швидко вийшло за її межі.

            Своїм походженням християнство все ж нерозривно пов’язано з іудаїзмом. До головних ідей, якi були покладені в основу нового релігійного вчення відноситься вчення про Месію. В іудаїзмі месія це очікуваний спаситель – цар (месія давньою єврейською мовою «машіах» – «помазанник», як називали царя в зв'язку з ритуалом інтронізації - помазання), про прихід якого вказано в книгах Пророків, з ним пов'язуються есхатологічні очікування кінця світу, Страшного Суду i створення небесного Граду, воскресіння мертвих, перемога над силами пітьми силами добра на чолі з архангелом Михаїлом.

            Саме з образом Месії пов'язується засновник нового вчення Ісус Христос.

            Навколо постаті Ісуса Христа точаться дискусії. Одні схиляються до точки зору згідно з якою Христос – історична постать, галiлейський проповідник, що був страчений. Вчення якого було пізніше розвинуто, доповнено, а на самого Ісуса перенесено уяву про Месію та наділено рисами боголюдини i (історична школа). Марксисти та iншi атеїсти взагалі заперечують існування історичного Ісуса Христа. Так само як i прибічники мiфологiчноi школи, вони вважають його пізнішим творенням, реконструкцією релігійних ідей в особі боголюдини.

            Церковна християнська точка зору на постать Христа діаметрально протилежна. Саме Христос e віссю християнства. Хоча i церква навколо природи Ісуса Христа вела досить довготривалу i запеклу боротьбу.

            Перші відомості про християн відносяться до 60-х р. н.е., але згадуються вони в «Аналлах» Тацита (І-ІІ ст.) де описуються жорстокі гоніння на християн за імператора Нерона. Деякі дослідники вважають це пізнішою вставкою, перепищика - християнина. Є згадки про християн у Светонiя, якi відносяться до 50 р. — часiв iмператора Клавдiя. Вiдомі згадки про Христа у листах Плiнiя Молодшого до імператора Траяна (111-112), але їх деякі дослідники, теж вважають підробкою. Але вже у ІІ половині ІІ ст. достовірних відомостей про християн уже багато[12].

Раннє християнство.

          Вчення Христа не поривало з іудаїзмом. Він був єврей, а відтак іудей, а отже цінував i шанував Писання — «Не думайте, що я прийшов порушити закон» – говорив Христос (Мф. 5.17). А пізніше іудейське Писання увійшло до християнського канону як Ветхий Завіт. Основні догмати іудейства про створення світу i людини включена в склад віровчення християн. Яхве шанується християнством як Бог-Отець. А ранні християнські громади деякий час притримувались таких суто іудейських звичаїв як шанування суботи i обрізання. Християнства була перейнята від іудаїзму ідея гріховності людини, i другою стороною цієї ідеї - ідея спасіння. Первородний гріх (гріхопадіння) – це порушення волі Божої першими людьми Адамом та Євою. За цей гріх вони були суворо покарані, а їх провина перейшла на все людство. В чому ж полягала новизна вчення Ісуса Христа.

             Люди грішні перед Богом - саме це рівняє всіх їх: іудеїв, греків, римлян, варварів, рабів i вільних, багатих i бідних - всі грішники, всі «раби Божі». Але Бог любить своїх дітей i посилає свого сина Месію, який своєю смертю спокутував первородний гріх i показав шлях (вчення) до спасіння. Той хто приєднується до вчення Христа, спокутує гріхи і спасеться (через хрещення). Нове тут те, що викупн а жертва Христа принесе спасіння не тільки богообраному народу, а всім, хто приєднається до Христа.

            Особливістю християнства є також те, що джерело вчення – слово Боже, його об'явлення. Істина явленя людям не через земного посередника-пророка, а через Бога – сина Божого, боголюдину Ісуса Христа. Через Ісуса Бог уклав Новий Заповіт з усім людством. Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети для людини не в земному житті, не у світі чуттєвому, а за його межами. Метою людини повинно стати духовне служіння Богові і прагнення Царства Божого.

            Формування християнського богослiв'я пройшло в ранньому середньовiччi (до схизми) два основних етапи 1) апологетика (вiд гр. «апологiя» - захист) представники якого виступили з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної фiлософiї, 2) патристика - (патер - отець) діяльність Отцiв церкви.

            Але вiд самого початку християнська теологiя мала два напрямки:

1) еллiнiстичну (пiзнiше еллiно-вiзантiйську)

2) римську  (пiзнiше латинсько-захiдноєвропейську).

            Для першої притаманне споглядання «внутрішньої» людини, глибин духу, тлумачення мiстичних тайн священних текстiв. Для другої - заснований на формально-логiчному методi рацiоналiстично-формалiстичний пiдхiд.

             У середньовiччi склалась система богослов'я. Хоча єдиної християнської системи богослов'я не iснує. Кожна конфесiйна теологiя має свої специфічні риси, але є риси якi єдинi для всiх християнських систем.

             Пiд богословською системою розумiють сукупнiсть рiзних богослiвських дисциплiн, кожна, з яких викладає рiзнi сторони вiровчення i культу. Вона складається з основного богослов'я, догматичного богослов'я, морального богослов'я, пастирського богослов'я, аскетики, гомiлетики, лiтургики, викриваючого богослов'я, екзигетики, церковної археології, церковного права i т. iн.

            Основне богослов'я (християнська апологетика вiд гр.- захищаю) - галузь теології яка захищає, виправдовує i викладає вiровчення за допомогою аргументiв звернених до розуму.

            Догматичне богослов'я перш за все повинно формувати ортодоксальнi уяви про догмати як незмінну богооткровенну iстину, по-друге розкрити змiст догматiв, враховуючи дух часу, сучасні уяви i свiтогляд.

            Моральне богослов’я тлумачить проблеми християнської моралі її сутність i природу, а також пояснює значення моралі, необхідності дотримуватись її для досягнення вічності блаженства. Тому моральне богослов'я часто називають діяльним або практичним богослов'ям.

            Екзегетика - розділ богослов'я, який займається тлумаченням бiблiйних текстiв, роз'ясненням змiсту i смислу релігійних символів, а також важко зрозумілих текстів Біблії. Екзегетика в рiзних конфесiях має свою специфіку в підходах до розуміння священних текстів[13].