Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано права захищати права свободи та інтереси інших осіб

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ФАКУЛЬТЕТ ПІДГОТОВКИ ЕКСПЕРТІВ-КРИМІНАЛІСТІВ

 

Кафедра Цивільного права  і процесу

 

 

НАУКОВА РОБОТА

З навчальної дисципліни: цивільний  процес

на тему: «Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано права захищати права свободи та інтереси інших осіб»

 

 

 

 

 

Виконав:

Курсант 3 курсу

311 навчальної групи 

Стецюк К.О

 

 

 

Науковий керівник:

Доцент кафедри цивільного права і процесу НАВС, к.ю.н., доцент,

майор міліції 

Шаповал Л. І.

 

 

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………...3

1. Історико-правове дослідження інституту участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб…………………………………………………………….

2.Мета, підстави та форми участі у цивільному процесіорганів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб………………………………………………………………………………

3.Загальна характеристика  учасників у цивільному процесі  органів та осіб,яким законом  надано право захищати, права  свободи та інтереси інших  учасників……………………………………………………………………………

3.1 Участь профспілок у  цивільному процесі……………………………………

3.2 Участь прокурора в цивільному процесі……………………………………...

3.3 Участь інших органів та осіб в цивільному процесі, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб………………………………..

Висновок…………………………………………………………………………..

Література…………………………………………………………………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Побудова України як правової держави  вимагає створення такого механізму функціонування судової  влади, який забезпечував би доступність  правосуддя та справедливість судочинства, ефективне поновлення порушених  прав. Зокрема, це стосується порушених  прав держави. А, оскільки, в суді виступають як сторони судового процесу державні органи та органи місцевого самоврядування, то проблематика висвітлення саме цього  питання є досить важливою.

Саме органи державної  влади та органи місцевого самоврядування є носіями державної влади. Через  них ця влада здійснюється. А, отже, виникають і певні види цивільних  правовідносин як між системою державний  орган – державний орган, державний  орган – юридична особа, державний  орган – фізична особа.

Звичайно ж у ході виникнення цивільних правовідносин виникають  і спори між суб’єктами цих  правовідносин. Тому саме від ступені  вивченості питання взаємодії суб’єктів  цих правовідносин у плані  процесуальних дій щодо вирішення  спірних питань між ними, і залежить можливість розвитку і удосконалення  цивільно-процесуального законодавства. Приведення його до стандартів міжнародного права. Забезпечення модернізації й  удосконалення діяльності судової  системи тощо.

    Участь у цивільному  процесі органів та осіб, яким  законом надано права захищати  права свободи та інтереси  інших осібє завжди актуальною, оскільки вона покликана забезпечити дотримання конституційних засад і принципів законності та демократизму, попередити порушення прав людини і громадянина. Демократизм виявляється у забезпеченні рівних цивільно-процесуальних прав учасників процесу, незважаючи на їх національність, майновий стан, вік, стать тощо. Принцип законності ж виявляється у неухильному і точному дотриманні державними органами та посадовими особами законів та інших нормативно-правових актів, у тому числі під час судового процесу.

 

Основним завданням даної  наукової роботи є висвітлення значення органів державної влади і  органів місцевого самоврядування у цивільно-процесуальному праві. Їх місце і роль у судовому процесі  як суб’єктів даного процесу. Особливості  законодавчого регулювання судового процесу за участю державних органів  та органів місцевого самоврядування.

 

1. Історико-правове  дослідження інституту участі  у цивільному процесі органів  та осіб, яким законом надано  право захищати права, свободи  та інтереси інших осіб

 

Історико-правове дослідження  інституту участі у цивільному процесі  органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, що має як теоретичне, так і практичне значення на сучасному  етапі розвитку і вдосконалення  правосуддя з цивільних справ.

Названий інститут пройшов  певну еволюцію. Постановою ВУЦВК  від 30 липня 1924 року був затверджений ЦПК УРСР й уведений у дію з 1 жовтня 1924 року. З метою захисту  державних інтересів ст. 172 цього  кодексу передбачалася можливість участі у цивільному процесі державних  органів або підприємств. Згідно з її положеннями, якщо під час  провадження справи виявиться, що результати її розгляду цікавлять державну установу або підприємство, що не бере участі у справі, суд зобов’язаний сповістити про справу, що перебуває в його провадженні державну установу або  державне підприємство, а також прокурорський  нагляд. Таке ж правило щодо можливості участі у цивільному процесі державних  установ або підприємств було закріплене в ст. 193 ЦПК, затвердженому  постановою ЦВК і РНК УРСР 5 листопада 1929 року. Слід також підкреслити, що згідно зі ст. 2 ЦПК 1924 року (ст. 3 ЦПК 1929 року) прокурор мав право за власною  ініціативою як розпочати справу, так і вступити в справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього потребує охорона інтересів держави або  трудящих.

Можна припустити, що інститут захисту «чужих» інтересів був  уведений у першу чергу з метою  захисту державних і суспільних інтересів. Однак ЦПК УРСР 1924 року, так і ЦПК 1929 року не містили загальної  норми, яка б передбачала участь у цивільному процесі державних  органів з метою захисту від  свого імені прав й інтересів  інших осіб. Лише в 1937 році ЦПК був  доповнений ст. 2-а, відповідно до якої справи про стягнення з батьків  коштів на утримання дітей (аліментів)приймалися судами до розгляду як за заявою одного з батьків або опікуна, так і за заявою прокурора, органу охорони материнства й дитинства, опіки й профспілки. Висновки в справі державні органи давали лише у випадках,спеціально зазначених у законах, тісно пов’язаних з оперативною діяльністю цих органів.

З наведеного можна зробити  висновок, що процесуальне законодавство  того часу не визначало формально-юридичної  підстави щодо захисту в суді «чужого» інтересу, у зв’язку з чим у  літературі й на практиці ст. 172 ЦПК  тлумачилась і застосовувалась  по-різному. Так, Г. Риндзюнський щодо участі в цивільному процесі державних  органів писав, що завдання суду полягає  лише в повідомленні державного органу, зацікавленого в результатах  розгляду справи, а щодо його участі в процесі, то це право належить лише цьому органу. При цьому суд  не зобов’язаний і не вправі приймати і враховувати висновки цих органів . Рядом вчених ст. 172 ЦПК тлумачилася  більш розширено. Так, А. Добровольський писав, що органи державного управління мають право брати участь у  цивільному процесі не лише в тих  випадках, коли їх інтерес щодо результатів  розгляду справи має цивільно-правовий характер, але і в тих випадках, коли цей інтерес випливає з їх обов’язків у сфері управління відповідною  галуззю народного господарства .

Відповідні позиції щодо застосування інституту захисту  чужих прав висловлювали судові органи. Так в постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 27 грудня 1946 року «Про порядок  розгляду справ про відшкодування  шкоди з осіб, які винні в  загибелі застрахованих тварин», було вказано, що суди при розгляді позовів  колгоспів про відшкодування  шкоди, заподіяної загибеллю застрахованих  в органах державного страхування  тварин, повинні притягати для  участі у справі органи Держстраху . Тим самим Верховний Суд СРСР підтвердив практику розширеного тлумачення ст. 172 ЦПК УРСР.

При кодифікації цивільного процесуального законодавства 60-х років  питання правової регламентації  інституту захисту „ чужих  ” інтересів виникло знову. Відповідно до Основ цивільного судочинства Союзу РСР від 8 грудня 1961 року і ЦПК УРСР 1963 року було визначене процесуальне становище прокурора (ст. 29 Основ, ст. 118 ЦПК) і органів державного управління, профспілок, підприємств, установ, організацій та окремих громадян, які захищають права інших осіб (ст. 30 Основ, ст. 121 ЦПК). Крім того, Закон відніс суб’єктів, що виступають на захист „ чужих ” інтересів до осіб, які беруть участь у справі, а також визначив підстави й форми їх участі в процесі.

          Таким чином, в Основах цивільного  судочинства Союзу РСР і в  ЦПК УРСР 1963 року був остаточно  оформлений інститут участі у  цивільному процесі органів і  осіб, які захищали „ чужі ”  інтереси. При цьому очевидно, що  законодавець все ж таки диференційовано  підійшов до реалізації правового  положення прокурора та органів,  що захищають права або інтереси  інших осіб. Суттєва різниця полягала  в тому, що закон передбачав  різні підстави та форми участі  прокурора, органів та осіб, які  захищають права інших осіб.

         Законом України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін  до Цивільного процесуального  кодексу України»  гл. 13, що регулювала  участь прокурора у процесі  була виключена з ЦПК і прокурор  був віднесений до суб’єктів  ст. 121 ЦПК, яка передбачала єдині  підстави участі і прокурора,  і органів та осіб по захисту  „ чужих ” інтересів. Нова  редакція цієї статті виходила  з єдиного статусу прокурора  і органів державної влади  та місцевого самоврядування  та осіб, яким законом надано  право захищати права, свободи  та інтереси інших осіб, оскільки  передбачала єдині підстави і  форми їх участі у цивільному  судочинстві.

          Не змінився статус цих суб’єктів  і в діючому ЦПК за виключенням  того, що до них віднесений  Уповноважений Верховної Ради  України по правам людини. Як  відзначалося в літературі, зміна  статусу зазначених суб’єктів  спрямована на синхронізацію  публічних інститутів цивільного  судочинства з диспозитивністю і змагальністю цивільного процесу в межах принципів правової держави і права сторін на розпоряджання .

         У теорії цивільного процесуального  права галузеві інститути перш  за все інтерпретуються через  систему принципів цивільного  процесуального права. Щодо інституту  участі у цивільному процесі  органів та осіб, яким законом  надано право захищати права,  свободи та інтереси інших  осіб, то представляє інтерес  його інтерпретація через принцип  диспозитивності судочинства.

        Характеризуючи  зміст диспозитивності, як правило,  автори вказують на можливість  сторін вільно розпоряджатися  своїми суб’єктивними матеріальними  та процесуальними правами. Щодо  правової природи інституту захисту  органами та особами чужих  прав, то однозначного розуміння  немає. Невипадково ще в 50-ті  роки минулого століття процесуалісти  А.Добровольський, Р. Калістратова , чиї праці багато в чому  визначили становлення інституту  захисту „ чужих ” інтересів  відзначали, що юридичну природу  „ особливої участі державних  і громадських організацій ”  можна правильно визначити через  аналіз принципів цивільного  процесуального права, і, насамперед, принципу диспозитивності.

   На мій погляд, ця проблема не втратила актуальності  і сьогодні і її правильне  розв’язання безпосередньо пов’язане  не лише з адекватною інтерпретацією  чинного законодавства, але й  практики його застосування. Тим  більше чинний ЦПК суттєво  змінив форму та конструкцію  цивільного судочинства, приблизивши  його до більш поглибленої  змагальної моделі . Е. Васьковський  виводив принцип диспозитивності,  виходячи з особливостей цивільних  прав, оскільки вони надані в  повне розпорядження своїх власників.  З такої приватноправової автономії  випливають щодо процесу такі  наслідки:

1)ніхто не може бути  примушений до пред’явлення позову  проти своєї волі;

2) власнику права надається  можливість визначати розмір  необхідного від суду захисту;

3) власник цивільного  права може вільно розпоряджатися  ним до процесу й поза процесом  і немає підстав позбавляти  його свободи розпорядження під  час процесу;

4) у вільному розпорядженні  сторони знаходять процесуальні  засоби захисту.

Позивач на свій розсуд може розпочати справу, розпочавши –  припинити, оскаржити рішення у  вищу інстанцію, потім відмовитися  від скарги. Це право розпорядження  Е. Васьковський називав принципом  диспозитивності. Принцип диспозитивності, на думку автора, належить до безумовних і непорушних засад цивільного процесу  не тому, що він не може бути порушений  законодавцем, а тому що відступ  від нього не може отримати практичного  здійснення без волі зацікавлених осіб .Е. Нефедьєв також підкреслював,  що пред’явлення позову залежить від  волі позивача, оскільки останнього не можна примусити пред’явити позов, коли він цього не бажає, чи примусити  пред’явити позов у відповідний  термін, а не тоді, коли він бажає . У сучасних працях вченими визначалося, що змістом принципу диспозитивності  є виключно ініціатива у розпорядженні  процесуальними правами матеріально  зацікавленими особами. Так, на думку  Р. Гукасяна, цей принцип означає, що рух цивільного процесу перебуває  у залежності від волі матеріально (особисто) зацікавленої особи: йому представляється  свобода в порушенні цивільного процесу і вплив на його рух . Деякі  вчені в зміст принципу диспозитивності  включали не лише волевиявлення зацікавлених осіб, а й інших суб’єктів. Так, В. Семенов, М. Штефан, В. Тертишніков, О. Шутенко вважають, що принцип диспозитивності  полягає у волі осіб, що беруть участь у справі, розпоряджатися матеріальними  й процесуальними правами, активно  впливати на хід процесу з метою  належного захисту судом прав зацікавлених осіб. Розпоряджаючись  правами, зацікавлені особи впливають  на виникнення, рух і закінчення цивільного процесу.