Економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

І все ж, хоч і повільно, вигляд західноукраїнського села змінювався. Переважну більшість складали малоземельні господарства, господарі яких не могли проіснувати зі своїх наділів. Місцева слаборозвинена промисловість була нездатна поглинути надлишок сільськогосподарського населення. Господарства середняків і заможних селян були тією основою, з якої могла формуватися нова суспільна верства західноукраїнських селян-підприємців. На відміну від міської буржуазії та поміщиків, селяни-підприємці були в основному українцями.

2.4. Початок трудової еміграції українців та становище міст

Злиденні заробітки  або повна їх відсутність, страх  іще не розорених селян перед  майбутніми злиднями, зубожіння більшості  селянства, нестача землі, пошуки порятунку  від голодної смерті, тягар національного  гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами масової трудової еміграції західноукраїнських селян до країн Європи, Північної та Південної Америки.  Вона була прямим наслідком політики віденського уряду, спрямованої на висмоктування життєдайних соків із національних окраїн на користь розвиненого центру імперії.

Масова еміграція західноукраїнського  селянства розпочалася у 80-х рр. ХІХ ст., а найбільших розмірів досягла  на початку ХХ ст. Відбувалася вона у формах постійної переселенської й тимчасової заробіткової еміграції. Постійна переселенська еміграція відбувалася переважно до Бразилії, Аргентини, США і Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн – Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції та інших країн[8, 269].

Основна маса постійних  емігрантів вирушала за океан. Для організації  набору й перевезення переселенців існували спеціальні компанії. Їхні агенти розповсюджували листівки, у яких змальовували принадні умови переїзду та поселення на нових землях, обіцяли селянам можливість безкоштовного отримання землі, добру платню у промисловому та сільськогосподарському виробництві. Агенти компаній були зацікавлені у збільшенні кількості емігрантів, оскільки отримували за кожного завербованого гроші: за дорослого – 5 доларів і 2 долари за дитину. При цьому умови перевезення через океан більшості західноукраїнських селян вельми нагадували транспортування африканських рабів у минулі часи. За другу половину ХІХ ст. зі Східної Галичини й Північної Буковини виїхало в пошуках кращої долі за океан близько 250 тис. осіб. Закарпаття упродовж 1871–1900 рр. залишили 170 тис. переселенців.

На нових місцях українські емігранти опинялись у тяжких і незвичних умовах. Для пристосування  до нових умов економічного, соціального й культурного життя потрібен був певний час. Для переважної більшості українців він був тяжким і тривалим.

Перша хвиля трудової еміграції з західноукраїнських земель тривала до початку першої світової війни. У цілому вона була частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на зламі ХІХ–ХХ ст. За масштабами вона переважала всі наступні хвилі української еміграції. Її вислідом стала поява на Американському континенті значної української діаспори.

Західноукраїнські міста, внаслідок імперської політики гальмування індустріалізації краю, впродовж тривалого часу зберігали свій традиційний вигляд. Міське населення поступово зростало. Швидше за інші розвивалися Львів і Чернівці, а також міста, що були значними залізничними центрами,– Станіслав, Стрий та ін. Зростало також населення Дрогобича й Борислава, де виникли нафтодобувні підприємства.

У цілому відсоток міського населення західноукраїнських земель залишався досить невеликим. У Галичині мешканці міст складали 10% від усього населення. Українці у складі міського населення складали лише 14–25%. Більшість серед міських жителів у Східній Галичині належала полякам та євреям. А втім, навіть невеликі за чисельністю українські міські громади відігравали значну роль у розвиткові українського національного життя. Містами-осередками українського культурного і політичного життя в краї були у другій половині ХІХ ст. Чернівці, Перемишль, Станіслав, Коломия, Тернопіль, Ужгород. Загальноукраїнським центром національно-визвольного руху став Львів[4, 286].

Заснований у ХІІІ ст. князем Данилом Галицьким Львів  був культурним, адміністративним, економічним центром Східної  Галичини та історичною столицею краю. Протягом другої половини ХІХ ст. його населення зросло найбільше з-поміж  усіх західноукраїнських міст – із 70 тис. 1857 р. до 160 тис. 1900 р. та понад 200 тис. мешканців 1910 р. Наприкінці ХІХ ст. він був п’ятим за чисельністю населення містом імперії Габсбургів (після Відня, Будапешта, Праги і Трієста) й четвертим на українських землях (після Одеси, Києва і Харкова).

Розвиткові міста сприяла  розбудова залізничної мережі краю. Внаслідок цього Львів став одним  із найбільших у Східній Європі залізничних  вузлів. Будівництво вокзалу далеко від давнього історичного центру міста спричинило появу там нових торговельно-промислових дільниць. Місто поступово розвивалося від історичного передмістя в напрямі до вокзалу і товарної станції. Швидке зростання населення наприкінці ХІХ ст. сприяло розбудові Львова, появі нових житлових дільниць. Із 1858 р. головні вулиці освітлювалися газовими ліхтарями, а з 1900 р. почало поширюватись електричне освітлення.

Основним видом громадського транспорту в 1888–1907 рр. був кінний трамвай. Перші електричні трамваї з’явилися  на львівських вулицях 1894 р. На високому рівні знаходилася міська система водопостачання й каналізації. Деякі міські водогони діяли ще з XVI ст. У південній частині міста 1887 р. було закладено славнозвісний Стрийський парк. Завдяки своїм мальовничим і затишним алеям він став улюбленим місцем відпочинку львів’ян.

Своєрідною хронікою історії міста стали численні архітектурні та мистецькі пам’ятки, які збереглися ще з ХІІІ ст. І  тоді, і зараз чисельні мандрівники  вважали і вважають Львів одним  із найгарніших містЄвропи.

Протягом ХІХ ст. Львів  зберігав також значення польського культурного й політичного центру. Користуючись своїм привілейованим становищем у Східній Галичині поляки намагалися збільшити свій вплив у місті. Тому впродовж цього часу Львів постійно був ареною боротьби між поляками та українцями[8, 354].

В економічній площині  західноукраїнські міста зберігали  свій характер центрів ремесла й  торгівлі. Однак українців у складі місцевого купецтва майже не було. Абсолютну більшість у цьому  секторі економіки мало єврейське  купецтво. Завдяки їхній діяльності в краї було налагоджено економічні зв’язки між містами й селами. Єврейські купці скуповували в селах сільськогосподарську продукцію і привозили на продаж селянам необхідні товари. Рівночасно з торгівлею єврейські купці здійснювали інші комерційні операції: позичали гроші, продавали товари в борг тощо. Завдяки їхній діяльності західноукраїнське селянство втягувалось у товарно-грошові відносини.

Єврейське купецтво діяло, звісна річ, із метою отримання прибутку і тому інколи не розминалося з  можливістю обдурити занадто довірливого селянина. Проте це не спричинило появи національної ненависті між представниками двох народів. Українські селяни поважали й цінували єврейських купців за їхню комерційну діяльність, розуміючи необхідність їхньої праці.

Висновки

Отже, якщо в Російській Україні промисловість розвивалась швидко, а гірничо-металургійна навіть випереджала їх розвиток в усій імперії, то в Австро-Угорщині в промисловому виробництві українські землі були найбільш відсталими. Населення Галичини, наприклад, в середині XIX ст. складало четверту частину населення Австрії, але кількість розміщених тут промислових підприємств складало шосту частину, а число робітників - десяту частину від їх кількості в Австрії. В ІІ половині XIX ст. промисловість Галичини, Буковини і Закарпаття також розвивалась значно повільніше, ніж в цілому по імперії. Вона була переважно дрібною і носила кустарно-ремісничий характер. Лише нафтодобувна і нафтопереробна промисловість розвивалась швидкими темпами. Характерною особливістю пролетаріату західноукраїнських земель була велика кількість сезонних та поденних робітників.

В західно-українських  землях феодальна залежність селян  і панщина були відмінені 17 квітня 1848 р., а викупна операція земель розпочалась з 1858 р. На протязі 40 років  селяни заплатили поміщикам вдвоє більше, ніж вона коштувала на початку скасування кріпосництва. В II половині XIX ст. йшов інтенсивний процес подрібнення і зубожіння селянських господарств. На початок XX ст. 44% господарств Галичини мали менше двох гектарів на подвір'я, що призводило до пролетаризації селянства, тобто аграрного його перенаселення. Саме це викликало наприкінці XIX ст. масову еміграцію селян в Америку.

Список використаних джерел та літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.
2. Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.
4. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.
5. Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.
6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
7. Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
8. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Економічна історія: курс лекцій – К.:Вікар, 2005р
9. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
10. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.