Загальні умови (підстави) відповідальності за заподіяння шкоди

План.

Вступ.

1. Загальні умови (підстави) відповідальності за заподіяння шкоди.

 

2. Підстави відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

3. Порядок відшкодування  шкоди, заподіяної незаконними  діями органів дізнання, досудового  слідства, прокуратури і суду.

Висновки.

 

В першому питанні насамперед слід дати визначення деліктних зобов’язань, а далі перерахувати загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди та дати їм цивільно-правову характеристику. Необхідно підкреслити про відсутність в даному виді відшкодування зобов’язальних відносин між потерпілим і заподіювачем. Дати визначення поняттю “деліктне зобов’язання”. Розлядаючи друге питання курсової роботи студент повинен відмітити особливість даного виду відшкодування і вказати підстави такого відшкодування – шкода, заподіяна незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду; незаконні дії та причинний зв’язок між незаконними діями та шкодою. Наявність вини не вимагається відповідно до ст. 1176 ЦК України. Слід охарактеризувати кожну підставу. Крім того, рекомендується зазначити, хто саме має право на відшкодування шкоди і в якому обсязі, у яких випадках шкода не відшкодовується. У слідуючому пункті плану необхідно визначити порядок відшкодування майнової або немайнової (моральної) шкоди. Зазначити, в яких органах і в які терміни громадянин може вимагати захисту своїх порушених прав.

1. Загальні умови (підстави) відповідальності за заподіяння шкоди.

2. Випадки й умови відшкодування  збитку, заподіяного незаконними  діями органів дізнання, попереднього  слідства, прокуратури і суду.

3. Порядок відшкодування  заподіяного збитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                     Вступ.

    Конституція України закріпила за кожним право на відшкодування за рах-унок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та мора-льної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю ор-ганів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду при здійсненні ними своїх повноважень. Кожному гарантується судовий захист права спро-стувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вима-гати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування мате-ріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використан-ням та поширенням такої недостовірної інформації. Відповідно до ст. 55 Кон-ституції кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

    Актуальність розглянутої в роботі проблеми визначається необхідністю по-долання негативних тенденцій у суспільстві, орієнтація на пріоритет загально-людських цінностей, побудова правової держави на демократичних принци-пах, як це встановлено Конституцією України.

   Зобов'язання із заподіяння шкоди в усіх правових системах розглядаються як один з інститутів цивільного права і мають назву недоговірних зобов'язань або деліктних (unerlaubte Handlungen, delits, torts). Як відомо ще з Римського права, деліктні зобов'язання (ex delicto) відносяться до позадоговірних зобо-в'язань, і виникають із правопорушень. Варто зазначити, що саме цей вид зо-бов'язань (у порівнянні із договірними) був історично першим. Це пов'язано з тим, що в найдавніші часи державна влада взагалі не втручалася у відносини приватних осіб - реагувати на порушення інтересів мали самі потерпілі. Так, спочатку з'явилися позадоговірні зобов'язання, які були нерозривно пов'язані з позадоговірною відповідальністю, оскільки виникали внаслідок вчинення правопорушення та необхідністю забезпечення та захисту порушених прав, а вже потім, із розвитком суспільства, почала поступово формуватися система договірних відносин.

Але необхідно підкреслити важливу відмінність між тогочасними деліктними зобов'язаннями та тими, що існують сьогодні. Як висловився І.А. Покровський, “тоді вони переслідували іншу мету: з одного боку, відшкодування завданих збитків, а з іншого - деяке майнове покарання правопорушника; у тому майновому штрафі, яке тягло за собою правопорушення, дуже часто поєднувалася і винагорода за шкоду, і каральний штраф у власному розумінні… поступово ця друга, каральна, функція відпала (перейшовши до кримінального права), і для цивільного права залишилося лише завдання першого роду - організація відшкодування завданих збитків” [21, c.24].

    Захист прав людини і громадянина, визнання її прав і свобод найвищою со-ціальною цінністю на конституційному рівні – обов’язок всіх без винятку орга-нів державної влади та їх посадових і службових осіб, в тому числі судових та правоохоронних органів. Кожний такий орган та особа згідно зі своїм юриди-чним статусом зобов’язані не тільки забезпечувати, але й здійснювати захист прав і свобод особистості згідно з Конституцією України, спираючись на нор-ми міжнародно-правових актів і чинне законодавство.

  Нажаль, досить об’єктивні причини тривалої соціально-економічної кризи залишають відкритим питання "кризи влади" і, зокрема, тих державних орга-нів і посадових осіб, які, виходячи із своєї головної функціональної направ-леності іменуються "судовими" і "правоохоронними". Подібне становище однак не є "вибачальним" для існуючих судово-слідчих помилок, а інколи і посадових злочинів органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Про масштаби і значущість цього явища в наші дні свідчать тисячі вип-равдувальних вироків судів і рішень (постанов і ухвал) різних компетентних органів (в тому числі вищестоящих судів) про закриття провадження у кри-мінальних справах у зв’язку з так званими реабілітуючими обставинами.

  Потерпілим від зловживань і помилок судів та інших правоохоронних орга-нів, їх посадових осіб факт виправдування чи закриття кримінальної справи у зв’язку з обставинами такого характеру сам по собі є дуже важливим: їх репу-тація повністю поновлюється, вони знову набувають статусу чесних і законос-лухняних громадян. Але це далеко не все, на що мають право розраховувати потерпілі. Для повного поновлення їх прав і законних інтересів потрібна не тільки відміна незаконних рішень, що зганьбили добре ім’я, потрібно також усунути, по можливості, будь-які негативні наслідки рішень такого характеру. Це потрібно тому, кого реабілітовують, правосуддю, а також іншим правоохо-ронним органам, оскільки це є не тільки виразом справедливості, а й повин-но послужити підтриманню престижу судових та правоохоронних органів на необхідному рівні.

   Все це ще раз підтверджує актуальність теми відшкодування шкоди, завда-ної незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду. Актуальність цієї теми обумовлена ще й тим, що нечисленні наукові праці з даної тематики були створені ще в радянський час і в правовому сенсі вже значно застаріли для тлумачення діючої нормативно-правової бази, а ви-світлення цього питання недостатньою мірою розкрите в літературі. В сучас-ній же цивілістиці недостатнє висвітлення цього питання пояснюється склад-ністю самих деліктних правовідносин, які знаходяться на стику цілого ряду суміжних галузей права. Також, майже не приділяється увага проблемі відш-кодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду. немає чіткого визначення сто-рін у цій категорії справ для відшкодування шкоди, не визначено в Законі від 1 грудня 1994 року граничного розміру моральної шкоди, яка відшкодо-вується, виникає складність при відновленні майнового стану потерпілого.

   Як для теорії, так і судової практики є також актуальним визначення пред-мета доказування в справах про відшкодування шкоди, завданої незакон-ними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду, та окреслення орієнтовного переліку доказів та засобів доказування тощо. Такого теж немає. Хоча збільшується кількість прийнятих (опублікованих) актів законодавства, відсутність практики, навиків, виробленої системи, ме-ханізмів та розуміння суті самого поняття відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду, її особливостей створює значні труднощі при правозастосуванні.

   Нажаль, нашими законотворцями явно недостатньо уваги приділяється цьому питанню. Також не існує окремої дисципліни в навчальних закладах, яка б готувала юристів-професіоналів. Це б сприяло розвитку та вдоскона-ленню не тільки теорії відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду, а й практики. А тому, ми вважаємо, що саме дослідження поняття, сутності предмета відш-кодування шкоди, завданої незаконними діями органу дізнання, поперед-нього слідства, прокуратури або суду, її особливостей, а також порядку відш-кодування шкоди, стане основою для вирішення багатьох хиб у правозасто-суванні, дасть змогу зрозуміти його недоліки, сприятиме правильному прак-тичному використанні цих знань.

1. Загальні  умови (підстави) відповідальності за заподіяння шкоди.

 

   У суспільстві відбувається постійні взаємодія людей один з одним і з пред-метами природи. Воно стає усе більш інтенсивним, а його результати найчас-тіше непередбачені. Нерідкі випадки, коли в ході такої взаємодії майновому й особистому нематеріальному благам громадян, організацій і інших суб'єк-тів цивільного права наноситься збиток. Він може бути результатом випадко-вого збігу обставин і злого наміру, чиїсь помилки і не підконтрольності сил природи. Виникає необхідність визначити, хто буде нести наслідки такого збитку: той, хто його поніс, чи той, хто його заподіяв, чи якесь третє обличчя, що не було ні заподіювачем, ні потерпілим.

   Зобов’язання із заподіяння шкоди (інколи їх називають зобов’язаннями із правопорушення або деліктними зобов’язаннями) — найпоширеніший вид недоговірних зобов’язань.

   Зобов’язання із заподіяння шкоди — це зобов’язання, які виникають внас-лідок порушення майнових чи особистих немай-нових прав абсолютного ха-рактеру і мета яких — забезпечити поновлення прав потерпілого за рахунок заподіювача шкоди або особи, відповідальної за шкоду.

  Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ст. 440 ЦК УРСР (ст. 1185 ЦК України) є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів, цей вид зобов'язань виникає з неправо-мірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди делікто-здатною особою. Зобов'язання, що виникло внаслідок запо-діяння шкоди, називають деліктними (від лат. delictum — правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між со-бою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язальних відносин. Відсутність між потерпілим і запо-діювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин.

  Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшко-дування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання — це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі ст-руктурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання.

Цивільне законодавство, охороняючи права та інтереси як фізичних, так  і юридичних осіб, передбачає відшкодування  шкоди, яка заподіяна як внас-лідок невиконання договірних зобов’язань, так і у випадках, коли між сто-ронами договірні відносини відсутні взагалі.

Залежно від підстав виникнення зобов’язань із заподіяння шкоди  розріз-няють: договірну та недоговірну (деліктну) відповідальність.І договірна, і недоговірна відповідальність мають спільні риси:- мета — поновити порушені права;- мають майновий характер;- реалізуються примусово силами юрисди-кційних органів;- виконують попереджувальну, виховну функцію. Водночас між договірною і недоговірною (деліктною) відповідальністю існують і певні відмінності:

1) договірна настає, коли сторони  перебувають у відносних правовідносинах,  недоговірна — в абсолютних;

2) договірна покладається на  порушника договору або на  особу, яка за дого-вором відповідає за порушника (поручитель, гарант), недоговірна — на пору-шника або на особу, яка за законом відповідає за порушника (батьки, опіку-ни, лікувальна установа), або взагалі на третю особу, в інтересах якої вчи-няються дії (заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності);

3) договірна — це додатковий  обов’язок, який приєднується  до невиконано-го обов’язку (поставити продукцію і сплатити штраф), а недоговірна — це но-вий обов’язок замість невиконаного (заподіяв шкоду — відшкодуй);

4) договірна передбачена як законом,  так і договором, недоговірна  — вик-лючно законом;

5) договірна виступає у вигляді  відшкодування збитків, стягнення  пені, штра-фу, неустойки, а недоговірна — виключно у вигляді відшкодування збитків.

   На даний час деліктні зобов’язання, за словами О.С. Іоффе, мають «двояке цільове призначення»:

– по-перше, вони слугують охороні  власності, оскільки загроза майнових санкцій відіграє превентивну (попереджувальну) роль… вона попереджає випадки заподіяння шкоди майну. Але якщо, не дивлячись на попереджу-вальні заходи, майнова шкода все-таки була заподіяна, компенсація за раху-нок порушника забезпечить відновлення власнику того становища, у якому він знаходився до моменту, коли йому було завдано шкоди або коли інша особа набула майно за його рахунок;

– по-друге, зобов’язання, які виникають  внаслідок заподіяння шкоди, слугують також захисту інтересів особистості, охорони її життя та здоров’я. Завдана  шкода теж може призводити до певних майнових втрат..., тому вона виконує  і відновлювальну (компенсаційну) функцію  характеристика.

   Цікавим є те, що не дивлячись на дуже довгу історію деліктних зобов’язань, досліджувати їх як окремий інститут почали порівняно недавно. Звичайно, вже з кінця ХІХ століття вчені жваво обговорювали проблему визначення ск-ладу цивільного правопорушення, особливо поняття вини у цивільному пра-ві, але ще у 80-х рр. ХХ століття В.А. Носов наголошував на тому, що «до оста-ннього часу поняття позадоговірного зобов’язання у літературі не досліджу-валося. Зобов’язання розглядалися у тій послідовності, у якій вони викладені у цивільному законодавстві, і конкуренція позовів позадоговірні зобов’язан-ня в окрему групу не виділялися».