Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано права захищати права свободи та інтереси інших осіб

        На  думку А. Клейнмана, принцип  диспозитивності означає право  сторін розпоряджатися своїми  правами у поєднанні з правом  прокурора брати участь у цивільному процесі, а також у поєднанні з активністю й ініціативою суду, державних і громадських організацій, з правом  суду контролювати розпорядчі дії сторін у процесі .

     Саме діяльність  суб’єктів на захист „ чужих  ” інтересів, на думку багатьох  вчених, забезпечувала не формальну,  а дійсну рівність сторін у  процесі, сприяла захисту їх  прав і законних інтересів.

    Таким чином  вчення щодо принципу диспозитивності  розділилося на прихильників  „ чистої ” диспозитивності   й прихильників „ широкого  ” розуміння цього принципу .

         Прихильники „ чистої ” диспозитивності  вважають, що джерелом руху цивільного  процесу служить лише воля  матеріально (особисто) зацікавленої  особи. На думку прихильників  „ широкого ” розуміння принципу  диспозитивності, джерелом руху  цивільного процесу служить не  лише воля матеріально (особисто) зацікавленої особи, але й інших  осіб, які захищають „ чужі  ” інтереси. При цьому порушення  справи з ініціативи інших  осіб варто розглядати як виключення  з „ чистої ” диспозитивності,  або як її доповнення.

       Усі  вчені, як прихильники „ чистої  ” диспозитивності, так і прихильники  її широкого розуміння, не заперечували  можливості активної участі прокурора,  органів державного управління  в цивільному процесі, пояснюючи  це необхідністю захисту соціально  значимих інтересів. Частина з  них, як відзначалося, включала  діяльність державних органів  у зміст принципу диспозитивності,  а інші (прихильники „ чистої  ” диспозитивності) – у зміст  інших принципів.

     Наведене дозволяє  зробити висновок, що право зазначених  органів та осіб потрібно розцінювати  не як обмеження свободи розпорядження  сторонами своїми матеріальними  і процесуальними правами, а  як надання їм правової допомоги  у відповідній процесуальній  формі.

        В  юридичній літературі принцип  диспозитивності в основному  визначають через категорію волі. Виходячи з цієї категорії,  суть принципу диспозитивності  полягає у нерозривній єдності  двох складових: свободи вибору варіанта одержання захисту порушеного права й свободи розсуду сторони у виборі варіантів поведінки в процесі захисту права . У зв’язку з цим, диспозитивність цивільного процесу є, так би мовити, продовженням диспозитивних начал у матеріальному праві, про що зазначав ще Е. Васьковський. З таким судженням слід погодитись, оскільки в основі матеріального права, як відомо, лежить ідея автономії особистості, ідея свободи – ключова ідея в розумінні суті принципу диспозитивності, фундаментальна ідея права, ідея приватного інтересу як незалежного, автономного, що не підкоряється інтересам інших осіб. Якщо власник суб’єктивного матеріального права вільний їм розпоряджатися за своїм розсудом, то цей ступінь свободи повинен зберегтися за ним і у тому випадку, коли його право підлягає судовому розгляду. Характер автономії матеріальних прав неминуче повинен відбитися на змісті процедури по захисту приватного інтересу в суді.

         Принцип диспозитивності не може  виходити за межі приватноправової  автономії. До тих пір, поки  дії особи стосуються лише  особисто її самої, свобода  дій повинна вважатися необмеженою.  Свобода особи припускає можливість  за своїм розсудом розпорядитися  належними їй правами, у тому  числі й правом на звернення  до суду .

      Таким чином,  з урахуванням дії в цивільному  процесі принципу диспозитивності  ч. 1 ст. 45 ЦПК, на мій погляд, після  слів: «У випадках, встановлених  законом, Уповноважений Верховної  Ради України по правах людини, прокурор, органи державної влади,  органи місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи можуть  звертатися до суду із заявами  про захист прав, свобод й інтересів  інших осіб» доповнити словами:  «на їхнє прохання», і далі  по тексту. Таке доповнення буде  свідчити про те, що волевиявлення  суб’єкта ст. 45 ЦПК, який розпочав  процес, буде мати своєю передумовою  волю осіб, в інтересах яких  він виник. При цьому не має  значення, що ці особи в силу  різних причин не змогли звернутися  безпосередньо в суд. Важливо  те, що процес виник відповідно  до їх волі. А оскільки диспозитивністю називається вільне розпорядження своїми правами, то в цьому випадку буде мати місце прояв принципу диспозитивності.

    Оскільки суб’єкти  ст. 45 ЦПК є особами, які беруть  участь у справі, у контексті  реалізації принципу диспозитивності  науково-практичне значення мають  питання реалізації цими суб’єктами  прав, що впливають на розвиток  цивільного судочинства, тобто  так званих секундарних правомочностей. Традиційно вважають, що здійснення  цих прав спрямоване на визначення  характеру й обсягу позовних  вимог, на відмову від позову, визнання позову, укладання мирової  угоди, порушення апеляційного  й касаційного провадження, постановку  питання про перегляд справи  у зв’язку з винятковими, у  зв’язку з нововиявленими обставинами  і примусове виконання судового  акту .

    До розпорядницьких  дій, що підпадають під дію  принципу диспозитивності, відносять  також процесуальні дії особи,  якими визначається суб’єктивний  склад спору, винесення заочного  рішення, видача судового наказу  та ін.

У цьому зв’язку виникає  питання щодо узгодження здійснення зазначених вище процесуальних дій  суб’єкта ст. 45 ЦПК з особою, що має  матеріальний інтерес до справи. У  ст. 45 ЦПК зазначено, що органи й інші особи, які звернулися в суд із заявами про захист прав, свобод й інтересів інших осіб, або  державних, або суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов’язки  особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Отже, суб’єктам ст. 45 ЦПК  не забороняється самостійно здійснювати  права по зміні предмета позову, підстави позову, визначенню обсягу позовних вимог, порушувати питання про залучення  в справу співвідповідачів, третіх осіб, що не заявляють самостійних  вимог на предмет спору, подачу апеляційної  або касаційної скарги, постановку питання про перегляд справи у  зв’язку з винятковими, нововиявленими обставинами, про примусове виконання  судового рішення.

          Передбачається, що позиція особи,  що звертається в суд за  захистом „ чужого ” інтересу, повинна бути погоджена, і відповідати  волі матеріально зацікавленої  особи. Однак теоретично матеріально  зацікавлена особа може, наприклад,  наполягати на подачі скарги  на законний і обґрунтований  судовий акт і не бажати  оскаржити неправосудне судове  рішення. Передбачене цивільним  процесуальним законодавством право  оскарження ніяк не пов’язане  з обґрунтованістю й законністю  судового акту. У той час як  органи й особи, яким законом  надано право захищати інтереси  інших осіб в силу своєї  компетенції зобов’язані відреагувати  на незаконне з їхнього погляду  судове рішення, ухвалу й подати  апеляційну або касаційну скаргу.

       Таким  чином, новий ЦПК допускає певну  колізію між позицією суб’єкта  ст. 45 ЦПК і матеріально зацікавленої  особи. У сторони, носія приватного  інтересу, немає процесуальних важелів  впливу щодо заборони суб’єктам,  визначеним цією статтею, розпоряджатися  предметом спору, подавати апеляційну  або касаційну скаргу, заяву про  перегляд справи у зв’язку  з винятковими або нововиявленими  обставинами вплинути на їхній  зміст. Чи є це підміною волі  матеріально зацікавленої особи  волею суб’єкта ст. 45 ЦПК? Як  зазначається, органи й особи,  яким законом надано право  захищати інтереси інших осіб, є особами, які беруть участь  у справі, і відповідно до закону  мають всі процесуальні права  цих учасників процесу, у тому  числі й право здійснення основних  розпорядницьких дій, властивих  сторонам, спрямованих на рух  процесу, його хід і закінчення. У цьому зв’язку деякі автори  подібні дії виключають зі  змісту принципу диспозитивності,  вважаючи, що вони становлять  зміст принципу активної допомоги  в захисті права . З таким  висновком важко погодитися, оскільки  головним при здійсненні розпорядницьких  дій є волевиявлення особи,  на захист якої пред’явлений  позов. Так, згідно з ч. 2 п. 3 ст. 46 ЦПК відмова органів й  інших осіб, які звернулися до  суду в інтересах інших осіб, від поданої ними заяви або  заміна вимог не позбавляє  особу, на захист прав, свобод  і інтересів якої подана заява,  права жадати від суду розгляду  справи, рішення вимоги в первинному обсязі. Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність, і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду. Таким чином, головною рушійною силою виникнення й розвитку цивільного процесу є ініціатива заінтересованих в результатах справи осіб. Що ж стосується ініціативи й активності органів і осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб, то вона може лише доповнювати або заповнювати ініціативу заінтересованих у результатах справи осіб .

    Зі сказаного  можна зробити висновок, що ініціатива  заінтересованих осіб складає  головний зміст принципу диспозитивності,  а ініціативу органів й осіб, яким законом надано право  захищати інтереси інших осіб, варто розглядати як доповнення  принципу диспозитивності.

2. Мета, підстави  та форми участі у цивільному  процесі органів та осіб, яким  законом надано право захищати  права, свободи та інтереси  інших осіб

Метою участі у цивільному процесі є захист прав, свобод та інтересів іншої особи, з якою цей орган чи особа не перебувають у відносинах представництва. Для деяких органів чи осіб така діяльність складає частину повноважень (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи опіки та піклування та ін.). Для інших - це право може бути надане в силу вказівки закону (наприклад, представник психіатричного лікувального закладу у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання її недієздатною).

Якщо відповідний орган  чи особа захищають у цивільному судочинстві особисті інтереси, то вони займають процесуальне становище  сторони чи третьої особи з  наділенням їх відповідним правовим статусом, визначеним цивільним процесуальним  законодавством.

Підстави участі у цивільному процесі органів та осіб, які захищають права, свободи та інтереси інших осіб, слід поділяти на нормативні та фактичні. Нормативною підставоюучасті у цивільному процесі органів та осіб, яким надано право захищати інтереси інших осіб, є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб. Так, наприклад, правовими підставами участі прокурора у цивільному процесі є Конституція України (ст. ст.121-123), Закон України "Про прокуратуру"[1], ЦПК, а також норми галузевого законодавства, накази Генерального прокурора України.

Фактичною підставою може виступати ініціатива цих органів чи осіб, закріплена у поданій до суду заяві. Також це може бути постановлення судом ухвали про залучення до участі у справі відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, прокурора та ін.

Органи та особи, яким надано право захищати інтереси інших осіб, відносяться до осіб, які беруть участь у справі, і мають юридичну заінтересованість. Характер їхньої заінтересованості  не особистий, а, як правило, службовий, посадовий, тому вони не мають матеріально-правової заінтересованості. Тому, наприклад, щодо участі прокурора застосовуються положення  щодо можливості заявлення йому відводу (самовідводу).

Загальні правила участі у цивільному процесі органівта  осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст. ст.45-46 ЦПК.

Форми участі у цивільному процесі

Органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, можуть приймати участь у цивільному процесі у  декількох формах. Ними є:

-   порушення (ініціація) цивільного процесу (подання позовної заяви, заяви, подання апеляційної чи касаційної скарги; звернення до суду з приводу перегляду судових рішень за винятковими чи нововиявленими обставинами; звернення із заявою про звернення рішення до виконання);

-   вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі.

Порушення (ініціювання) цивільного процесу. Відповідно до ч.1 ст.45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів.

Цих суб’єктів в залежності від підстав участі у цивільному процесі слід поділити на три групи:

а) Уповноважений Верховної  Ради України з прав людини;

б) прокурор;

в) інші органи та особи, яким надано право захищати інтереси інших.

Уповноважений Верховної  Ради України з прав людини згідно із ст.13 Закону України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я  чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно. Тобто, він може подати заяву у будь-яких справах щодо захисту таких осіб.

Окреме місце серед  суб’єктів, визначених ст.45 ЦПК, займають органи прокуратури. Відповідно до п.2 ст.121 Конституції України на прокуратуру  України покладається представництво інтересів громадян або держави  у суді у випадках, визначених законом.

Особливість участі прокурора  у цивільному процесі полягає  утому, що він, на відміну від інших  органів та осіб, визначених ст.45 ЦПК, може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Тобто, може бути ініціатором будь-якої стадії цивільного процесу незалежно  від того, чи приймав він участь у справі. Для реалізації таких  своїх повноважень прокурор, який не брав участі у справі, з метою  вирішення питання про наявність  підстав для подання апеляційної  чи касаційної скарги, заяви про  перегляд рішення у зв’язку з  винятковими чи нововиявленими обставинами, має право знайомитися з матеріалами  справи в суді.