Роль держави у становленні державного корпоративного права

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. Історичний аспект розвитку та світовий досвід..............................4

РОЗДІЛ 2. Сутність поняття державного корпоративного права……………7

РОЗДІЛ 3.Роль держави у становленні державного корпоративного права.12

РОЗДІЛ 4. Базові показники та індикатори......................................................15

РОЗДІЛ 5. Нормативно-правова база державного регулювання....................18

РОЗДІЛ 6. Перспективи і напрями удосконалення..........................................21

ВИСНОВОК.........................................................................................................24

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.....................................................26

ДОДАТКИ............................................................................................................28

ТЕСТИ..................................................................................................................29

ЕКОНОМІЧНИЙ ДИКТАНТ.............................................................................31

 

 

 

ВСТУП

 

В умовах трансформації економіки України, процесу роздержавлення власності постійно виникає питання формування підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави. Трансформація фундаментальної основи національної економіки можлива лише завдяки створенню ефективної системи взаємозв’язків усіх форм власності, в якій акціонерній формі належатиме провідне місце.

Система управління корпоративними правами є недосконалою з таких причин: брак економічних і соціальних критеріїв установлення і збереження державних корпоративних прав; недосконалість механізмів управління товариствами з державною часткою, визначення необхідного і достатнього їх обсягу стосовно конкретних підприємств; недосконалість критеріїв оцінювання ефективності реалізації державних корпоративних прав; відсутність стрункої і розгалуженої інституціональної системи управління ними. За таких умов постає необхідність в удосконаленні корпоративного управління такими товариствами, що зумовлює актуальність досліджень щодо підвищення ефективності механізмів управління державними корпоративними правами.

Проблемами вивчення діяльності господарських товариств з державною часткою в статутному фонді займалися різні теоретики, практики, науковці в галузі управління, економіки, адміністративного та господарського права, зокрема, такі як: І.О. Жадан [6], Л.С. Винарик [3], Е.Р. Кибенко [10], В.В. Клочай [11], П. Порошенко [15], М.В. Чечетов [21] та ін. Однак залишається недостатньо висвітленим питання визначення зв’язку між досконалістю механізмів управління державними корпоративними правами та ефективністю корпоративного управління товариствами.

Об’єкт дослідження – система управління корпоративними правами держави. 
Предмет дослідження – механізми управління корпоративними правами держави на регіональному рівні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що результативність управління корпоративними правами держави безпосередньо залежить від дієвості організаційного механізму управління державними частками власності в акціонерних товариствах завдяки функціонуванню регіональних компаній з управління корпоративними правами держави.

 

 

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ ТА СВІТОВИЙ ДОСВІД

 

Аналіз моделей приватизації виявив, що приватизація в 70-80-ті роки ХХ століття стала загальносвітовим явищем. Теоретичним обґрунтуванням курсу на роздержавлення послужила функціонально-господарська концепція розвитку державного підприємництва, яка витіснила соціально-політичну концепцію, що панувала раніше.

У країнах із розвиненими ринковими системами приватизація має обмежені масштаби, припускає використання ринкових (грошових) засобів відчуження й спрямована, насамперед, на оздоровлення державних фінансів, скорочення витрат державного бюджету на утримання неефективних державних підприємств, збільшення дохідної частини за рахунок продажу капіталу та великих податкових надходжень від підприємств, які «вилікувалися» в приватних руках.

Товариства в країнах Заходу до 1985 р. не визнавались юридичними особами і не включалися в поняття «корпорації». При цьому останнім часом все виразніше виявляє себе тенденція поступового визнання їх як юридичних осіб та включення в число корпорацій.

Масштаби грошової приватизації в світі у 1990-ті роки неухильно росли аж до 1997 року і збільшилися з 30 млрд. дол. у 1990 році до приблизно 150 млрд. дол. у 1997 році та дещо скоротилися у 1998 році до 115 млрд. Загальна виручка за 1990 - 1998 роки склала 700 млрд. дол.

Роздержавлення на Заході проводилося різними способами. Серед них найбільш поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій підприємства через фондову біржу для всіх бажаючих. У перехідних економіках відомо декілька основних моделей приватизації: масова програма приватизації (МП); модель інсайдерів; модель встановлення одноразового мажоритарного контролю; модель «соціально-орієнтованої» власності; модель «стандартних продажів» за відкритою підпискою; модель «case-by-case».

В українських умовах розробка та реалізація приватизаційної політики особливо ускладнювались через дії таких загальновизнаних факторів: по-перше, паралельно з процесом вибору глобальних моделей відбувався спонтанний перехід державних підприємств та майна в інші форми власності на мікрорівні; по-друге, високий рівень концентрації нарівні з відсталістю багатьох секторів української промисловості перешкоджав проведенню ефективної та соціально «м’якої» структурної перебудови до й після приватизації; по-третє, і це, на наш погляд, найбільш важливо, саме приватизація та проблеми перетворення власності є тією галуззю організаційно-економічних реформ, де політичний та популістський пресинг був і є найважчим.

Стрижнем української приватизаційної програми 1992-1999 років стала модель масової приватизації, яка об’єднала широкомасштабну корпоратизацію (сторона пропозиції) та розподіл приватизаційних сертифікатів серед громадян України (сторона попиту). Прагматичним запровадженням введення цієї моделі став облік реальної ситуації на момент початку технічної приватизації: відсутність платоспроможного попиту населення; «нульовий» інтерес іноземних інвесторів; наявність понад 110 тис. державних та муніципальних підприємств; необхідність максимально високих темпів легального приватизаційного процесу для блокування інтенсивної спонтанної приватизації й ряд інших.

Основний акцент приватизаційних програм 2000-2005 років зроблено на отриманні грошових коштів у державний та місцеві бюджети. Проте з початком «грошового» етапу в українській приватизації, дилема «інвестиції-бюджет» абсолютно явно вирішена на користь останнього.

У цілому ж, якщо абстрагуватися від бюджетної кризи, то стосовно 2000-2005 років можна говорити про трансформацію єдиної приватизаційної політики: спонтанний, по суті, процес «залишкової приватизації»; домінування бюджетних мотивацій при ухваленні приватизаційних рішень; використання приватизаційних інструментів для залучення політичних спільників серед регіональної еліти й найбільших фінансових угруповань; помітна «регіоналізація» приватизаційного процесу, у тому числі в політичних цілях.

Існуюча система управління державними частками характеризується наступними ознаками:

• низькою фінансовою ефективністю для бюджету регіону;
• низькою капіталізацією фондового портфеля у зв'язку з фактичною відсутністю підприємств, акції яких котируються на фінансовому ринку, значною кількістю підприємств з часткою власності регіону менше 25%;
• наявністю підприємств, фінансово-економічна діяльність яких неефективна;
• обмеженим набором управлінських рішень і способів приватизації, а також відсутністю затвердженої системи делегування функцій управління професійним керуючим організаціям і особам.

До основних чинників, що зумовлюють вплив приватизації й реструктуризації власності в Україні на модель управління корпоративними правами держави, належать такі: скорочення частки державної власності й створення підприємствам умов для роботи в ринковій економіці; реструктуризація економіки України в напрямі задоволення потреб людини шляхом проведення ефективної структурної інвестиційної політики.

Участь держави в управлінні підприємствами, що мають державний пакет акцій, передбачає три основні механізми: представлення інтересів держави; довірче управління; внесення державних пакетів акцій до статутних фондів (капітали) організацій, що знаходяться під контролем держави, зокрема із створенням холдингових компаній.

Відносно висока частка участі держави в економічних структурах характерна не тільки для постсоціалістичних країн, але й для країн із розвиненою економікою. Так, наприклад, для європейських країн з властивою їм моделлю розвитку характерна вища частка участі держави в економіці, ніж для США. Таким чином, можна зробити висновок, що для України, яка тяжіє до європейської моделі розвитку, висока частка державної власності, виходячи з досвіду інших країн, є організаційно й економічно зумовленою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО КОРПОРАТИВНОГО ПРАВА

 

 

 Визначення поняття “управління державними корпоративними правами” в повному обсязі відсутнє як на законодавчому рівні, так і в науковотеоретичній літературі, що зумовлює різні підходи до тлумачення цього явища. Було досліджено насамперед визначення поняття державних корпоративних прав та механізмів їх управління (правовий, організаційно-управлінський).

Як зазначає Д.А. Медведєв, корпоративні права є специфічним видом прав, які не можна віднести ні до зобов’язальних, ні до речових прав [13].

Українські спеціалісти із корпоративного права визначають державні корпоративні права як:

–акції, частки в статутному фонді господарських товариств, що належать державі [7, с. 409; 10, с. 103];

–специфічний вид прав, які не можна віднести однозначно ні до зобов’язальних, ні до речових прав [13, с. 115];

–суб’єктивні права засновника (учасника) господарського товариства, що виникають унаслідок створення останнього і являють собою комплекс правомочностей управлінського та майнового характеру [15, с. 42].

Узв’язку з тим, що держава є головним учасником (акціонером) в управлінні корпоративними правами, ці процеси повинні регулюватися лише законодавством та мати чітке визначення поняття “державні корпоративні права” на законодавчому рівні. Але в українському законодавстві однозначного визначення немає.

Так, наприклад, відповідно до Цивільного кодексу України (ЦКУ), корпоративні права (далі – КП) – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, вони включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) конкретної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону [19].

Господарський кодекс України (ГКУ) стаття 167 дає таке визначення: КП – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, вони включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) конкретної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами [4]. Крім цього, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом, а законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Але, як зазначає І.О. Жадан, це визначення не відповідає у частині визначення корпоративних прав як права власності на частку в статутному фонді (капіталі) теорії права власності, оскільки “з моменту внесення власниками майна до статутного фонду юридичної особи, наприклад, господарського товариства, вони втрачають право власності, а набувають відповідних корпоративних прав” [6].

Визначення корпоративних прав держави також наводяться у Законах України “Про акціонерні товариства” [9], “Про оподаткування прибутку підприємств” [8], Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави” [16].

Управління державними корпоративними правами (далі – ДКП), незважаючи на всю різноплановість, означає вплив на діяльність відповідних суб’єктів господарювання й воно пов’язане з необхідністю дотримання балансу інтересів суб’єктів корпоративних відносин і має враховувати інтереси зацікавлених осіб. Корпоративні норми, тобто це правила поведінки, що виробляються корпораціями і поширюються на їхні колективи.

Відповідно, цей баланс інтересів досягається за допомогою нормативноправових норм, на основі яких функціонує правовий механізм управління ДКП.

Формування нормативно-правових засад управління ДКП безпосередньо відображає тенденції розвитку політичних та економічних ідей, державної політики щодо управління об’єктами державної власності та визначає подальший розвиток самого управління ДКП.

На сьогодні основні положення щодо управління корпоративними правами держави законодавчо урегульовані, при цьому застосований диференційний підхід до управління корпоративними правами держави залежно від їх обсягу (пакетів акцій, що забезпечують контроль держави за діяльністю господарського товариства та дрібних пакетів акцій), регламентовані корпоративно-дивідендна політика, контроль за грошовими та фінансовими потоками, управління державними корпоративними правами через інститут своїх представників у господарських товариствах [6].