Економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

Вступ

Актуальність теми викликана зацікавленістю багатьох науковців у дослідження і висвітленні економічного розвитку українських земель за час їх розвитку від найдавніших часів до сьогодення.

Мета роботи полягає у зборі, обробці і висвітленні розвитку західноукраїнських земель в другій половині ХІХ ст. особливо з економічної точки зору.

Завдання:

• Проаналізувати політичний стан західноукраїнських земель у вказаний період;
• Висвітлити соціально-економічний аспект розвитку західної частини українських земель у другій половині ХІХ ст.

Хронологічні та територіальні межі межі цього реферату відносяться до другої половини ХІХ ст. на західних землях території сучасної України.

Структура роботи: реферат складається з вступу, двох розділів, в другому із них чотири підпункти, висновків та списку використаних джерел та літератури.

 В промисловості Західної України переважали іноземні капітали – австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об'єднання, іноземні ка­піталісти оволоділи основними галузями західноукраїнських земель, перш за все нафтою, експлуатували природні багатства.

У 50-60-ті роки XIX ст. в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, викликане процесом промислового перевороту. На початку 70-х років в основному він завершився і в Австро-Угорській імперії. Проте, якщо в її західних і центральних частинах мало місце промислове піднесення, то промисловість Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття розвивалися дуже повільно.

70-90-ті роки були часом виникнення середніх і великих підприємств, але їх роль в промисловому виробництві була незначною. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісничий характер, була слабко механізованою. Великих капіталістичних підприємств на західноукраїнських землях було близько 220, і на них зосереджувалася лише четверта частина робітників. Найбільш інтенсивно розвивалися нафтова і озокеритна промисловість у Бориславе-Дрогобицькому басейні.

Завдяки розвитку нафтової та озокеритної промисловості Борислав вже на початку 70-х років став найбільшим пролетарським центром на західноукраїнських землях. Наприкінці століття на трьох великих на той час лісохімічних підприєм­ствах Закарпаття (у Великому Бичкові, Турії Бистрому і Перечині) працювало по 300-600 робітників. Діяло три меблеві фабрики – в Ужгороді (400 робітників), Хусті (160) і Львові (80). На кожному із трьох рудників Марморощини працювало по 300-500 робітників. Поступово набирав промислових рис Львів, де зростала кількість населення, зайнятого в промисловості й торгівлі, розширювалась мережа фінансово-кредитних установ. У місті відкрили свої філії Австрійський національний банк, Австрійський кредитний заклад для торгівлі і промисловості, Англо-австрійський банк, працювали Галицький іпотечний банк, Селянський та Крайовий банки. В нафтодобувну, лісову та інші галузі промисловості вкладали свої капітали австрійські, німецькі, французькі, американські банкіри і підприємці. Розгортали свою діяльність українські фінансові установи і тор­гово-промислові об'єднання: страхові товариства «Дністер» і «Карпатія», Крайовий союз кредиторів, Український іпотечний банк, Селянська каса, крайові кооперативні союзи.

Робітники зазнавали  тяжкого соціального, політичного  та національного гноблення. Незважаючи на австрійський закон 1885 р. про 11-годинний робочий день, в Західній Україні він становив 12 годин і більше. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу в Австро-Угорщині заробітну плату, охорони праці практично не існувало.

Західноукраїнські землі  були аграрним краєм. Сільським господарством тут займалося 94% населення. Більша частина ріллі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селя­нам, католицькій та уніатській церкві. Поміщикам належало понад 40% усіх земель.

Селянське господарство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, внаслідок чого більшість селян була змушена йти в кабалу до експлуататорів. В цілому господарств, які мали наділи до 5 га., в Галичині нараховувалося 80%, в Буковині – 85%, в Закарпатті – 83%. Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнському селі значне місце займали відробітки та інші пережитки кріпосництва.

Виключно тяжке економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишків робочих рук і спричинило масову еміграцію. Малоземельні та безземельні селяни і робітники залишали рідні місця і в пошуках роботи виїжджали до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн.

У другій половині XIX ст. пануючим класом на західноукраїнських землях залишалися поміщики, проте розвиток капіталізму привів до посилення ролі буржуазії. Поряд з іноземними капіталістами в Галичині, Буковині і Закарпатті виникла і українська буржуазія, хоча її питома вага була порівняно невеликою.

Економіка Західної України розвивалася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сировинного придатку Австро-Угорщини та країн Заходу, а населення цих земель зазнавало соціального і економічного гніту.

РОЗДІЛ І. ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Під впливом революційних подій другої половини XIX ст. в Європі, а також у зв'язку з конституційними  реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище в тій  частині України, яка перебувала у складі Австро-Угорської монархії (Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті, Пряшівщині, Мараморощині). Виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців (українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

Москвофіли об'єднували частину греко-католицького духівництва й консервативної інтелігенції Галичини й Закарпаття. Порятунок від гніту імперії Габсбургів (не тільки австрійського, а й польського, угорського, румунського) вони хибно вбачали у Російській імперії, не розуміючи, що там існували ще гірші умови для українського народу, не було й елементарних норм європейської демократії. Такі тенденції, наскрізь просякнуті ідеями панславізму та реакційного слов'янофільства, були поширені й серед чехів, словаків та ін. слов'янських народів. На західноукраїнських землях вони знайшли ширше коло прихильників, які безнадійно заплуталися в термінах «руський» («русинський»), та «російський», помилково вважали їх тотожними, закликали західноукраїнців йти під оборону російського «білого царя». Ці заклики щедро оплачувалися російським урядом, який планував у майбутньому поширити свої впливи в Карпатському краї, а потім і приєднати його до Російської імперії. Така діяльність москвофілів, отримані ними російські гроші, навіть факти явного шпигунства на користь Петербурга значно шкодили українству, оскільки австрійський уряд нерідко переносив свої підозри щодо москвофілів на все українство Галичини, Буковини, Закарпаття й Пряшівщини та чинив усілякі перепони на шляху його розвитку. Такі лідери москвофілів, як Д. Зубрицький, Б. Дідицький, А. Добрянський, І. Наумович та ін. пропагували ідеї російських слов'янофілів й намагалися замість живої народної української мови запровадити у школи та органи влади штучне «язичіє» (суміш старослов'янської, російської, української, почасти польської мов), навіть вперто трималися за відмерлі літери («ять», «іжиця», «омега», «кси», «пси», тверді знаки наприкінці слів тощо), оголосивши справжню «азбучну війну» тим, хто хотів і говорити, і писати живою українською мовою; скажімо, на позначення звуку «о» вживати літеру «о», а не дві літери («о» і «омегу»).

Москвофіли на словах дуже вболівали за долю русинів-українців, а на ділі були справжнім гальмом  на шляху їхнього розвитку. Це саме «язичіє» відштовхувало частину українців від рідної мови і полегшувало завдання тим, хто хотів їх денаціоналізувати (онімечити, полонізувати тощо). Парадоксально, але факт: лідери москвофілів часто перероджувалися у мадярофілів (мадяронів) у Закарпатті та Пряшівщині, хрунів (полонофілів) – у Галичині. Це видно хоча б на прикладі заснованого Духновичем ужгородського «Общества св. Василія Великого», яке задумувалося з метою оборони українських національних і церковних традицій від мадяризації, але стало на шлях москвофільства, а потім і мадяронства, внаслідок чого в 70-х роках XIX ст. занепало. У москвофілів були свої установи й культурно-освітні товариства, вони видавали газети й журнали. Заснована ними 1870 р. громадсько-політична організація Руська рада претендувала на роль основного представника українського народу Галичини.

Народовці являли собою  суспільно-політичну течію, яка органічно  продовжувала традиції українського національного  життя на західноукраїнських землях, її представники прагнули в ідеалі до відродження самостійної соборної Української держави. Виступаючи проти іноземного панування, вони змушені були чимало енергії віддавати й боротьбі проти реакційної діяльності москвофілів. До народовців належали в першу чергу молоді українські письменники, вчителі, юристи (О. Барвінський, Ю. Романчук, К. Левицький, С. Смаль-Стоцький, К. Климкович та ін.). Вони успадкували національно-визвольні ідеї Руської трійці та великого Кобзаря і своєю культурницькою діяльністю обстоювали самобутність українського народу[2, 178].

У січні 1861 р. у Львові було засновано перше в Галичині культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Згодом такі товариства виникли в інших містах Галичини. Вони утримували клуби, театральні трупи, читальні зали та бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори. У Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда» 1864 р. виник перший український театр на західноукраїнських землях. Силами народовців така ж організація виникла 1869 р. і в Чернівцях. Її активними членами, зокрема, були письменники Юрій Федькович, брати Сидір та Григорій (?) Воробкевичі, Наталя Кобринська, Осип Маковей та ін. У 80-х pp. у Чернівцях було створене Руське літературно-драматичне товариство. Його очолив український письменник і композитор С. Воробкевич.

Важливим суспільно-політичним і національно-культурним заходом народовців було проведення щорічних ювілеїв Т. Шевченка. Роковини Кобзаря стали в Галичині правдивим народним святом. З ініціативи народовців у Львові були створені Літературне товариство ім. Т. Шевченка (1873), пізніше реформоване в Наукове товариство їм. Т. Шевченка (НТШ), яке на чолі зі своїм головою – М. Грушевським протягом десятиліть видало понад сотню томів цінних праць, переважно в галузі гуманітарних наук. Було створено також товариство «Просвіта», яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні й охоплювало своїм впливом селян. Перше товариство з такою назвою було створено у Львові 8 грудня 1868 р. За кілька років з'явились його філії та читальні у повітових містах і селах по всій Галичині й Буковині. Основним у діяльності «Просвіти» було поширення писемності, освіти в широкому розумінні цього слова, національної свідомості. Утворена з малого гуртка однодумців, «Просвіта» охопила всю Галичину, пізніше й Буковину, змінивши на краще характер просвітнього товариства «Руська бесіда», заснованого у 1861 p., перекинулась на землі Східної України (з 1905 р.). У 1914 р. у Буковині діяло вже 9 просвітянських філій і 150 читалень[7, 267].

На противагу москвофільській  «Руській раді» народовці створили свою політичну організацію «Народна рада» (1885) на чолі з Юліаном Романчуком.

У другій половині 70-х pp. у громадське життя Галичини прийшло  нове покоління діячів. Його очолювали  студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик. Притаманний  молоді радикалізм, а також вплив Михайла Драгоманова зумовили критичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, а й до народовства. Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ» вони прагнули залучити до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини. У жовтні 1890 р. радикали утворили першу в Україні політичну партію – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Засновниками й лідерами новоствореної партії були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїй діяльності РУРП прагнула обстоювати соціальні інтереси українських селян Галичини й водночас захищати національні права українського народу. РУРП належала першість в аргументації вимоги політичної самостійності України. Сам Франко написав ще у 1880 р. вірш «Не пора», якому судилося стати фактично другим національним гімном після «Ще не вмерла Україна...» Павла Чубинського[4, 176].

Один із молодих членів радикальної партії Юліан Бачинський видав свій публіцистичний твір «Україна ірредента» (1895), в якому з позиції соціалістичних ідей обґрунтовував історичну правомірність домагань українців на окрему самостійну державу. Але бідою радикалів було їхнє негативне ставлення до Церкви, певна недооцінка першорядності національних проблем, що зрештою було пізніше усвідомлено Іваном Франком. Власне й ідеї соціалізму він розумів інакше, ніж Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, і далекоглядно побачив у теоретичних проектах нового ладу основоположників марксизму страхітливі обриси поліцейської держави.

Відзначимо, що політичний світогляд Івана Франка формувався під впливом М. Драгоманова. Одначе згодом Франко відмовився від соціалістичних і федералістських ідей свого  вчителя, віддавши перевагу ідеям національної самостійності. «Все, що йде поза рами нації, – підкреслював І. Франко, – се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Критикуючи українських соціал-демократів в огляді марксистського журналу «Вільна Україна», він дорікав їм передусім за те, що «вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі».

Творення українських  політичних партій стало важливою ознакою  нового етапу національного руху на західноукраїнських землях. Прикметно, що відбувався цей процес легально. На відміну від східноукраїнських, західноукраїнські політичні організації були масовішими. Щоб утримувати своїх прихильників і мати можливість діяти згідно з чинним законодавством Австро-Угорської монархії, вони були досить поміркованими щодо соціальних проблем. Що ж стосується національного питання, то всі українські політичні організації підавстрійської України наголошували на своїй беззастережній відданості українському народові, вимагали повної рівності з поляками, вбачаючи кінцеву мету своєї діяльності у створенні самостійної Української держави[9, 243].

Не поділяючи соціалістичних ідеалів молоді, народовці прагнули досягти піднесення українського руху легальним способом, тобто діючи  в межах законів Австро-Угорщини. Так, 1890 р. лідери народовців О. Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С. Сембратович за підтримки В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву «нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті українцям, запровадити українську мову в судах та адміністративних органах, відкрити ще одну українську гімназію, створити кафедру української історії та другу кафедру української літератури у Львівському університеті, дозволити видання українською мовою урядової газети «Народний часопис» тощо. За ці поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики Австрійської держави, проголосив «нову еру» в польсько-українських відносинах у Галичині. Внаслідок політики «нової ери» й справді певною мірою було легалізоване українське культурне життя, були виконані всі обіцянки уряду. Активно впроваджувався фонетичний правопис, що дало можливість розвивати живу українську мову, розгорнуло свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке видавало цінні «Записки НТШ» тощо. Одначе про жодне задоволення суттєвих політичних прав українців не йшлося. Власне, тому «нова ера» у відносинах з австрійськими урядовими колами тривала недовго: її не підтримували в народі, багато критиків було й серед народовців. Це змусило Ю. Романчука й «Народну раду» вже 1891 р. відмовитися від новоерівської політики. Вони зблизилися з тим крилом радикальної партії, яке поступово відмовлялося від соціалістичних ідей на користь національної ідеї, і, отже разом стали на єдино вірний шлях здобуття власної незалежної держави. Наслідком такої плідної співпраці було створення у 1899 р. Української національно-демократичної партії (УНДП), яка стала головною політичною силою українства у краї. Утворення УНДП засвідчило перехід української громадськості до нового, вищого етапу політичного розвитку.