Економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

Певне коло прихильників мала й соціалістична течія суспільно-політичного  руху Галичини. Щоб посилити свої позиції, вона також почала спиратися на українську національну ідею. Програма новоутвореної Української соціал-демократичної партії (УСДП), заснованої 1899 р. Миколою Ганкевичем, навіть твердила про «вільну державу українського люду, вільну республіку», але на практиці члени цієї партії дбали насамперед про вирішення соціальних питань. До чого це призвело, видно з подальших подій. Ганкевич був також членом Польської партії соціалістичної (ППС) і в критичний момент визвольних змагань 1918 р. замість організації боротьби за незалежну Україну і проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) висунув утопічне гасло союзу з польськими робітниками, розколов єдиний український фронт борців за незалежність. За іронією долі керівник ППС Юзеф Пілсудський став батьком відродженої Польської держави у 1918 р. і активно підтримував територіальні претензії Польщі на Західну Україну, послав на Галичину армію генерала Галлера (1919), яка довершила придушення ЗУНР[3, 311].

Формуванню політичної свідомості галицьких українців сприяли масові заходи, першими з яких були урочистості в пам'ять 50-річчя «знесення панщини» 19 травня 1898 р. Тоді у Львові відбулося велике всенародне віче. Від імені політичних партій та українського населення Галичини віче проголосило самостійність українського народу. Українською національною маніфестацією стало і святкування у жовтні – листопаді того самого року у Львові 100-річчя від дня виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського. Ці заходи остаточно утвердили вживання в суспільно-політичному, культурному та громадському житті західноукраїнських земель термінів «український», «українець», «Україна» замість «руський», «русин», «Русь», що сприяло поступові в напрямку українського національного відродження. Гігантське значення у цій справі мала діяльність класика української літератури, вченого й громадського діяча Івана Франка (1856—1916), роль якого можна порівняти тільки з роллю Тараса Шевченка на Наддніпрянщині. «Великий Каменяр», «титан праці й велет духу» – так називаємо Івана Франка, віддаючи належне його самовідданій діяльності задля поступу рідного народу.

РОЗДІЛ ІІ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В  ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

2.1. Особливості економічного розвитку Галичини, Буковини та Закарпаття.

Революційні події 1848–1849 рр. були важливим етапом у розвитку європейських країн. Попри те, що революції завершилися поразкою, вони уможливили пришвидшення процесів подальшого становлення індустріального суспільства.

Зовсім інша ситуація склалася на західноукраїнських землях. Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвиткові. Одначе західноукраїнські землі до останніх днів існування імперії залишалися найбільш відсталими в економічній площині територіями Австро-Угорщини з найнижчим рівнем життя населення.

У 50–60-х рр., завдяки  політиці віденського уряду і західних і центральних провінціях Австро-Угорщини швидкими темпами розвивалася промисловість, а Галичина, Буковина і Закарпаття зберігали давній, аграрний характер економіки. Її розвиток на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості у західних провінціях.

Імперський уряд фактично не вживав ніяких заходів для розвитку промисловості на західноукраїнських землях. Урядові кола відмовлялися надавати західноукраїнським підприємцям  податкові пільги, якими користувалися в західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги на вивезення звідси сировини й напівфабрикатів. Навіть усередині краю західноукраїнським підприємцям було дуже важко вести конкурентну боротьбу з іноземними фірмами. Дешеві фабричні товари витісняли з ринку місцеві вироби[1, 276].

У 70-х рр. західноукраїнські  землі привертали дедалі більшу увагу  австро-угорських підприємців не лише як ринок збуту товарів, а й як джерело дешевої сировини. Внаслідок цього стали швидко розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промисловості. Наприкінці ХІХ ст. іноземний капітал посилив свої позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми перебирали торгівлю, банки, цілі галузі промисловості. Іноземні підприємці поглинали всі підприємства, чиє існування було їм небажане, унеможливлювали створення тих, діяльність яких суперечила їхнім інтересам.

Сільське господарство західноукраїнських земель розвивалося надзвичайно повільно. Величезні земельні масиви знаходились у власності поміщиків, тоді як більшість селянства постійно страждала від малоземелля. Природне зростання чисельності населення ще більше загострювало ситуацію.

Економічне становище  західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини як і раніше залишалося наближеним до колоніального. Цей край був ринком збуту готової продукції з центральних регіонів імперії і джерелом надходження сировини. Одночасно він був резервуаром дешевої робочої сили, яка надходила звідси на західноєвропейський та заокеанський ринки праці.

2.2. Розвиток промисловості

У несприятливих умовах австро-угорського панування західноукраїнська  промисловість розвивалася сповільненими  темпами. Переважна більшість промислових  робітників працювала не у великій фабричній промисловості, а на дрібних підприємствах і майстернях. За офіційними даними, 1885 р. в Східній Галичині на 175 підприємствах обробної промисловості з числом робітників понад 20 осіб працювало лише 10 тис. душ. У Закарпатті тоді ж було декілька таких підприємств, а на Буковині взагалі не було.

Галузева структура  промисловості краю була однобокою. Основну частину продукції давали галузі з добування і переробки  місцевої сировини – лісова, лісопильна, нафтова, буровугільна, соляна. Найбільшою галуззю промисловості була нафтова, яка почала розвиватися з середини ХІХ ст. Центром нафтової промисловості був Борислав. Контроль над розвитком цієї галузі одразу встановили австрійські та німецькі підприємці. Зацікавленість у збільшенні експорту галицької нафти спонукала їх до застосування технічних вдосконалень. Результатом цього стало зростання видобутку нафти з 20 тис. тонн на рік 1874 р. до 326 тис. тонн у 1900 р. Але віденський уряд перешкоджав спорудженню нафтоперегінних заводів у Східній Галичині. Галицьку нафту переробляли на австрійських та угорських заводах. Хоча видобуток нафти і виробництво гасу постійно зростали, селяни не мали за що його купити і освітлювали свої оселі скалкою[10, 193].

Іноземні нафтові магнати  по-хижацькому грабували природні багатства краю, отримували величезні прибутки. Акціонерні кампанії, які діяли в краї, сплачували своїм акціонерам дивіденди в розмірі 20–27% річних. Таких високих прибутків ніколи не отримували акціонери в західних частинах імперії.

Велика кількість високоякісних  лісів (дуб, смерека та бук) спричинила у другій половині 60 – на початку 70-х рр. стрімкий розвиток лісопильної  промисловості. До лісових районів  Карпат було підведено залізничні колії  і цінна деревина вивозилася до Німеччини, Австрії, Італії, Англії, Франції, Туреччини та інших країн. На початку ХХ ст. з Карпат щорічно вивозилося 608 млн куб. м лісу.

Якщо лісопильна промисловість  розвивалася швидко, то темпи розвитку меблевого виробництва та інших  галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Потреби західноукраїнського населення у меблях, папері й картоні задовольнялися імпортною продукцією.

До найменш розвинених галузей належали легка й металообробна  промисловість промисловість. Місцеві  ткачі, шевці та кравці забезпечували одягом і взуттям лише сільське населення, а міщани носили одяг із тканин західноєвропейських текстильних фабрик. «Вироби з тканин і пряжі, від сорочки аж до килиму,– писав один із тогочасних галицьких економістів,– залізні та металеві вироби, знаряддя, машини, добрива... словом усе, чого людина потребує від колиски аж до могили, майже все імпортуємо, купуємо, позичаємо в чужих».

Найбільшим підприємствами краю були залізничні ремонтні майстерні  у Львові, Стрию та Станіславі. Одначе зробити в них капітальний ремонт можливості не було, і машини відправляли до Німеччини. Становлення фабрично-заводської промисловості у краї відбувалося надзвичайно повільними темпами. У другій половині ХІХ ст. у краї діяли лише п'ять великих державних тютюнових фабрик (у Східній Галичині – чотири, в Закарпатті – одна), на яких працювали 4 тис. робітників. У Східній Галичині існувало також кілька сірникових фабрик, металургійних і машинобудівних підприємств[7, 328].

Розвиток промисловості  був пов’язаний з виникненням  нової суспільної верстви – промислових робітників. Наприкінці ХІХ ст. їхня кількість у краї становила близько 55 тис. душ. Джерелами поповнення робітництва були розорені ремісники й селяни.

Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших  у Європі. У гонитві за високими прибутками підприємці не бажали витрачати гроші на створення безпечних умов праці. Внаслідок цього постійно зростала кількість нещасних випадків. У гірничодобувній промисловості Закарпаття їхня кількість була в декілька разів вищою, ніж у центральних провінціях імперії та інших країнах Західної Європи.

Жахливими були побутові умови бориславських робітників-нафтовиків. Основна маса їх жила в бараках, де спала просто на долівці. Частина  робітників ночувала просто неба. Робітники, зайняті на лісозаготівлях, проводили зиму в землянках. Робочий день західноукраїнських робочих тривав у середньому 12–18 годин.

Заробітна платня промислових  робітників у краї була в півтора  раза меншою, ніж у центральних  районах імперії. За офіційними даними австрійських установ, платня робітників у Львові становила 48–58% заробітку їхніх колег у Відні. Нерідко (а надто в Бориславі та на лісозаготівлях) заробіток видавали не грошима, а талонами, за якими робітники могли отримати продукти за вищими цінами лише у крамниці підприємця. Поширення набуло штрафування робітників під різними приводами. Інколи розміри штрафів досягали кількаденного заробітку. Розмір платні промислових робітників не забезпечував їм прожиткового мінімуму.

Тяжкі умови праці  та низький життєвий рівень спричиняли поширення серед робітників таких захворювань, як туберкульоз, ревматизм тощо. Медична допомога внаслідок її високої вартості була для них майже недоступною[4, 376].

2.3. Зміни в сільському господарстві

Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849 рр., увільнили селян від залишків кріпацтва, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За своє вивільнення селяни мусили протягом 50 років сплачувати щорічні платежі. У цілому реформа 1848 р. коштувала західноукраїнському селянству понад 300 млн флоринів.

На користь поміщиків  вирішувалось і земельне питання. Хоча згідно з реформою за селянами повинні  були зберігатися ті землі, якими  вони користувалися, поміщики відібрали  в них більш родючі вгіддя. Західноукраїнські землі стали краєм, де в сільському господарстві основну картину складали дрібні селянські господарства розміром 2–5 га і великі земельні володіння по 15–20 тис. га.

Внаслідок цього еволюція сільського господарства відбувалася  дуже повільно. В економічних відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки – за позичене зерно, за оренду землі, за дрова тощо. Лише наприкінці ХІХ ст. відробітки стали поступатися місцем вільнонайманій праці. Близько 80% селянських господарств мали наділи менше ніж 5 га (пригадайте, який розмір наділу міг забезпечити мінімальні потреби селянина). Внаслідок цього більшість селянських господарств була приречена на зубожіння, розорення і занепад.

Одним із найголовніших  питань для селянина в той час  було право користуватися сервітутами. Землевласники призначали заздалегідь надмірну ціну за користування ними, розуміючи, що дітися селянам нікуди. Сподівання тисяч селян знайти справедливість у судах були марними. Протягом 1848–1881 рр. у судах краю розглядалися 32 тис. справ про права на сервітути, з яких на користь землевласників було вирішено 30 тис[6, 194].

Неможливість більшості  селян забезпечити себе необхідним завдяки праці у власному господарстві змушувала їх йти наймитувати  до великих землевласників. Проте за свою працю вони отримували в чотири рази менше, ніж сільськогосподарські робітники в інших провінціях імперії Габсбургів.

Новою проблемою у  напівжебрацькому житті західноукраїнського  селянства стало лихварство. Вимушені позичати гроші для сплати численних податків, селяни швидко опинялись у залежності від лихварів, які, вдаючись до безсоромного шахрайства, під приводом сплати боргу і процентів на нього (в середньому 150–250%) відбирали їхні господарства. Наслідком безпросвітного становища селян було поширення пияцтва. Землевласники часто самі штовхали їх до цього, видаючи замість платні за роботу батракам талони, що їх можна було реалізувати лише в шинку. Тому не дивно, що наприкінці ХІХ ст. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 230 жителів, в той час як початкова школа – на кожних 1500.

Основною галуззю сільського господарства в краї було рільництво. Через зубожіння селян прогрес  у способах обробітку землі був  дуже незначним. За рівнем механізації  сільськогосподарського виробництва  західноукраїнські землі значно поступалися іншим регіонам Австро-Угорщини. Велика кількість дешевої робочої сили безземельних селян робила невигідним імпорт недешевих машин із західних регіонів імперії або навіть з Англії. Повільне впровадження досягнень агрономічної науки, відстала техніка обробітку землі обумовлювали низькі врожаї. Протягом другої половини ХІХ ст. врожайність сільськогосподарських культур у краї була в півтора-два рази нижчою, ніж у західноєвропейських країнах.