Християнсто:становлення та розвиток

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ  ІНСТИТУТ  ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ  ТА  ІНФОРМАТИЗАЦІЇ  НТУУ «КПІ»

 

 

КАФЕДРА №43

(військово-гуманітарних  дисциплін)

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з навчальної дисципліни «Філософія(філософія,релігієзнавство,логіка, етика і естетика)»

 

 

Тема: «Християнсто:становлення та розвиток»

 

 

 

   Виконав: Курсант навчальної групи 212

           солдат                           Д.А. ФІЛАТОВ

 

         Перевірив: Старший викладач кафедри №43

                пр..ЗСУ                      Г.В.ГОРИЦЬКА

 

КИЇВ - 2012

 

ЗМІСТ

 

 

Вступ……………...…………………………………………………………………….3Розділ І. Зародження Християнства, його становлення та розвиток.………………………………………………………………..………………4

Розділ ІІ Християнство і філософія: точки дотику……………………………….. 16

Висновки…………………………………………………………………...…………..24

Список використаної літератури………………………………………………….….25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 Актуальність теми: У наш час, віросповідання вже не являється тим осередком навколо якого держиться людський побут. Віра в бога, як в особу яка створила світ, з появою нових технологій, все більше ставиться під питання. Левину частину прихожан становлять особи похилого віку та діти, які відвідують храм з бабусями та дідусями. Молодь, якій через 10-15 років керувати державоюстає все менш актуальною.

           Науковці часто називають Біблію основою духовної культури людства, оскільки західноєвропейське, давньоруське і українське, російське мистецтво і література зазнали її впливу, багато філософських вчень сформувалося на її ґрунті. Тому знання Біблії потрібне кожній освіченій людині, незалежно від її релігійного світогляду.

           Тільки от вивчення її — це важка і копітка праця, яка потребує фундаментальних історичних знань, навиків літературного аналізу, а часто знання старогрецької та інших мов, особливого духовного настрою. Починаючи вивчати її змалку, люди часом лише в кінці життя починають осягати її глибини.

 Мета даного реферату: Розглянути періоди становлення та розвитку Християнства, розкрити головні ідеї Християнства. 

   Виходячи з мети моєї роботи можна поставити наступні завдання :

       1. Визначити на які періоди становлення поділяється Християнство;

       2. Розкрити яких змін зазнало Християнство за понад 2000 історію;

       3. Порівняти стан Християнства в порівнянні з іншими гілками вірами;

          Об’єктом дослідження: Зародження Християнства.

          Предмет дослідження: Християнство і філософія: точки дотику

 

 

 

 

Розділ І.

ЗАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА, ЙОГО СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК.

 

 

            В деякій літературі можна прочитати, що роком заснування християнства прийнято вважати рік народження Ісуса Христа. Але то є помилкове твердження, оскільки християнство первісно не було релігією в традиційному значенні цього слова до ІV ст., а точніше до 313 р. після народження Ісуса Христа.

            До цього моменту християни були більшими чи меншими купками людей (як на зовнішній погляд релігійних фанатиків). Населення тогочасної Римської імперії не знало хто то такі, а християни і самі не могли про це розповісти. Вони просто проповідували Свого Бога, тобто чисте вчення Христа, і були безмежно Йому вірні. Жодних інших ознак релігії (місць поклоніння, храмів, визначеного і затвердженого ритуалу тощо), крім віри, в християнстві того часу не було.

            Перші християни збиралися таємно на молитовні збори, часто у приміських будинках, сараях, інколи у склепах померлих членів общини, підземних цвинтарях-катакомбах, де здійснювали спільну молитву та Євхаристію (з грец. «подяка»). Імператорська влада і населення з підозрою ставилася до християн, які збиралися таємно, не шанували статуй імператорів, а за найгіршими поголосами їли тіло і пили кров новонароджених дітей.

            Продовж майже 300 років християни зазнавали всіляких переслідувань з боку Римської імперії (їх просто вбивали, розпинали, кидали на розтерзання диким звірам, в киплячі казани, одним словом інквізиція відпочиває). Перше велике гоніння було в 64-68 рр. за імператора Нерона, коли християн звинуватили в підпалі Риму. Потім гоніння посилились і період правління імператорів Траяна (98-117 рр.), Марка Аврелія (161-180 рр.), Максиміна Фракіянина (235-238 рр.) тощо.

            Головними причинами цих гонінь були: по-перше, суспільні (християни впроваджували свої власні норми і мораль, несумісні з прийнятими на той час, наприклад проповідували соціальну рівність чоловіків і жінок, рабів і вільних тощо); по-друге, релігійно-державні (християни відмовилися вшановувати зображення імператорів, і що найгірше, не визнавали божественність імператорів, а крім того були дозволені лише національні релігії, якою не було християнство); по-третє, політичні (в одній із доповідей сенату говорилося: «вводячи нові божества, схиляють до прийняття нових законів; звідси виникають заколоти і таємні союзи…» Імператор Траян навіть спеціальним едиктом заборонив таємні збори). Більше того, інколи населення доходило до самосуду над християнами.                              

            Так було до моменту, коли римський імператор Костянтин, зваживши на позитиви християнського мислення (наприклад, твердження: будь-яка влада від Бога, обов’язок послуху, прощення, відповідати добром на зло тощо), намагаючись створити єдину, міцну державу, оцінивши об’єднуючу силу християнського вчення, а також з багатьох інших причин, вирішив зробити християнство державною релігією. І 313 року імператор видає славнозвісний Міланський едикт про віротерпимість, так званий акт толерації, за яким християнська віра стає дозволеною і рівноправною з іншими релігіями[1].

            Те, що Костянтин прийняв християнство в принципі нічого не змінило в його житті. Він був стратегом і дбав про зміцнення своєї імперії, це було основним рушієм, котрий спонукав його прийняти християнство. Костянтин прийняв хрещення (якщо взагалі) на смертному ложі. Його розуміння релігії і життя суттєво не змінилося.

             Досвід чесних християн, мучеників, що стійко відстоювали свої переконання і намагалися бути чесними громадянами, які молилися за тих, хто їх переслідував, був важливим для імператора, оскільки він хотів постійності, а такі громадяни йому підходили. Тому визнання християнства державною релігією не змінило його віри, і він не перейняв християнське розуміння культу. Такий висновок можна зробити з його ставлення до нової релігії: імператор Костянтин не цікавився тим, що християни були спільнотою, за їх твердженням, веденою Святим Духом.

           Він не міг зрозуміти, що Христос став для християн всім в усьому. Він та його послідовники не могли зрозуміти, що християни не потребують храмів і жертовників, священників як посередників, для того, щоб молитися Літургію. Його цікавив зовнішній вигляд богослужінь. Він повинен був відповідати державному стандарту, і бути на належному рівні.

            Саме тому, імператор будує величні базиліки, жертвує базилікам Петра і Павла в Римі два дорогоцінні жертовники, намагається віднайти і відбудувати святі місця: Гріб Господній, Хрест та інші святі речі. Костянтин не питає єпископа Єрусалиму про духовність християнського богослужіння, його цікавить скільки золота, срібла, мармуру та інших прикрас йому потрібно на будову церкви воскресіння.

            Відтепер він чується відповідальним за побудову Царства Божого на землі, гідного його імператорській величі. Імператор хотів позбутися усього нехристиянського і побудувати все християнське. Але зіткнувся з проблемою, бо християнство того часу не мало канонічного права, котре б за допомогою припису визначило як повинен виглядати християнський храм, жертовник, як повинні виглядати християнські єпископи і священики.

            Тому імператор вирішив «допомогти» християнам: що мав, тим і поділився (одягом, золотом, грошима), в результаті нинішні християнські єпископи під час Літургії, за невеликими відмінностями, виглядають як римські імператори ІV ст., а храми нагадують палаци. Змінився навіть стиль молитов. Вони повинні були відповідати певним державним вимогам. Літургія наповнюється філософією. Природа стає предметом оспівування. Написи і малюнки з поганських храмів переходять в християнство (класичний приклад - собор св. Стефана в Відні з статевими членами на входових колонах).

            Поцілунок миру, як прийняття в спільноту, стає поцілунком жертовника, дверей при вході в храм. Поклони перед імператором тепер набули визнання серед християн - це ж «їхній» імператор. Кіріос як звертання до імператора, що колись був застережений лише Христові став нормативним серед християн. Згодом і єпископів почали Кирами називати. Єпископи стали отримувати ті ж самі права, що і сенатори, з ними також право на поклін та поцілунок руки, отримують земельні маєтки.

            Більше того, для догматичного визначення нової державної релігії імператор скликає Нікейський собор (325 р.), який приймає першу редакцію Символу Віри і виробляє 20 канонів. (В подальшому аж до наших днів скликаються собори, де формуються або визначаються основні догмати християнського вчення, при чому, за християнським вченням, на соборах не встановлюється нічого нового, просто об’єктивується вже існуюча істина (правда)).

            Християни починають ритися в Святому Письмі, шукаючи за новозавітньою підтримкою існуючих вже в поганстві практик, а також хрестити поганські свята (наприклад, 25-те грудня), через це в християнство входить грецька, римська та інші міфології[2].

Розколи у християнстві: халкедонський  розкол (450 р.), «велика схизма» (1054 р.), реформація (1517 р.), унії як спроби об’єднання (зокрема Берестейська унія, 1596 р.)

           Всі релігійні розколи і не тільки в християнстві, але і в інших релігіях (наприклад, шиїти і суніти в ісламі) відбуваються виключно через амбіції і жадобу влади деяких віруючих, які в силу тих чи інших причин набрали загально церковного значення.

           Отже, першим розколом або схизмою був халкедонський розкол у християнстві. Догматична причина полягала в тому, що християни не могли дійти згоди з питання: про дві природи Ісуса Христа людську і божественну, а відповідно як правильно називати матір Ісуса Христа. Представник антіохійської богословської школи Константинопольський патріарх Несторій (427-431 рр.) у своїх проповідях вчив, що Пресвяту Діву Марію треба називати Христородиця.

            Божество не народилося від неї, а тільки пройшло через неї. Але на Ефеському соборі (431 р.) вчення Несторія було визнане єретичним, без позитивного догматичного визначення, без чіткої вказівки на те, що в ньому єретичного, і це призвело до монофізитського розколу.

            Представник олександрійської теологічної школи архімандрит Євтихій вчив, що Ісус Христос — не Боголюдина, а Бог, тому що він має лише одну божественну природу. Такий розвиток подій спричинив скликання Халкідонського Собору (451 р.). Папа Лев І надіслав до Халкідону свій відомий томос, де вдався до чіткої термінології: Ісус Христос має два єства — людське і божественне, але являє собою одну із трьох іпостасей Триєдиного Бога. Отже єресь Євтихія була засуджена. Але тим все не скінчилось.

            У монофізитському русі до релігійних мотивів приєдналися національні. Для єгиптян Халкідонський собор неприйнятним був тому, що він підніс Константинополь над Олександрією, а тому від Візантії відпали копти, ефіопці, сирійці різного роду і вірмени, які стали називатись дохалкідонськими церквами. При чому, вірмен до монофізитів було зараховано і відокремлено від церкви цілком випадково: Халкідонський собор проводився в Персії, з якою Вірменія була у стані війни, відповідно вірмени не могли прийти, а всіх, хто не з’явився визнали монофізитами.

            Таким чином, нині є шість дохалкідонських церков, що з якихось причин або не брали участі в Халкедонському соборі або свідомо не прийняли його рішень, які тепер називають Стародавніми Східними Православними Церквами: Вірменська Церква, Коптська Православна Церква, Сирійська Православна Церква, Маланкарська Православна Церква, Ефіопська Православна Церква, Ассирійська Церква Сходу[3].

            «Велика схизма» або Великий церковний розкол. В кінці ІV ст. Римська імперія розпалася на дві частини: Західну і Східну. На її уламках згодом утворилися дві самостійні західноєвропейські держави. Ці події призвели до того, що християнська церква на заході і сході починає розвиватися кожна своїм шляхом. Формування причин схизми, як зазначають дослідники, почалося ще в античний період і спричинене було відмінними історичними умовами, в яких знаходились ці дві держави.

            Безпосередня причина розколу полягала в тому, що Папа Римський і Константинопольський Патріарх не могли дійти згоди хто з них є головою Вселенської Церкви. Ці намагання суперечили тому розумінню церковного устрою, яке склалося перше, і історичні умови сприяли встановленню так званого папізму, тобто зосередження і світської, і духовної влади в руках пап, і цезаро-папізму, тобто розподіл влади між імператором і патріархом та синодом, який скликався для вирішення важливих питань.