Загальні умови (підстави) відповідальності за заподіяння шкоди

  Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирі-шується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі. Розмір мора-льної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встано-влених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не мен-ше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебува-ння під слідством чи судом.

  Заяву про оскарження постанови про відшкодування шкоди, завданої неза-конними діями органів дізнання, досудового слідства чи прокуратури, на ви-бір громадянина може бути подано до суду за місцем його проживання або за місцезнаходженням відповідного органу дізнання, досудового слідства чи прокуратури. Сторони в цих справах звільняються від сплати судових витрат.

   Поновлення службових, пенсійних, житлових, інших особистих і майнових прав та відшкодування іншої шкоди, завданої військовослужбовцю Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, інших військових фор-мувань, створюваних відповідно до законодавства України, а також особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, прова-диться за правилами, встановленими Законом.

   Право на відшкодування заподіяної шкоди виникає з моменту вступу у законну силу виправдувального вироку, з дня винесення постанови про зак-риття кримінальної справи, в основу якої покладено реабілітуючі підстави (ві-дсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу злочину або недо-казовість участі громадянина у вчиненні злочину), чи припинення справи про адміністративне правопорушення. Закриття кримінальної справи на підставі акта про амністію, по закінченні строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, у зв'язку з прийняттям закону, що усуває кримінальну від-повідальність за вчинене діяння, не є підставою для виникнення права на відшкодування за ст. 1176 ЦК України.

   Зміна кваліфікації вчиненої злочинної дії за статтею закону, що передбачає менш тяжкий злочин з призначенням більш м'якого покарання або зниження міри покарання без зміни квалфікації, також не є підставою для відшкодуван-ня шкоди відповідно до зазначених вище правових норм. Стаття 531 Криміна-льно-процесуального кодексу України зобов'язує органи дізнання, поперед-нього слідства, прокуратури та суду роз'яснити громадянинові порядок поно-влення його порушених прав. Ці органи повинні направити громадянинові, а у разі його смерті — його спадкоємцям, повідомлення про припинення кримінальної справи або копію виправдувального вироку. Громадянинові також направляється повідомлення, що роз'яснює його права і порядок від-шкодування шкоди. Розмір відшкодування шкоди залежно від того, який орган здійснював слідчі дії чи розглядав справу, визначають відповідні орга-ни дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суд. Вони виносять пос-танову (ухвалу) про розмір відшкодування протягом місяця з дня надходжен-ня заяви від потерпілого громадянина про відшкодування шкоди. Якщо справу закрив суд при розгляді. Ті в касаційному порядку або в порядку нагляду, розмір відшкодування визначає суд, що розглядав справу у першій інстанції. У постанові (ухвалі) містяться певні реквізити: зміст вимог громадя-нина; докладний розрахунок втраченого громадянином заробітку; розмір штрафів, судові витрати та інші суми, сплачені у зв'язку з незаконними діями; суми, сплачені на користь юридичної консультації .

  Якщо під час розглядання заяви про відшкодування шкоди виникає спір між спадкоємцями щодо частки кожного з них, а також спір стосовно осіб, які по-винні бути включені в коло спадкоємців, то в постанові необхідно зазначити суму, що підлягає сплаті всім спадкоємцям. А спір між ними підлягає роз-в'язанню в загальнопозовному порядку. Отже, незадово-лені спадкоємці не мають права пред'являти претензії до органів, які винесли постанову (ухвалу) про розмір відшкодування.

  Така постанова (ухвала) може бути оскаржена відповідному прокурору чи у вищестоящий суд у порядку і в строки, передбачені кримінально-процесуа-льним законодавством і законодавством про адміністративні правопоруше-ння. Копія, завірена гербовою печаткою, надсилається громадянинові або його спадкоємцям. Громадянин чи його спадкоємці подають копію поста-нови у фінансовий відділ регіонального органу державного управління за міс-цем проживання для одержання чека, який потім подається до відповідної установи Національного банку України.

  Постанова (ухвала) про розмір відшкодування має велике юридичне значе-ння, адже в ній передбачається конкретизація об'єкта права на відшкодуван-ня та визначено розміри грошових сум, право на які належить громадянино-ві. Без цього документа неможлива реалізація права на відшкодування. Якщо зазначені органи не виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування, то вони так чи інакше перешкоджають здійсненню належного громадянинові права на відшкодування. Тому, на нашу думку, громадянин має право зве-рнутися до суду за захистом порушеного права на відшкодування.

   Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою перешко-джав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій що-до нього. Са-мообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення підоз-рюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою переконати органи попереднього слідства і суд у тому, що саме вони скоїли злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли. В юридичній літературі висловлена пропозиція щодо умов, за наявності яких самообмова вважається встановленою, доведе-ною, внаслідок чого потерпілому може бути відмовлено у відшкодуванні шкоди. Самообмова повинна виражатися у показаннях обвинуваченого, які зафіксовано у протоколі допиту. Слід погодитися з тим, що не є самообмовою відмова особи від давання показань або умовчання про обставини, які випра-вдовують її. З позицій кримінально-процесуального законодавства обвину-вачений не несе відповідальності за відмову від давання показань. Отже, правомірним є твердження про те, що позбавляти такого обвинуваченого права на відшкодування заподіяної шкоди було б несправедливим. Вина обвинуваченого, який застосовує само-обмову, може виражатися лише в умислі. За таких обставин позбавлення його права на відшкодування цілком відповідає вимогам п. 3 ст. 1176 ЦКУкраїни, згідно з якою умисел потерпілого виключає відповідальність заподіювана шкоди. Якщо самообмова була наслі-дком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потерпілий пови-нен набути право на відшкодування шкоди. Самообмова має бути актом волі обвинуваченого, що сформувалася незалежно від діяльності службових осіб, які розслідують справу. Шкода відшкодовується, коли самообмова була нас-лідком застосування насильства, погроз чи інших незаконних дій. При цьому факт насильства, погроз або інших незаконних дій мають встановити слідчі органи, прокурор або суд.

 

 

 

 

 

      Висновок.

 

   Підводячи підсумки цієї роботи зробимо такі висновки. Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно ЦК України є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (нап-риклад, договору, односторонньої угоди, адміністративного акта), цей вид зобов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'язан-ня, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними. Запо-діяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язальних відносин.

    Відсутність між потерпілим  і заподіювачем зобов'язальних  відносин до заподіяння шкоди  не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-пра-вових відносин. Вони перебували в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб'єк-тивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі та гідності, особистої свобо-ди, право на охорону здоров'я тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охо-роняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характери-зується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного су-б'єктивного права. Невиконання такого обов'язку за-вжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності передбачених законом інших підстав породжує деліктне зобов'язання.

   Таким чином, можна зробити  важливий висновок, що цивільне правопору-шення (делікт) тягне за собою виникнення деліктного зобов’язання, яке поля-гає у настанні для правопорушника певних негативних наслідків, тобто на за-подіювача покладається обов’язок нести деліктну відповідальність. Усі ці три поняття – деліктне правопорушення, деліктне зобо'вязання та деліктна від-повідальність – є різними, але взаємопов’язаними та взаємообумовлюючими поняттями. Деліктне правопорушення можна визначити як протиправне, вин-не заподіяння однією особою іншій певних збитків. При цьому заподіювач шкоди має бути наділений деліктоздатністю, тобто можливістю відповідати за свої дії, у даному випадку, – за завдану шкоду. Під деліктним зобов’язан-ням розуміють зобов’язання, яке виникає з неправомірних актів, якими є пра-вопорушення, тобто протиправне винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Це зобов’язання, в якому особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобо-в’язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. З огляду на все вищезазначене, вважаю необхідним наголосити на тому, що заподіяння шкоди однією особою іншій (делікт) за наявності певних, визначених законом умов (складу правопорушення) тягне виникнення деліктного зобов’язання, яке по своїй суті є відносним правовід-ношенням, змістом якого є право (на відшкодування заподіяної шкоди або поновлення становища, яке існувало до правопорушення) та обов’язок (від-повідно відшкодувати шкоду).

    При цьому загальновизнаним є той факт, що делікт є підставою виникнен-ня деліктної відповідальності. Призначенням останньої (як і цивільно-право-вої відповідальності взагалі) є захист від будь-яких порушень майнових інте-ресів суб’єктів цивільного права. Вона настає лише у випадку заподіяння шко-ди майновим або особистим немайновим суб’єктивним правам та за необхі-дності відновлення становища, яке існувало до порушення. Тому суть делікт-них зобов’язань полягає саме у тому, щоб за допомогою заходів деліктної відповідальності відновити майнову сферу одного (потерпілого або кредито-ра) за рахунок зменшення майнових благ іншого (правопорушника-заподію-вача або боржника).

     Значення розглянутих у даній роботі питань полягає в тому, що Україна стаючи на шлях стабільності і формування умов для поступального економіч-ного і соціального розвитку, міцно входить у міжнародний правовий простір. Становлення і розвиток Української суверенної демократичної правової дер-жави і українського національного права мають здійснюватись на міцній пра-вовій основі, з узагальненням і використанням як власного, так і зарубіжного досвіду державотворення і правотворення та досягнень вітчизняної і зарубіж-ної наукової правової думки. Для надання правовій системі України гуманіс-тичного характеру першочергове значення має проголошення правового статусу особи та громадянина, захист її прав і свобод.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Використані джерела

Нормативні акти

1.    Конституція України.

2.    Цивільний кодекс  України.

3.    Закон України  «Про порядок відшкодування шкоди,  заподіяної громадянину незаконними  діями органів дізнання, попереднього  слідства, прокуратури та суду»  // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — №1. — Ст. 1.

4.    Постанова Пленуму  Верховного Суду України №6  від 27 березня .1992р. «Про практику  розгляду судами громадських  справ за позовами про відшкодування  збитків» // Бюлетень законодавства  і юридичної практики України. - 1995. - № 1.

Література

5.    Белякова А.  М. Возмещение причиненного вреда.  М., 1990. С. 420

6.    Гражданское право.  Учебник. Том 2./ Под. ред. Е.А. Суханова. – М., 1994 г.

7.    Гражданское право.  Учебник. ЧастьII / Под ред. А.П.  Сергеева, Ю.К. Толстого.-М.: «Проспект», 1998. С.922.

8.    Зобов'язальне  право: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / О.В. Дзера, Н.С. Кузнецова, В.В. Луць та інші; За ред. О.В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 907 с.

9.    Матвеев Г.  К. Вина в советском гражданском  праве. Киев, 1985. С. 578

10.     Тархов В.  А. Ответственность по советскому  гражданскому праву. - Саратов, 1973. С  433.

11.     Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах   / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Т. 2. Особлиаи частина. — К.: Концерн -Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 408 с.