Еволюція поглядів М. Грушевського щодо процесів військового будівництва УНР

     Складною  була проблема відповідності політико-громадянського устрою народним ідеалам. Оскільки такої  відповідності не було, то, на думку  М. Грушевського, завдання наукових студій полягало в тому, щоб з'ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою самого народу, тобто чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкись був перенесений і накинений та чи відповідав потребам народним і яке значення й вплив мав на народні маси.

     М. Грушевський розкрив бачення  народу як дійової сили, яка у  своїх змаганнях проносить головну ідею, що проходить крізь віки, крізь різні політичні і культурні обставини. Це ідея «національної самооборони» та «національної смерті». Вся історія українського народу — це розбудження відпорної енергії" національної .самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті.

     На  такій історичній основі виростають ідеали українського народу, які ще досі не осягнуті. Це свобода, рівноправність та «народний ідеал справедливості», або автономія. У боротьбі за осягнення своїх ідеалів український народ пройшов складну і важку історію, яка принципово вплинула на виховання і самого М. Грушевського.

     Але, як зазначав М. Грушевський 1920 р., він  «був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-Мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею».  

     2.4. Роль українського селянства в поглядах М. Грушевського

     Як  і народники, М. Грушевський під  «народом» розумів «село, українське селянство». Таке бачення «народу» залишилося на все життя, навіть тоді, коли він очолював Українську Центральну Раду. І тоді його позиція як президента була «селоцентрична». У своїй програмній праці «Підстави Великої України» М. Грушевський писав: «Головною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати. У довгі часи нашого животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві лежить будучина, українське відродження і взагалі майбутність України. Протягом усього XIX століття українство і селянство стало ніби синонімами. З того часу як інші верстви зрадили спою національність, від селянства черпався весь матеріал для національного будівництва, і воно покладало свої надії: Україна зможе встати тільки тоді, коли встане цей скинений у безодню пітьми й несвідомості титан, цей позбавлений зору і сили, обстрижений з своєї політичної й національної свідомості Самсон. Треба було подати йому цю чудотворну воду свідомості — тільки ж усе ходу не було, бо стеріг його пильно стоголовий цербер старого режиму».

     Провідну  роль селянства у суспільно-політичному та національному житті М. Грушевський бачив і у 20-х роках XX ст., коли в Україні відбувалися нові суспільно-економічні процеси. «Українська культурна робота, — зазначав він у 1926 р.,—для українського села ще не закінчена. Завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, веде до села. Тільки коли вповні свідомі сільські верстви увіллються в робітничі верстви міста, фабрики, шахти та понесуть туди українську свідомість, українізуючи цю робітничу верству, замість самим підлягати її русифікаційному процесові, тільки тоді наша, фактично селянська Україна дійсно стане вповні робітничо-селянською країною. Ми разом ставимо свідомо перед собою це завдання — закінчити формацію української національності утворенням свідомої української робітничої верстви, через повне завершення культурного циклю села. Мусимо пам'ятати, що українська історична робота під аспектом всебічного досліду селянської верстви, поруч з новими завданнями досліду індустріалізації України, є ще не закінченим завданням, поставленим попереднім поколінням наших робітників. Важкі революційні переживання останнього десятиліття навчили нас звертати увагу на ті сторони історичного процесу, на котрі раніш ми менше зважали».

     На  доповнення поняття «народ» як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський  дав дефініцію «народу», яка розкривала (чи включала) антропологічну та психофізичну характеристику. Учений підкреслював: «Так само відріжняється українська людність. від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічними — в будові тіла, і психофізичними — в складі індивідуальної вдачі, у відносинах родинних і суспільних, у побуті й культурі матеріальній і духовній. Ці психофізичні і культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність «нарід», з довгою історією його розвою».

     В органічному зв'язку з проблемою  «народу», його ролі і значення в  історичному процесі розглядав  М. Грушевський питання «держави». У його поглядах на державу відбився вплив М. Костомарова та М. Драгоманова. Державно-бюрократична машина, заснована на імперському централізмі та монархічному абсолютизмі, усім набридла, а найбільше попсполеним народам. Прогресивні діячі, у тому числі М. Груніспський, висували ідеї демократизму на ґрунті свободи особи як складової частини маси, що не може не позначатися на свободі самої маси. А це вимагає відповідного державно-політичного вираження. І знов зазвучали ідеї, які проповідували М. Костомаров, М. Драгоманов, С. Подолинський, І. Франко, М. Павлик, ідеї, що історично виходили від Кирило-Мефодіївського товариства. Автономно-федералістичних поглядів М. Грушевський дотримувався і в часі, коли він очолював Центральну Раду України, сподіваючись на чесну і справедливу федерацію з Росією, і тільки внаслідок об'єктивно необхідних процесів пішов на проголошення суверенітету УНР.

     Як  історик М. Грушевський прагнув  з'ясувати питання ролі держави  в історичному плані. Тут значення мало, чи держава відповідала чи не відповідала потребам народу. Саме у цій сфері М. Грушевський  шукав ілюстрації своїм поглядам. Першим чинником стала Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Галичі XII—XIV ст. Важливо було довести, що Київська держава виникла на своєму рідному ґрунті І не була принесена варягами. Цій меті учений присвятив розділ аналізу норманської теорії походження Київської держави.

     І хоч спіткала сумна доля Київську .Русь і Галицько-волинську державу, все ж український народ і кращі його сини поривалися до соціального й національного визволення, до творення української державності. Учений показав дві наступні спроби державотворення.

     У наукових працях М. .Грушевського «народ» і «держава» нерозривно поєднані з «героєм в історії». Щоправда, М. Грушевський виставляв на перший план народ, а не особу. За його словами, свою книгу про Богдана Хмельницького він хотів би присвятити не йому — вождеві, а творчим стражданням українських мас, усім, хто болів тілом. і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи це велике потрясіння, викликане «героєм Богданом» і його компанією, в динаміку життя цілої України.

     «Герої  в історії» з'являються і виростають не самі із себе, у відриві від  конкретно-історичних умов, без врахування, стану, вимог і потреб самого народу, у якого слід шукати підтримки. Як зазначає О. Пріцак, концепція «героїв в історії» М. Грушевського виходить із твердження: «Люди, а в тім історичні постаті є продуктом епохи і середовища». У такому ключі учений в основному й розглядав історичні постаті. Але М. Грушевський був далекий від того, щоб трактувати історичних діячів як просте, механічне, автоматичне породження епохи і середовища, бо «герой в історії» діє, отже, виявляються його розум, воля, сила, а це вже суб'єкт, а не просто і тільки об'єкт історії. На цій основі і стає можливим оцінювати роль, значення «героя в історії» у світлі вимог та потреб народу.

     До  демократично-народницького напряму  належать Михайло Грушевський, Ростислав  Лащенко, Сергій Шелухін.

     Вони  відстоювали такі принципи:

     1) визнання народу рушійною силою  історичного процесу;

     2) розуміння українського народу  як окремої культурної одиниці;

     3) обґрунтування ідей народоправства  у вигляді народно-демократичної республіки;

     4) федеративний устрій України; 

     5) відстоювання автономії України  в складі федеративних чи конфедеративних союзів;

     6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

     У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання»М. Грушевський захищав  ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України  він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-волинської та Литовсько-Польської держав.

     М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).

     У поглядах на державу М. Грушевський  дотримувався думки, що національним інтересам  України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.  

      РОЗДІЛ 3. Еволюція поглядів М. Грушевського щодо процесів військового будівництва УНР

     3.1. М. С. Грушевський, як помітний громадсько-політичний діяч

     Сучасники розглядали Михайла Грушевського не тільки як ученого, що не вписувався в офіційну російську історіографію, його також розглядали як помітного громадсько-політичного діяча, котрий на початку ХХ століття поступово зайняв провідне місце у національному русі. Сааме така громадська думка цілком закономірно поставила Грушевського на чолі першого етапу української революції, сприяла висуненню його на посаду Голови Української Центральної Ради.

     Професор  М.С. Грушевський був добре відомий  її організаторам. “Всі вони знали  його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру, – згадував один з активних діячів Центральної Ради Б. Мартос. – До того ж він багато років жив за кордоном, що дало йому можливість ознайомитися з політичним життям Заходу. Тому його було обрано одностайно. Це був справжній демократ. Він вважав: влада не має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, вона повинна працювати для народу, через народ, спираючись принаймні на його більшість. Влада повинна знати потреби народу і дбати про їхнє задоволення. Таких поглядів дотримувалася й значна більшість членів Центральної Ради і бачила в ньому українського Вашингтона з його “святим і праведним законом”, якого пророкував Т. Шевченко”.

     У квітні 1917 року Центральна Рада нараховувала майже 170 депутатів. Пізніше, завдяки включенню до її складу делегатів від всеукраїнських з’їздів (селянського 28 травня–2 червня і Другого військового з’їзду 5–10 червня), вона збільшилася до 600 осіб. Центральна Рада поступово трансформувалася у загальнонаціональний демократичний орган. Якщо в перший місяць свого існування вона фактично обмежувала свою діяльність Києвом, то внаслідок згаданих поповнень, перетворилася у загальноукраїнський парламент.

     Утворення Центральної Ради викликало великий  резонанс серед української громадськості, передусім серед солдатів-українців, чого зовсім не сподівалося її керівництво. За словами М. Грушевського, на ті організаційні завдання, що їх поставила Рада, “...найбільш гаряче, найскорше і найрішуче стали реагувати українські військові організації. Се зрозуміло. В військах зібралася вся сила, весь цвіт нашого народу”.Центральна Рада відразу ж стала на шлях демократизму в творенні підвалин української державності: організація українських комітетів на селі і в містах, створення територіальних комітетів із представників національних меншин. Що стосується її погляду на державний статус України, то було зазначено: “Єдиною відповідною формою державного устрою 2-й Всеукраїнський Військовий з’їзд вважає федеративну й демократичну Республіку Російську”.

     Історичною  заслугою Центральної Ради було те, що вона, на відміну від окремих  політичних партій, не захищала інтереси якогось одного класу, а перша публічно і відкрито почала говорити від імені нації та про її потреби. Саме в цьому вбачав головне завдання цього органу М. Грушевський.

     “Нова Центральна Рада повинна бути центром  українського політичного життя, –  відзначив він на Всеукраїнському національному конгресі 8 квітня 1917 р., – вона повинна довершити організацію краю, повинна освідомлювати найширші маси України в політичних завданнях, що тим самим являється і освідомленням національним”.