Арабські країни Африки у новій час

Влітку 1882 Араби-паша командував єгипетською армією в англо-єгипетській війні, 13 вересня його війська були розбиті при Тель-эль-Кебире і 15 вересня він був узятий в полон англійцями. Засуджений до страти, яка була замінена довічним посиланням на о. Цейлон.

Першим генеральним консулом Великобританії в Єгипті був Ивлин Бэринг(майбутній лорд Кромер) (1841-1917), займаючий цей пост з 1883 по 1907. В результаті його діяльності була здійснена велика частина попередньої роботи із створення сучасної єгипетської держави.

Встановлення англійського контролю привело до стабілізації фінансів, поліпшення роботи адміністрації. Помітні успіхи були досягнуті в області охорони здоров'я, сільського господарства і торгівлі.

У 1898 англо-єгипетських збройних сил під командуванням Герберта Китченера подавили повстання, що тривало в Судані ще з 1881. Оскільки Судан був завойований армією Мухаммеда Али ще в 1820-і роки, Єгипет заявив про своє право на суданську територію. Проте англійці змусили уряд Єгипту підписати в 1899 англо-єгипетську угоду про кондоминиуме над Суданом, що в теорії означало встановлення спільного управління Англії і Єгипту в Судані.

На практиці ж Судан був відокремлений від Єгипту, а контроль над країною перейшов до англійців. Друга гостра проблема у взаємовідносинах Єгипту і Великобританії торкалася статусу англійських військ, розквартированих на території Єгипту. Позиція Великобританії зводилася до того, що, оскільки Суецький канал грає життєво важливу роль в забезпеченні безпеки торгових інтересів Англії в цій частині земної кулі, англійські війська повинні залишатися на території Єгипту для підтримки порядку.

На початку ХХ століття в загальному ряду рухів в країнах Сходу, що дістав назву Пробудження Азії, почався і підйом політичного і національно-визвольного руху в Єгипті. Цей підйом змусив англійську владу провести ряд важливих законів(про працю, про заборону продавати за борги майно малоземельних селян), розширити політичні права населення і права Законодавчих зборів.

Після вступу Туреччини в першу світову війну англійці оголосили про відділення Єгипту від Туреччини, позбавили влади хедива Абба-са-Хилми II(1892-1914) і звели на престол Хусейна Камиля, але вже з титулом султана. Єгипет був оголошений тим, що знаходяться під протекторатом Англії.

Після війни в Єгипті посилилася боротьба за національну незалежність. Вже в листопаді 1918 р. виник рух за відправку єгипетської делегації(по арабски вафд) на чолі з Саадом Заглулом, віце-головою Законодавчих зборів, для переговорів з англійським урядом і участі в післявоєнній мирній конференції в Парижі. Хвилювання, демонстрації, страйки, непокора аж до прямих повстань в провінціях охопили увесь Єгипет.

Незважаючи на усі маневри Англії, репресії проти прибічників не-зависимости, врешті-решт, в 1922 році Британія опублікувала декларацію про відміну протекторату над Єгиптом і про проголошення його незалежним королівством. Проте з чотирма дуже важливими обмовками, що сильно обмежують реальну незалежність, включаючи продовження військової окупації країни(al - Sayyid Marsot 2004 : 81; Міллер 1961: 466-467). У 1923 році англійці дозволили засланим лідерам Вафда повернутися в Єгипет, відмінили воєнний стан, дали згоду на введення Конституції .

З вузької організації Вафд перетворився на найбільшу політичну партію(Калинин 1966: 93), яка і перемогла на виборах. Хоча Єгипет все ще фактично залишався під політичним і військовим контролем англійців, і попереду було багато драматичних подій на шляху до справжньої незалежності, проте уперше з XVI століття країна стала хоч би формально незалежною.

Під час першої світової війни, в листопаді 1914 м. Великобританія оголосила війну Туреччини як союзникові Німеччини, а 18 грудня Єгипту був наданий статус британського протекторату.

Декларацією англійського уряду від 22 лютого 1922 р. був скасований протекторат Великобританії над Єгиптом. Проте англійці залишили за собою право втручатися у внутрішні справи Єгипту з питань забезпечення безпеки Суецького каналу і комунікацій, що належать Британської імперії, захисту іноземців і національних меншин, а також спільного управління Суданом. Єгипет був проголошений незалежним королівством на чолі з Фуадом I.

Судан

З початку 16 ст. гегемонія над Эль-Гезирой і Нубією належала мусульманській(але не арабською) династії фунг, яка створила султанат із столицею Сеннар в районі Блакитного Нілу. Інший мусульманський, але не арабський султанат, що виник в районі гори Марра, встановив свій контроль над племенами Дарфура. Упродовж 18 ст. влада фунг поступово слабшала, і в 1820-1821 турецько-єгипетським військам правителя Єгипту Мухаммеда Али не склало особливих труднощів захопити усі колишні володіння султанату Дарфур.

Приблизно в той же час єгиптяни відторгнули від нього Кордофан. З середини 19 ст. в район верхів'їв Білого Нілу і р.Эль-Газаль стали проникати європейські мандрівники, торговці і місіонери, що привело до пожвавлення торгівлі слоновою кісткою і рабами. Під приводом боротьби з работоргівлею хедив Ісмаїл, що правив в 1863-1879, розповсюдив єгипетський контроль над цими великими південними районами, а в 1874 завоював Дарфур.

Економічні, соціальні і релігійні тертя, що посилювалися, між населенням Північного Судану і хедивской адміністрацією в 1881 привели до релігійної війни Судану, яку очолив харизматичний лідер Мухаммед Ахмед эль-Махди. Спираючись головним чином на населення Кордофана і Дарфура, эль-Махди і його прибічники ансары розгромили турецько-єгипетські війська, а потім знищили каральну експедицію під командуванням англійського генерала Уільяма Хикса.

Під загрозою військової поразки і тиском англійської дипломатії уряд Єгипту прийняв рішення вивести війська з Судану і направив в Хартум генерала Чарлза Джорджа Гордона для надання допомоги в евакуації єгипетських гарнізонів, що залишалися на території Судану. У 1884 махдисты обложили Хартум і незадовго до прибуття в січні 1885 колон англійських військ, відправленою на допомогу обложеному гарнізону, захопили місто, при цьому генерал Гордон був убитий.

Через шість місяців після цієї події эль-Махди помер, але його наступник халіф Абдуллахи продовжив процес створення суданської держави, теократичної по ідеології і племінної по соціальній структурі, який до того ж наслідував бюрократичну систему хедивского Єгипту. Немусульманський Південь, розташований в стороні від долини Білого Нілу, залишився за межами махдистского держави.

Хоча в 1896-1898 в результаті декількох успішних експедицій єгипетських і англійських військ на чолі з генералом Гербертом Китченером держава халіфа була розгромлена, махдисты не лише зуміли зруйнувати систему турецько-єгипетського управління, але і внесли в життя Судану новий і динамічний релігійний чинник, який відродився в середині 20 ст. в якості потужної політичної сили. Після розгрому махдистского держави, за Угодою про кондоминиуме від 1899, в Судані був встановлений режим спільного англо-єгипетського управління.

Під час першої світової війни верховне військове і цивільне управління в Судані було передане генерал-губернатору - офіцерові, якого призначав і відправляв у відставку хедив з відома лондонського уряду. У кожну суданську провінцію був призначений губернатор(мудир), два інспектори і декілька окружних комісарів. Майже на усі ці пости були призначені британські офіцери, прикомандировані до єгипетської армії, але потім(з 1901) до країни стали прибувати цивільні чиновники.

Чиновниками середньої ланки стали єгиптяни, а нижнього - представники місцевого суданського населення. Спочатку британська адміністрація управляла досить вільно, але в 1910 при генерал-губернаторі була створена Виконавча рада, згода якої була потрібна в усіх законодавчих і бюджетних питаннях. У нього входили генерал-інспектор, цивільний, судовий і фінансовий секретарі і ще 2-4 британські чиновники, призначених генерал-губернатором.

Лівія

Між 1517 і 1577 Лівія була завойована імперією Османа і до 1711 знаходилася під управлінням намісників із Стамбулу. У 1711-1835 роках в Лівії затвердилася місцева династія Караманлы, номінально зберігаюча вірність султанові.

У перші роки XVIII ст. розпад порядків Османа в эйалете сприяв відродженню місцевих традицій громадського і політичного життя. Їх основними носіями в Тріполі були представники своєрідного етнічного прошарку - чи" "ку луг, нащадки від браків турок з арабськими жінками(араб, кулугли від тур. кул-оглу, букв, "син раба [государева]", т. е. син державного службовця). Будучи арабами по мові і культурі, вони несли військову службу, поєднуючи її із зайняттям землеробством і ремеслом.

Ця привілейована група населення була пов'язана кровними узами з місцевими жителями і протиставляла себе яничарам, що зберігали турецьку мову і звичаї.

На рубежі XVII - XVIII вв. у обстановці яничарського свавілля, анархії і смути загони кулугли стали в Тріполі істотною противагою дестабілізації громадського життя. Їх командир Ахмед Караманли на початку XVIII ст. повів боротьбу за усунення від влади турецьких ставлеників, а потім відкрито виступив проти яничар за підтримки бедуїнських племен і населення Тріполі. Поваливши діючи Махмуда Абу Мувейса, Ахмед 28 липня 1711 р. організував військовий переворот, в ході якого було винищено більше ЗОО яничарських командирів.

Відмовившись прийняти намісника Порти, енергійний і честолюбний воєначальник в 1713 - 1716 рр. підпорядкував собі Киренаику і Феззан і тим самим об'єднав під своєю владою усю країну. Багаті дари султанові Османа і петиції населення з проханням призначити Ахмеда намісником змусили Порту визнати стан справ, що склався. У 1722 р. Ахмед Караманли офіційно вступив на посаду представника імперії в Тріполі з привласненням йому титулів бейлербея і паші.

В результаті бурхливих потрясінь початку XVIII ст. эйалет Тріполі став самостійною державою, правителі якої лише номінально визнавали верховну владу Стамбулу і цілком самостійно проводили як внутрішню, так і зовнішню політику. Нове суспільно-політичне облаштування эйалета склалося вже при засновнику династії Ахмеде Караманли(1711-1745 рр.). Соціальну опору династії склали громади воинов-кулугли, з яких формувалися великі військові частини. Яничарський же оджак був розформований і втратив військове значення.

З вільними арабськими племенами Караманли намагалися підтримувати союзницькі стосунки. Як Ахмед, так і його наступники надавали велике значення релігії : відновлювали шариатские суди, ліквідовані при яничарах, робили повагу мусульманським духовним лідерам(мураби-там) і релігійним братерствам. Хоча в управлінні эйалетом збереглися традиції Османа, перехід влади в руки ку-лугли стимулював арабизацию правлячого угрупування.

За прикладом хусейнидского Тунісу Ахмед встановив в Тріполі монархічний режим і добився від Порти спадкової передачі влади в эйалете.

Роки правління Юсуфа Караманли ознаменувалися активним військово-торговим суперництвом європейських держав і США в середземноморському басейні. Стратегічне значення північноафриканських володінь Османів помітно зросло після перемоги Великої французької революції 1789-1794 рр.

Посилення колоніальної експансії Франції на периферії імперії Османа негайно зіштовхнуло амбіції Парижу з інтересами Британії, яким, у свою чергу, погрожувало стрімке розгортання американської зовнішньої торгівлі на європейських і північноафриканських ринках.

У такій складній обстановці зовнішня політика Юсуф-па-ши зумовлювалася поточною кон'юнктурою і була непослідовною. Спочатку правитель Тріполі підтримав Францію в ході єгипетської експедиції Наполеона 1798- 1801 рр. і знехтував оголошення війни цій державі, проголошене султаном Османа Селімом III. Після того, як англійська ескадра адмірала Нельсона знищила французький флот при Абукире(1798 р.), Тріполі став головною ланкою зв'язку між французьким гарнізоном Мальти і експедиційним корпусом в Єгипті.

Профранцузькі симпатії Юсуфа охолодив лише обстріл Тріполі англійським флотом(1799 р.) і захоплення Мальти англійцями(1800 р.). Потім три-полийские корсари сприяли вже Британії в її спробах стримати американську торгову експансію в Середземномор'ї. Незважаючи на укладений в 1797 р. мирний договір із США, Юсуф-паша розгорнув в 1800-1801 рр. серію нападів на американські торгові судна, що привело сторони до морського протистояння в 1801-1804 рр. В ході англо-американської війни 1812-1814 рр.

Юсуф-паша формально зберігав нейтралітет, але на ділі знову підтримував дії англійського флоту.

Новий етап силової дії держав Заходу на Лівію почався після закінчення наполеонівських воєн. Розгром франції і передача її флоту союзникам зробили подвійний вплив на зовнішню політику Юсуф-паші. З одного боку, послаблення позицій Франції в Середземномор'ї позбавило його можливості маневрувати між двома державами, що змагаються. Вже на Віденському конгресі(1815 р.) і конгресі в Экс-ла-Шапелле(1818 р.) європейські уряди вирішили спільно покласти край магрибинскому корсарству.

З іншого боку, загальне посилення військово-морського флоту Англії і захоплення англійцями Мальти змінили співвідношення сил на Середземному морі на користь Європи. На початок 30-х років XIX ст. Юсуф-паша зміг містити тільки 20 бойових кораблів, на озброєнні яких було 136 гармат. При цьому Тріполі випробовував серйозну нестачу корабельного лісу і кваліфікованих кораблебудівників, а розширення флоту за рахунок захоплення і купівлі європейських судів ставало усе більш проблематичним.

Упродовж 40-х - 50-х років XIX ст. в Киренаике виникли перші обителі(завгш) мусульманського братерства Сенусийя, що незабаром став найзначнішим релігійно-політичним рухом в триполийском вілайєті. Це братерство заснував алжірець берберського походження Мухаммед бен Али ас-Сенуси(1787-1859). Почавши створення общини своїх послідовників в Аравії, він в 1843 р. побудував першу обитель в Киренаике, а в 1856 р. разом з учнями влаштувався південніше - в оазисі Джагбуб.

Переконання Мухаммеда ас-Сенуси поєднували містичні ідеї з елементами ваххабізму - опозиційного Стамбулу течії в ісламі тієї епохи. Прагнучи примирити ісламський містицизм(суфізм) і нормативний іслам, Мухаммед ас-Сенуси висував в якості ідеалу організацію і діяльність ранньої мусульманської общини.