Еволюція поглядів М. Грушевського щодо процесів військового будівництва УНР

     Невід’ємною складовою частиною формування нації є її державність. Держава засвідчує історичну зрілість нації. І в галузі державотворення ми повинні віддати належне Центральній Раді. Її зусиллями вперше у новітній вітчизняній історії постала українська держава – Українська Народна Республіка. Центральній Раді знадобилося лише 8 місяців для проголошення УНР у складі федеративної Росії і ще два місяці для того, щоб задекларувати її повну незалежність.

     Протягом 1917 р. Центральна Рада була прихильницею автономії України. Але це гасло не було нею вигадане, воно дісталося їй у спадок від попередніх етапів українського національно-визвольного руху. Ідея автономії користувалася у 1917 р. широкою підтримкою мас.

     Реалії 1917 року були такими, що серед російської політичної еліти неподільно панувала ідея “единой и неделимой” Росії, українська інтелігенція перебувала під впливом подвійної лояльності, а більшість населення мала невисокий рівень політичної і національної свідомості. За таких умов успіх справи залежав не від радикальності поставленої проблеми – самостійна Україна, – а від того, чи вдасться в масовій свідомості сформувати розуміння необхідності української державності й при цьому не наразитися на удар російської влади і російської революційної демократії. Така тактика давала можливість вести серед українських мас роботу по усвідомленню необхідності власної держави. Для М. Грушевського здобуття автономії було єдиним правильним шляхом, і повороту від нього бути не могло. Він вказував: “Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративному зв’язку – се та програма, від котрої не може бути уступлення назад”.

     Автономізм  М. Грушевського не був запереченням української державності, а шляхом до неї. Ось що писав голова Центральної Ради 1917 р. у брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації”: “Українці хочуть, щоб з українських земель російської держави… була утворена одна область, одна національна територія… Ся українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самопорядкування, від самого споду (“дрібної земської одиниці”), аж до верху – до українського сойму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи – економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджати(сь) своїми дорогами, доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в певних справах, спільних для всієї Російської держави, вона має приймати постанови загального її представництва (федеративної влади), в котрім братимуть участь представники України…”.

     Отже, як неважко зрозуміти, автономна  модель, якої дотримувалася Центральна Рада і яку пропагував М. Грушевський, мала практично усі державні елементи, ознаки й атрибути: народ, територію, вищий законодавчий орган – сойм, виконавчу та судову владу, законодавство, військо, контроль над ресурсами, економікою, політикою і культурою.

     Щодо  армії, то М. Грушевський вважав, що “… нормальною формою охорони для  держави являється всенародна міліція”. Тому процес військового будівництва відбувався в рамках моделі автономізації. І Всеукраїнський військовий з’їзд, що зібрався у Києві 22 квітня 1917 року, вимагав від Тимчасового уряду визнати автономію України. Варто відзначити, що у спеціальній записці була й вимога здійснити в армії виділення українців в окремі військові частини. 

     3.2. Центральна Рада  і українська армія

     Незважаючи  на різні перепони, Центральна Рада почала формувати українські національні частини у рамках російської армії. Події, пов’язані з формуванням українських частин, викликали різку реакцію всіх російських урядових і громадсько-політичних структур. Як писав М. Грушевський, “…перед очима революційних комітетів стала страшна перспектива “оголення фронту”: що українці-солдати підуть з фронту, аби під приводом формування в українські полки сидіти в тилу й ухилятися від військової служби! Українську Центральну Раду підозрювали в тім, що вона хоче опертися на військові сили, починає формування української автономії від таких мало демократичних речей, як власна армія…”. Центральну Раду звинувачували в тому, що вона потурає роботі серед солдатів-українців “непевних елементів”, під якими насамперед малося на увазі радикальне крило українського національного руху. Чорносотенні організації закликали до розправи над нею за те, що вона нібито має якісь зв’язки з Німеччиною.

     На  нараді виконавчого комітету Київської  Ради солдатських і офіцерських  депутатів 15 квітня М. Грушевський у своєму виступі наголошував, що питання про націоналізацію армії порушили поляки, а “...тепер українці з фронту вимагають прояву нашої активності в справі формування українських частин, загрожуючи прийти сюди. І ми повинні це зробити, зробити не через бажання забігати вперед, не через бажання наложити на все національний відбиток, але тому, що умови тепер поза нами, тому, що зараз на карті стоїть захист Батьківщини. Коли армія дізнається про сформування українських частин, вона піде за нами, у протилежному випадку буде незгода!”.

     Після важких і доленосних випробувань, які  випали на долю молодої Української  держави після захоплення влади в Росії більшовиками і агресією Радянської Росії, змінилися погляди М. Грушевського на користь створення регулярних національних Збройних сил. Він доходить висновку, що у період становлення Української державності “...при тій дезорганізації, яку ми маємо всередині, і при тих небезпеках, які чигають на нас з усіх сторін навколо… нам якийсь час буде доконче потрібна хоч невелика, але добра, тверда, дисциплінована армія”.

     М. Грушевський накреслює план організації  такої армії. Насамперед необхідно, щоб проблемою створення армії перейнялося все суспільство. “Треба раз поставитись до армії, – вказує голова Центральної Ради, – як не до якоїсь свалки, куди скидаються найменш цінні, на ніщо краще не придатні елементи, а як до окраси держави й нації, її почесної варти, куди йде все найкраще, найбільш перейняте щирим, серйозним відношенням до держави, її демократичних, соціальних і національних завдань, не за напасть, не за страх, а за совість, – щоб віддати кілька найкращих літ сповненню найвищого громадянського обов’язку: боронити найвищі народні досягнення своєю кров’ю”.

     В центрі уваги М. Грушевського – турбота  про майбутній командний склад. “Треба, – пише він, – щоб кадрова старшина складалась з елементів ідейних, культурних, інтелігентних, – щоб ценз її не тільки спеціальний, а й загальний був досить високий (вища загальна школа)”. Зрештою, командний склад повинен бути добре матеріально забезпечений. Час дійсної військової служби повинен бути коротким, але таким, щоб в цей період військовослужбовці зуміли отримати “всю потрібну для війська технічну підготовку” відповідно до потреб часу. Удосконалення військових, що перебувають у відставці, повинно здійснюватися через військові учбові збори”.

     І висновок М. Грушевського: турбота держави  і громадськості про армію повинна бути всебічна, “...бо від сього залежить вся дальша доля нашої держави, нашої нації, нашої культури, демократичних і соціальних здобутків трудящих мас”.

     Отже, Центральна Рада на чолі з М. Грушевським  прагнула створити власні Збройні сили, Але її обмеженість виявилася в тому, що військове будівництво занадто пізно стало органічною частиною всього комплексу державного будівництва. У квітні 1918 року закінчився рік бурхливої, важкої, кривавої боротьби українського народу за своє національно-політичне визволення під проводом Центральної Ради, яку очолював Михайло Грушевський. Незважаючи на поразку України у цьому жорстокому протиборстві, історичний досвід державотворення і збройного захисту держави доби УНР має велике історичне значення.

     Одним із гірких історичних уроків цієї доби є те, що неможливо розбудувати  державу, відстояти її незалежність без сильної, боєздатної армії. Саме тому мета політичного і військового керівництва сучасної України – створення, з урахуванням реальних економічних можливостей держави, сучасних Збройних сил України, здатних високопрофесійно виконувати покладені на них завдання та ефективно функціонувати в умовах поглиблення демократичних процесів.

     Одним із першочергових завдань реформування Збройних сил України є реформування системи бойової підготовки військ і військової освіти з метою приведення їх у відповідність до завдань українського війська. Оскільки основним напрямком оптимізації мережі вищих військових навчальних закладів Сухопутних військ Збройних сил України було визначено створення базового видового ВВНЗ, то на державному рівні було ухвалено реорганізувати Львівський військовий інститут у Львівський ордена Червоної Зірки інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка”. Це дало можливість зосередити підготовку фахівців за усіма основними спеціальностями для Сухопутних військ, значно скоротити чисельність системи підготовки військових фахівців та привести співвідношення науково- педагогічних працівників до тих, хто навчається, у відповідність до загальнодержавних норм.

     У ході навчально-виховного процесу, зокрема культурологічної підготовки, майбутні офіцери вивчають величезний доробок М. Грушевського в історичну науку та історію української літератури, його джерелознавчі розробки, тонкий аналіз причин і перебігу багатьох конкретних подій, хоча погляди лідера українського національного відродження і одного з творців сучасної УНР не завжди відповідали потребам будівництва незалежної держави. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВИСНОВКИ

     Тільки  в незалежній Україні ім’я Михайла  Грушевського знайшло справжнє визнання. Високістю духу, благородством помислів він заклав найглибші ідейні підвалини  національного відродження, очолив перший у XX столітті прорив українського народу до самостійності. За своє життя Грушевський зробив і написав так багато, що про його творчу і політичну діяльність створено величезну літературу, склався окремий міждисциплінарний напрямок, який має назву грушевськознавство.

     Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної «Історії України - Руси», справедливо названої - метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. М. С. Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу.

      СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гирич. І. – Спадщина М. Грушевського і сьогодення // Історія України – 2001 №43 с. 4-7
2. Кармазин. О. – Еволюція поглядів М. Грушевського на Українську державу // О. Кармазин // Людина і політика- 1999 №2 – с. 57-61
3. Пиріг Р. Я. - М. Грушевський в об’єктиві реальності /\Наука і суспільство – 2006 №11 с. 12-15
4. Огородник І. В – Історія філософської думки України// І. В Огородник , В.В. Огородник – К; Вища школа: Знання 1999 – 543 с.
5. Манелюк В. – Ідеї влади та управління в суспільно-політичній концепції М. Грушевського// В. Манелюк // Вісник Укр. Академії державного управління при президенті України – 1999 №2 с. 215-226
6. Г. Стрельський - М. Грушевський його сподвижники та опоненти //Г. Стрельський., А. Горбачу – К; Четверта хвиля, 1996 – 199с.
7. Тисячу років української суспільно-політичної думки у 9 томах // Ред. Т. Гунчак – К: Дніпро 2001-520 с.
8. Шаповал Ю. Г – М. С. Грушевський // Ю. І Шаповал, І. В. Верба – К: Альтернатива 2005-352с.
9. Політологія: Підр. Для ун-тів / За ред. О. І. Семківа. – Львів: Світ, 1993. – 576с.
10. Політологія: Підр. Для студентів ун-тів. – 2-е вид., зі змінами. – Львів, 1994, -- 592с.
11. Політологія: Курс лекцій: Навч. Посібник / За ред. І. С. Дзюбка: К.: Вища шк., 1993. – 271с.
12. Політологія: Курс лекцій / Авт. кол.: І. С. Дмитрів, О. М. Рудакевич, З. С. Сокол, В. А. Кулик та ін. – Тернопіль: АСТОН, 1998. – 159с.

      ДОДАТКИ