Особливості розгляду окремих категорій справ окремого провадження

Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування (ч. 5 ст. 241 ЦПК України).

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № З вказує, що питання про скасування обмеження або про поновлення в дієздатності розглядається судом в окремій справі.

Вивчаючи судову практику у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, можна простежити наступне.

При вирішенні судом питання про прийняття заяви, яка подається членами сім'ї особи, яка обмежується у цивільній дієздатності, мають місце спірні моменти. Судді досить часто аргументують відмову у відкритті провадження у справі чи повернення заяви посиланням на те, що мати, батько, сестри, брати чи інші близькі родичі, якщо вони проживають окремо від особи, яка обмежується у дієздатності, не мають права пред'являти таку заяву до суду.

У даному разі слід керуватись не Житловим кодексом України, де йдеться про те, що членами сім'ї наймача є особи, які спільно проживають з наймачем, а виходити зі ст. 3 Сімейного кодексу України, що мати і син, незалежно від того, чи проживають вони разом, мають взаємні права та обов'язки. Крім того, матері не байдуже здоров'я її дитини, яка в силу зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами ставить себе ще і у скрутне матеріальне становище. Якщо дитина одинока, то мати може бути у подальшому її піклувальником та розпоряджатися її зарплатою. У частині 3 ст. 237 ЦПК України законодавець уточнює, що заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання. Існує також думка про те, що не може бути обмеженою у дієздатності особа, яка хоча і зловживає спиртними напоями, але вона є одинокою та не має сім'ї. Відповідно до законодавства України, а саме ч.3 ст. 3 Сімейного Кодексу України [4], права члена сім'ї має також одинока особа.

Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування. Це положення зумовлене тим, що за ст. 32 ЦК України (п. 1 ч. 1) неповнолітня особа може самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Але якщо особа неналежним чином використовує грошові кошти, зокрема на придбання алкогольних, наркотичних засобів, на азартні ігри, ігрові автомати, має місце марнотратство тощо, то за наявності достатніх підстав, тобто обставин, підкріплених доказами, суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи щодо розпорядження своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. У частині 2 ст. 237 ЦПК України йдеться лише про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Але виходячи із аналізу ч. 5 ст. 32 ЦПК України може мати місце не тільки обмеження, але і позбавлення неповнолітньої особи такого права.

До осіб, які можуть подати заяву до суду про визнання фізичної особи недієздатною, законодавцем віднесено членів її сім'ї, близьких родичів, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, психіатричний заклад. Щодо членів сім'ї та близьких родичів, то до них слід віднести за аналогією зі ст. 52 ЦПК України таких осіб: чоловіка, дружину (але при цьому слід зазначити, що чоловік та дружина родичами не є), батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, брата, сестру, діда, бабу, внука, внучку, усиновлювача, чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, членів сім'ї чи близьких родичів цих осіб. Психіатричний заклад може пред'явити таку заяву, якщо особа перебуває у ньому на лікуванні, оскільки вона може бути одинокою та не мати сім'ї чи близьких родичів. Крім того, право цього органу та органу опіки та піклування на пред'явлення такої заяви передбачене ст. 45 ЦПК України.

2.2. Розгляд справ про усиновлення.

Інститут усиновлення як пріоритетна форма сімейного виховання дітей, які залишились без турботи батьків, відомий усім правовим системам. Визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім'ї. Українська держава сприяє розвитку усиновлення, встановивши обов'язковий судовий порядок його проведення, заборону посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей, вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами, можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав.

Інститут усиновлення як окремий самостійний правовий інститут, покликаний створити між усиновителями і усиновленими відносини, наближені до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми, визнається  більшістю учених в галузі сімейного права [18, c.241-242].

В  законодавстві (ст. 207 СК України),  усиновлення розглядається як прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснюється на підставі рішення суду. 

З юридичної точки зору усиновлення (удочеріння) необхідно розглядати як  інститут сімейного права ( під інститутом права розуміють “групу взаємопов’язаних юридичних норм, що регулюють окремий вид суспільних відносин” [28, С. 701-702]), метою якого є встановлення в судовому порядку сімейних відносин між усиновителями та усиновленими [21, c.352].

Основним законодавчим актом у сфері регулювання відносин усиновлення та позбавлення батьківських прав є Сімейний Кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р., набрав чинності з 1 січня 2004 р. (далі - СК України).

Порядок розгляду справ про усиновлення, визначений статтями 251-255 ЦПК України, а також статтями 207-242 СК України. Виключна компетенція суду щодо розгляду справ про усиновлення покладає на суддів значну відповідальність щодо майбутнього усиновлюваної дитини.

На реалізацію положень СК України щодо усиновлення постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. було затверджено Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення.

З 1 грудня 2008 р. набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. „Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей”.

Відповідно до ст. 251 ЦПК України заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання. Даною статтею визначається підсудність справ про усиновлення як громадянами України, так і іноземцями та особами без громадянства без альтернативи, а саме: за місцем проживання дитини або повнолітньої особи, яка може бути усиновлена.

Для вирішення питання підсудності справи про усиновлення дитини або повнолітньої особи місце проживання останніх необхідно визначати з врахуванням положень ЦК України.

Згідно із частиною третьою ст.. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

 Згідно  з п. 4 ст. ст.. 29 ЦК України  місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

У Законі України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005р. визначено терміни місце походження дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування та місце проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Згідно із ст..1 цього Закону місце походження дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, - місце проживання або перебування її біологічних батьків на момент їх смерті або виникнення обставин, що призвели до позбавлення дитини батьківського піклування. Якщо батьки та місце їх постійного проживання невідомі, місцем походження дитини визначається місце, де дитину знайшли, або місце розташування медичного закладу, де дитину залишили; місце проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, - місцезнаходження закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, жиле приміщення дитячого будинку сімейного типу, прийомної сім'ї, опікунів або піклувальників, житло, в якому дитина проживає, інше житло.

Аналіз матеріалів узагальнення судової практики у справах про усиновлення дає можливість дійти висновку, що в окремих випадках справи розглядаються з порушенням правил підсудності, визначених ст.251 ЦПК України, а саме не за місцем проживання дитини, а за місцем її походження.

Наприклад, Святошинський районний суд м. Києва розглянув справу за заявою С., В., заінтересовані особи: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Київський міський пологовий будинок № 3, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві про удочеріння. Із матеріалів справи вбачається, що на підставі розпорядження голови Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації від 15 січня 2008 р. заявника С. було призначено опікуном над малолітньою дитиною. Дитина проживає із заявниками в Солом'янському районі м. Києва. У вказаній справі висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини надано органом опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації, тобто за місцем проживання дитини.

Суддя Святошинського районного суду м. Києва, відкриваючи провадження у справі за заявою Б., заінтересована особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва, не звернула уваги на те, що заявник проживає по вул. Вишгородській в Оболонському районі м. Києва, а дитина на час звернення до суду протягом двох місяців знаходиться на утриманні заявника і проживає разом з нею [24].

Тому слід враховувати, що у тих випадках, коли дитину було передано в сім'ю опікуна і вона проживає з ним, незалежно від місця її походження, справа має розглядатися судом за місцем проживання дитини, яким є місце проживання опікуна.

Відповідно до частини четвертої ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

Особи, які можуть бути усиновлювачами, визначаються ст. 211 СК України. При зверненні до суду ці особи набувають статусу заявника. Заявниками у справах вказаної категорії можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Найчастіше із заявою про усиновлення неповнолітньої дитини звертається один із подружжя, який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється [22, c.36-38].

У справах про усиновлення дитини іноземними громадянами переважно із заявою про усиновлення звертається подружжя.

Особа, яка звернулася із вимогою про усиновлення дитини, набуває статусу заявника.

За змістом частини першої ст. 253 ЦПК України заінтересованою особою у справах про усиновлення є орган опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, - уповноважений орган виконавчої влади. Заінтересованість органу опіки та піклування випливає з його обов'язкової участі у розгляді справи про усиновлення та надання висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Відповідно до ст. 215 СК України облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпосереднє ведення прав щодо опіки та піклування, Міністерством у справах молоді, сім'ї та гендерної політики Автономної Республіки Крим, службами у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ст.11 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 р. [5] органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей (ч. 1 ст. ст.11 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»).

Для здійснення функцій щодо опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, у складі служби у справах дітей створюється окремий підрозділ, діяльність якого визначається в установленому порядку (ч. 3 ст. ст.12 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»)”.

Згідно із Типовим положенням про службу у справах дітей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2007 р.[8], із змінами і доповненнями, служба у справах дітей районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації є структурним підрозділом районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації, який утворюється головою районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації, підзвітний та підконтрольний голові районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації та службі у справах дітей відповідно обласної, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій. Як випливає із зазначеного Типового положення, повноваження органів опіки та піклування щодо надання висновку про можливість усиновлення дитини здійснюється Службою у справах дітей.