Основні параметри, що визначають межі дії норм права (законів)

     Звід  законів – це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше[4;326]. 

     Розділ 3. Основні параметри, що визначають межі дії норм права (законів).

     Дія закону (нормативно-правового акта) чи навіть окремої його норми права  — це обов'язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб'єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб'єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому смислі слова), які наділені певними характеристиками[7;215].

     Отже, межі дії нормативних актів (законів) чи окремих норм визначаються такими критеріями (параметрами):

1. видом регульованих суспільних відносин (тобто предметом регулювання);
2. обставинами, настання яких зумовлює необхідність застосування регулятивної функції цих актів;
3. часовими вимірами;
4. просторовими вимірами (або територією в широкому розумінні слова);
5. колом осіб, на яких поширюються норми акта.

     Це  твердження про межі дії не суперечить тому, що вже висловлювалось раніше, а саме — судженню про загальнообов'язковість правових норм як конститутивну органічну властивість права. Норми права обов'язкові до виконання лише в рамках, окреслених переліченими критеріями. Абсолютна ж, беззастережна "загальнообов'язковість" виключала б можливість функціонувати праву як системі, тобто:

1. змінювати та оновлювати право;
2. враховувати особливості та обставини, пов'язані з місцем проходження (розвитку) право врегульованих відносин;
3. враховувати специфічні реально існуючі властивості різних суб'єктів.

           Усе це могло б призвести до загального нівелювання права та втрати ним його соціальної цінності як регулятора суспільних відносин, що залежить від конкретних історичних умов соціального життя.

     Дія норми права (закону, нормативного акта) поширюється на певні суспільні  відносини, що визначається галузевою приналежністю норми. Це так звана предметна дія. Дія норми права пов'язується з певними обставинами, що визначається гіпотезою норми. Це так звана конкретно-ситуаційна дія. Докладніше зазначені аспекти дії норми права розглядатимуться в темах про норми права та систему права. У цій темі ми розглянемо дію норми права за такими параметрами: дія у часі, просторі та за колом осіб, які визначають просторово-часові та суб'єктні координати дії норми права.

1. Дія закону (нормативного акта) у часі.

     Три позиції (фактори) визначають часові межі дії норми права, а відповідно й нормативного акта (чи закону):

     1) момент, з якого починається дія  (початок дії);

     2) час, протягом якого вона продовжується  (тривалість дії);

     3) момент, яким завершується дія (закінчення дії).

     Дія закону у часі починається з моменту  вступу його в силу. Мається на увазі  його юридична сила. Момент набрання чинності нормативним актом визначається різними встановленими законом (чи іншими актами) способами. Ці способи  стосовно кожного конкретного нормативного акта визначаються або на підставі загальної норми про порядок введення актів у дію, або кожний раз самим цим актом згідно із загальним правилом.

       Отже, закон не закріпив єдиного  порядку введення в дію нормативних  актів, більше того, не поставив це в залежність від форми актів[11;404]. Навіть для однотипних (одного виду) актів (наприклад, законів чи указів) передбачено альтернативні підходи до вирішення питання про порядок введення їх в дію залежно від різних обставин (наприклад, залежно від способу їх доведення до відома виконавців, оприлюднення,  а також інших факторів). Наприклад, щодо законів Конституція України (ч. 5 ст. 94) передбачає: "Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом...". В чому може полягати це "інше", Конституція не визначає[1;10].

     Щодо  актів, які видаються Президентом  України, набрання ними чинності регламентується  самим Президентом.

     Цей порядок регулювався по-різному. Так, згідно з указами, прийнятими у серпні та жовтні 1993 р., було встановлено такий порядок: 1) укази та розпорядження Президента набирають чинності через 3 дні після їх опублікування в газеті "Урядовий кур'єр", якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні, або 2) укази та розпорядження, які не публікуються, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. Знову ж таки так зване "інше" не визначено.

     Дещо  пізніше, порядок набрання чинності нормативно-правовими актами було приведено "до єдиного знаменника" з тим порядком, який згідно з Конституцією діяв щодо законів: вони "набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення..." .

     Отже, розглянемо способи, якими визначається момент набрання нормативними актами (зокрема законом) чинності.

     1. По закінченні (за спливом) певного  числа днів з дня опублікування.  Відповідно до Конституції (ч. 5 ст. 94) "закон набирає чинності  через десять днів з дня  його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування"[1;10]. Що стосується указів та розпоряджень Президента України, то вже зазначалось, що вони починають діяти через 10 днів після їх опублікування; неопубліковані акти — з моменту одержання їх відповідними органами (якщо не встановлено інший строк).

      2. З дня опублікування.  Переважна більшість актів (закони, постанови, а раніше — декрети) вступає в силу (набирає чинності) саме з цього моменту — від дня опублікування, що спеціально оговорюється або в самому акті, або в постанові, яка його супроводжує (коли йдеться про закони).

      3. З точно визначеної фіксованої  дати (коли закон прийнято в з однієї дати, а вступає він в дію з іншої).

          Розрив у часі — між прийняттям та введенням закону у дію — пояснюється, як правило, необхідністю проведення низки підготовчих заходів, що забезпечують його функціонування.

          4. Закон в різних своїх частинах може вводитися у дію неодночасно, не в один момент.

          Отже, розрив у часі між затвердженням закону та набранням ним чинності може бути більш чи менш значним. Дія якоїсь частини норм старого законодавства може деякий час за певних умов продовжуватись.

          5. З моменту настання певної події. Цей спосіб набрання законом чинності зустрічається дуже рідко, якщо не сказати, що це взагалі поодинокі випадки.

           Усі нормативно-правові акти за часовим критерієм, тобто тривалістю їх дії, можуть бути поділені на два види:

         1) акти із невизначеним строком дії, для яких не встановлений кінцевий момент їх дії;

          2) акти тимчасової дії, тривалість якої залежить від різних заздалегідь визначених обставин.

Виходячи з цього, можна виділити такі фактори (моменти), з настанням яких акт припиняє свою дію:

• у зв'язку із його скасуванням;
• у зв'язку із заміною його новим актом;
• у зв'язку із закінченням строку, на який був прийнятий акт;
• у зв'язку з настанням певних факторів (подій)[9;201].

        Закон може втратити чинність у зв'язку з окремими змінами у законодавстві.

     Акти, тривалість дії яких заздалегідь  визначена часовими межами при їх прийнятті, можуть бути поділені на чотири різновиди:

     1) акти, часові межі дії яких заздалегідь встановлені календарно;

     2) акти, що діють протягом чітко  і заздалегідь встановленого  числа днів.

     3) акти, що видані як тимчасові,  але без конкретизації часових  меж (рамок) їх дії. 

     4) акти, кінцевий момент дії яких  обумовлений настанням певної події.

     3.2. Дія закону (нормативного акта) у просторі

     Передусім з'ясуємо зміст поняття "простір" та його співвідношення з іншим поняттям — "територія". Як загальне родове поняття, що визначає межі дії закону ще за одним, просторовим параметром, виступає категорія "простір". Простір включає такі складові частини (сфери): сухопутний, водний, підземний, повітряний та космічний простір, а також морське дно. Термін "територія" за обсягом охоплюваного ним простору вживається в трьох значеннях:

     1) власне територія (від лат. terra — земля, суходіл, земна поверхня; territorium — область) — земельний,  сухопутний простір з певними кордонами; або певна частина земної поверхні з визначеними межами — територія міста, парку, заводу тощо;

     2) іноді дещо ширше: простір землі,  внутрішніх та прибережних вод  з певними кордонами (територія  адміністративно-територіальної одиниці  (утворення) — області, району тощо);

     3) в міжнародному праві: територія  держави, державна територія —  частина земної кулі, що знаходиться  під суверенітетом держави, яка  включає сухопутний, водний, підземний  та повітряний простір, а також  континентальний шельф (включає морське дно та надра підводних районів на відстані 200 миль від берега).

     До  території держави (державної території) умовно відносять так звані "плавучі  території", тобто такі, що законно  несуть прапор своєї держави військові  та торговельні судна, які знаходяться у відкритому морі і, з деякими винятками, в іноземних портах[4;384].

     До  території держави прирівнюються  повітряні та космічні апарати, що мають  розпізнавальний знак своєї держави, а також деякі інші об'єкти (трубопроводи та інші споруди), які належать державі й знаходяться в межах так званої міжнародної території (відкрите море тощо).

     Перебуваючи у міжнародному повітряному просторі, повітряне судно є недоторканним  і незалежним від будь-якої держави, за винятком тієї, де це повітряне судно зареєстровано, та підкоряється і діє на підставі лише її законів". Отже, термін "територія" може вживатися у значенні, що наближається до поняття "простір", але все ж таки він не охоплює усі види середовища (наприклад, космічний простір — завжди простір, але ніколи не територія). Проте з метою розгляду проблеми про дію закону у просторі вони можуть вживатися як взаємозамінні.

       Водний простір держави складається  з:

      1) вод річок, озер, штучних водосховищ, водних шляхів та інших водойм, які розташовані в межах суходільної території держави;

      2) з морських внутрішніх та  територіальних вод, які омивають  узбережжя даної держави (до 12 морських миль; миля морська міжнародна  дорівнює 1,852 км).

       Повітряний простір держави включає  простір над її суходільною  та водною територією. Побудований за типом слів "територія" та "акваторія" термін "аероторія", який іноді вживається, має суто спеціальне значення. Аероторія — це повітряний простір над аеродромом та прилеглою до нього місцевістю в радіусі близько 50 км. Не всі норми права діють в одних і тих же просторових межах.

     Норми права (а відповідно закони, нормативно-правові  акти) можуть розрізнятися між собою  за просторовими сферами дії. Існує  декілька варіантів дії норми  права (закону) за масштабами охоплення  території держави[3;197]. Закон (норма права) може діяти відповідно до одного з наведених правил.

     1. У всьому просторі держави.

     2. В межах тієї частини держави,  яка законом (нормативним актом)  обумовлена.

      3. У межах тієї частини території,  на яку поширюються повноваження органу, що видав акт. В обмеженому просторі діють акти всіх органів нижчого (місцевого) рівня, компетенція яких поширюється на відповідну територію. Такими є акти місцевих державних адміністрацій. До них належать також акти органів місцевого самоврядування, нормативно-правовий характер яких визначається державою. Згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, районні та обласні ради).