Виникнення Іудейського права

    Особливістю іудейського права є також  принцип богообра-ності іудейського народу, його виділення Богом серед інших народів. «Ти народ святий для Господа, Бога свого, — стверджується в «Повторенні Закону» щодо іудейського народу, — тебе обрав Господь, Бог твій, щоб ти був Йому обраним народом з усіх народів, які на поверхні землі». «Я — Господь, Бог ваш, що відокремив вас від тих народів», — мовиться в книзі «Левіт». Для забезпечення дії цього принципу іудейське право встановлює заборону на асиміляцію з іншими народами. Наприклад, забороняються шлюби з не євреями, а також звернення до неєврейських судових організацій та ін. «І не ріднися з ними: дочки своєї не даси його синові, а його дочки не візьмеш для сина свого, оскільки він відверне сина твого від Мене», — говорилося в «Повторенні Закону» [16, с. 3].

    Важливою  особливістю іудейського права  є також те, що воно впродовж більшої  частини своєї історії існувало і розвивалося без існування єврейської держави. Як відомо, іудейське право почало формуватися всередині єврейської общини в рамках власної єврейської держави. І незважаючи на те, що єврейський народ позбувся власної території, іудейське право як і раніше залишалося живим правом єврейської общини, що діяло, для тих, хто проживає в різних країнах світу. У зв'язку з цим І.Ю. Козліхін відзначає, що річ навіть не в тому, що євреї, втративши національну державність, відродили її через два тисячоліття. Багато народів взагалі ніколи її не мали, інші втрачали її і знову завойовували. Євреї ж утратили не тільки державність, але й землю. Упродовж багатьох століть вони жили на території чужих для них держав, в оточенні іншої культури, часто навіть ворожої. За таких умов вони зуміли не просто зберегти своє національне право, але й активно розвивали його. Таким чином, іудейському праву властиві основні ознаки релігійного права. Разом із тим, воно володіє низкою вищезазначених ознак, що дозволяють говорити про його особливий характер. [2, с. 210].

1.3.  Джерела Іудейського  права 
 

    Особливість іудейського права виявляється  в системі його джерел. Упродовж досить значного часу його положення  і норми існували в неписаній формі. Так перше джерело іудейського права, що отримало назву кабала, було сукупністю правил поведінки, які заучувалися напам'ять і передавалися з покоління в покоління в усній формі, оскільки існувала заборона на її письмову фіксацію. Заборона на письмову фіксацію норм іудейського права була направлена на те, щоб основні положення іудаїзму не стали надбанням не євреїв. Проте дана заборона викликала певні проблеми, зокрема втрату або спотворення деяких постулатів іудейської віри і, як наслідок цього, її було знято. Після цього з'явилися письмові джерела іудейського права.

    Найважливішим джерелом іудаїзму і іудейського  права є Старий Завіт — частина Біблії, яка складається з декількох книг, написаних до пришестя Христа. Інша частина Біблії — Новий Завіт, книги якого були складені вже після його пришестя, — не визнається іудаїзмом. Оскільки іудаїсти визнають священними тільки заповіді Старого Завіту, його іноді називають єврейською Біблією.

    Серед книг Старого Завіту особливе місце  займає Тора (П'ятикнижжя Мойсея). Згідно з переказами, вона була послана Мойсееві Богом на горі Сінай. Тора — найважливіше, основоположне джерело, яке традиційно розглядається в іудейському праві як своєрідна конституція єврейського народу. За змістом вона є викладеними у віршованій формі різноманітними заповідями іудаїзму. Така форма викладення викликала надалі зростання значення інтерпретацій і тлумачень Тори для застосування її в практичній діяльності. За структурою вона складається з декількох частин і містить п'ять книг — «Берешит» (Буття), «Шмот» (Вихід), «Віакра» (Левіт), «Бемідбар» (Числа), «Дварім» (Повторення Закону).

    Перша книга «Буття» починається з  моменту створення світу з  хаосу і містить розповідь  про народження людства, перш за все  єврейського народу, його правила  поведінки, звичаї і традиції. Друга  — «Вихід» розповідає про вихід  іудеїв з Єгипту. Третя — «Левіт» оповідає про виділення з іудейського суспільства при вілейованої верстви — левітів, в обов'язки яких входило відправлення релігійних культів і обрядів. Четверта книга — «Числа» оповідає про літочислення єврейського народу. П'ята — «Повторення Закону» є систематизацією правил поведінки, викладених у перших чотирьох книгах¹.

    Важливим  джерелом іудаїзму й іудейського  права є Талмуд. Після Біблії це — найважливіша і священна книга єврейського народу. За своєю структурою Талмуд неоднорідний: він є багатотомною збіркою єврейських релігійних, правових і етичних норм, складених у період з IV ст. до н.е. до V ст. н.е. Він ділиться на дві основні частини: Мішну і Гемару. Міні на — це збірник правил поведінки, складений єврейськими мудрецями впродовж перших двох століть нашої ери, в якій закріплено норми неписаного права, систематизовано різноманітні звичаї, правила моралі і закони єврейського народу. Гемара — своєрідна інтерпретація і тлумачення норм Мішни, яку впродовж III—V століть давали їй равіни. У III ст. було створено Єрусалимську Гемару, а в V ст.—Вавілонську. У літературі їх часто називають Єрусалимським і Вавілонським Талмудами. До талмудичної літератури належать 
також Барайті — тексти, не включені в Мішну і з часом об'єднані в окремі джерела. Юридичною складовою Талмуда є Галаха.

    Галаха  як джерело іудейського права  розуміється широко і вузько. У  широкому розумінні — це нормативна частина іудаїзму, що регулює релігійне, сімейне і цивільне життя євреїв. У вужчому сенсі — це сукупність законів, що містяться в Торі, Талмуді  і в більш пізній равіністичній  літературі, а також кожен із цих  законів окремо.

    Розвиток  Галахи було зумовлено тим, що приписи  Тори, яка не допускала ніяких змін і доповнень, часто не відповідали  практичним вимогам життя. Деякі положення вимагали тлумачення і пристосування до побутових і соціальних умов, що радикально змінилися.

    Галахічне законодавство спирається на п'ять  нерівноцінних з погляду іудаїзму джерел: 1) Письмовий Закон (тобто 613 приписів, які містяться в Торі, що розуміється двояко. По-перше, ортодоксальні євреї розглядають його спочатку як цілісне вчення, божественне одкровення, що не містить правових норм, по-друге, це звід правових, ритуальних, етичних та інших норм); 2) настанови, засновані на переказі (приписи ритуального або правового порядку, що зустрічаються у висловах пророків); 3) Усний Закон (є тлумаченням Письмового Закону, до якого застосовуються два методи: пряма інтерпретація тексту і висновки з прихованого значення тексту, за допомогою правил герменевтики); 4) постанови софрим (буквально — писарі); 5) звичай.

    Джерелом  іудейського права є також  Мідраш (або Мідрашим), який тлумачить та інтерпретує Тору. Формування цього джерела права пояснюється декількома причинами: по-перше, необхідністю чіткого з'ясування приписів Тори, яка має складну віршовану форму; по-друге, об'єктивною необхідністю пристосування Тори до мінливих суспільних відносин.

    Співвідношення  значення і впливу Тори й інших  джерел Священного письма впродовж історії змінювалося. Як відзначає М. Елон, спочатку Тора була джерелом, яким керувалася і вчена людина у своїх заняттях, і суддя, який ухвалював рішення. Але після завершення редагування Талмуда Тора залишилася чимось на зразок конституції єврейського права, а талмудична література — Мішна, Мідрашим, Барайті, Єрусалимський і Вавілонський талмуди — стала основним джерелом права. Тільки базуючись на них, учений навчав своїх учнів праву, а суддя виносив вирок¹.

    Наступним джерелом іудейського права можна  назвати звичай. Як відомо, звичай є першим джерелом права, у тому числі і для єврейського права. Після появи основного джерела іудейського права — Тори — головна вимога до нього полягала у відповідності його положень основним положенням Тори. Таким чином, звичаї доповнювали зміст іудейського права.

    Законодавство (постанови і укази) — ще одне джерело іудейського права. Слід зазначити, що термін «законодавство» уживається в іудейському праві не в класичному розумінні як нормативно-правові акти уповноважених державних органів. Під ним мають на увазі акти, які прийняті мудрецями та регулюють різні сфери життя членів єврейської общини. Наявність подібного джерела права істотно відрізняє іудейське право від інших релігійних систем, які позбавляють людину права змінювати норми, що даровані Богом. Єврейське право дозволяє приймати правила поведінки, джерелом яких є не Бог, а людина. Це стає можливим у разі зміни суспільних відносин, коли необхідно змінити існуючі норми або прийняти нові. Право мудреців змінювати існуючі норми і приймати нові обґрунтовується приписами Тори — головного джерела єврейського права. Наприклад, згідно з постановами, що регулюють кримінально-правові відносини, дозволяється ухвалювати вироки і застосовувати тілесні покарання, не передбачені законом Тори. Згідно з іншою постановою, що регулює трудові відносини, працівник присягається і отримує зарплату. Це означає, що клятва використовується для підтвердження правомірності позивача.

    Рішення єврейських судів також є самостійним джерелом іудейського права.  Його формування і розвиток зумовлено існуванням судової автономії єврейських общин, яку вони мали в багатьох державах. Упродовж століть суди вирішували безліч різноманітних проблем, що виникали в практичному житті общини, використовуючи всі джерела іудейського права. Необхідно вказати, що поступово склався принцип, згідно з яким суди мали право ухвалювати рішення, яке відрізнялося від тих, що були передбачені в інших джерелах права, якщо вважали, що його буквальне застосування буде порушенням справедливості. Таким чином, завдяки діяльності єврейських судів упродовж століть змінювалися норми іудейського права.

    Збірки  різноманітних судових рішень становлять важливу частину юридичної літератури. Наприклад, збірник «Питання і відповіді». Він містить судові рішення з різних питань, які приймали видатні єврейські правознавці, що жили в різних країнах у всі часи. В нього включено майже триста тисяч таких рішень.

    Джерелом  іудейського права є і доктрина, яка розглядається: як праці єврейських богословів; як думки різних іудейських академічних шкіл; як ідеї рабинів і погляди щодо розуміння і тлумачення різних біблійних положень і текстів.

    Таким чином, система джерел іудейського  права відображає його специфіку  і характеризує його як релігійне  право. [2, с. 212]. 

РОЗДІЛ 2

  Сучасне право  Ізраїлю 
 

2.1. Правова система Ізраїлю 
 

    Єврейський  народ втратив свою державність  і розвивався за таких умов майже  два тисячоліття. З 1517 до 1917 р. Палестина (куди входила територія сучасного Ізраїлю) була провінцією халіфату Османського, де застосовувалися норми ісламського права і закони, що приймалися на основі запозичень у романо-германського права, зокрема французького права.

    З 1917 р. по 1947 р. Палестина перебувала під правлінням Великобританії. Першим кроком до встановлення правління Великобританії було визнання Декларації Бальфура¹ 1917 р. Наступним кроком на цьому шляху стало отримання в 1920 р. мандата Ліги Націй, що набув чинності в 1922 р. Згідно зі ст. 6 Хартії про мандат, Великобританія офіційно узяла на себе зобов'язання сприяти імміграції євреїв до Палестини. На даній території застосовувалися норми загального права, а також за спеціальним декретом судам надавалося право застосовувати законодавство Османської імперії, прийняте до 1914 року.

    На  підставі резолюції 181 Генеральної асамблеї ООН 1947 p. було скасовано мандат Великобританії на управління Палестиною, на підставі чого в 1948 р. було проголошено незалежну державу Ізраїль. Відразу ж після цього почала формуватися правова система Ізраїлю.

    Правова система Ізраїлю має змішаний характер: у ній є елементи романо-германського і загального права, а також релігійного — іудейського та ісламського права. Таким чином, іудейське право стало частиною його правової системи, але не його основою. Це пояснюється тим, що правова система Ізраїлю є територіальним правом, тобто його дія поширюється на всіх громадян, які проживають на даній території.

    Як  відзначає В.П. Воробйов, нашарування  двох різних основоположних правових систем — позитивного державного права і традиційного релігійного закону — створювали і створюють джерело конфліктів у судовій практиці і напруженості в ізраїльському суспільному житті. Тим часом, не тільки ідеологічні чинники складають правову систему Ізраїлю. Події і небезпеки, які супроводжували народження ізраїльської держави, не давали іншого вибору, як тимчасово прийняти правовий порядок, успадкований у країни-мандатарія [5, с. 10].

    Проте іудейське право активно впливає  на правове життя Ізраїлю. Це виявляється, перш за все, у закріпленні на державному рівні принципів і норм іудейського права. Так Декларація незалежності