Договор дарения

Договір дарування

ВСТУП

Розвиток України ,як демократичної, правової, соціальної держави, яка повинна  служити суспільству і людині, тісно пов’язані з розвитком  приватного права, можливістю цивільно-правового  забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Основним джерелом регулювання  цивільно-правових відносин в Україні  є Цивільний кодекс України. Саме з метою вдосконалення приватних  правовідносин Верховною Радою  України 6січня 2003 року був прийнятий  новий Цивільний кодекс України ( який замінив Цивільний кодекс УРСР 1963 року).

Про високе значення цивільного кодексу в системі законодавства  будь-якої держави (зокрема, України) зазначається в статті виданої Центром комерційного права, створеного при підтримці  Агентства США з міжнародного розвитку : “Історичний досвід переконливо  доводить надзвичайну роль таких  цивільно-правових кодифікацій не тільки для розвитку громадянського суспільства  в цілому. Цивільні кодекси виконують  роль стабілізатора суспільства, економічної  інтеграції та системоутворюючого елемента всієї правової системи. Прийняті в  Європі у ХІХ столітті Французький  цивільний кодекс (відомий у світі  як “Кодекс Наполеона”) та Німецьке цивільне укладення відіграли велику роль в утвердженні принципів  європейських революцій, у створенні  сучасного вільного європейського  суспільства, в розвиткові вільного підприємництва. Вони, як виявилося, несли  в собі ше й велику стабілізуючу силу. Взяти, наприклад, Францію, де Цивільний  кодекс 1804 року діє і до сьогодні. Це забезпечило правонаступництво  суспільного життя та правового  розвитку Франції, незважаючи на численні революції та перевороти протягом всього цього періоду. Доведено, що цивільне право Франції зберегло необхідну  для суспільства стабільність та найважливіші юридичні завоювання Великої  революції 1789—1799 років.

У цивільних кодексах закладено  також могутній потенціал економічної  інтеграції держав. Можна стверджувати, що підгрунтям сучасного Європейського  Союзу були саме цивільно-правові  кодифікації ХІХ та ХХ століть. Сьогодні ведеться велика робота над гармонізацією  цивільного права в рамках Євросоюзу. Окремі європейські країни переглядають кодифікації приватного права. яскравим прикладом цього є реформа  цивільного права в Нідерландах, що триває вже майже 50 років, результатом  якої стала модернізація цивільного права. На порозі проведення такої реформи  стоїть Німеччина. До європейського  порядку денного внесено питання  про створення Єдиного Цивільного кодексу Європи. Реалізація цього  проекту в наступному столітті змінить  обличчя світу.

У країнах, що утворилися після  розпаду СРСР, відразу ж розпочалися  кодифікаційні роботи в галузі цивільного права. Росія — одна із перших країн, що прийняла новий Цивільний кодекс (частина I — 1994 р.; частина II — 1995 р.). У  Казахстані, Узбекистані, Киргизстані, Грузії також прийнято нові цивільні кодекси як єдині кодифікаційні  акти для всієї сфери майнових та особистих немайнових відносин.”[1]

Серед інших, особливе становище  у системі договорів про передачу майна у власність посідає  договір дарування. Дарування є  одним з найстаріших інститутів цивільного права. Він своїми витоками сягає Давньоримських часів, де він  розглядався як підстава виникнення права власності. В подальшому інститут договору дарування зазнав не значних  змін (про що буде йтися в цій  праці).На даний момент у ЦК,договору дарування, присвячена ціла 59 глава, яка  містить 14 статей. Якщо проводити аналогію з ЦК УРСР 1963 року, то новелами для  договору дарування є :

• як реальність, так і  консенсуальність договору;

• визначення прав і обов'язків  сторін;

• зазначення умови в  договорі;

• припинення (скасування) договору дарування;

• поняття пожертви; тощо.

В цій праці розкривається  історія, зміст, ознаки , елементи даного договору.

1. Історія розвитку  інституту дарування

Дарування є одним з  найстаріших інститутів цивільного права. Так, формування інституту дарування  в римському праві, як підстави виникнення права власності розпочалось  в період республіки (V-I ст. до н.е.). Хоча тут воно розглядалось радше як одностороння угода, оскільки саме вчення про дарування  розміщали у загальній частині  цивільного права. Винятки стосувались  обіцянок дарунку, якщо вони здійснювались  у формі стимуляції, тоді можна  було б угледіти елементи консенсуальності угоди - договору. Цікавим фактом з  історії цього договору є те, що за римським правом значна кількість  дарівних актів вчинялася між  членами однієї сім’ї , тому значне місце у регулюванні сімейних майнових відносин приділяло саме даруванню (зокрема, обмеженню свободи дарування  між подружжям, між близькими  особами одного будинковолодіння)[2]

Історія умов в договорі дарування сягає ще часів римського  права. Стосовно безвідплатних розпоряджень майном існував інститут наказу (modus), коли мова йшла про форму вчинення дарування donatio sub modo - дарування з  покладенням на обдарованого обов'язку що-небудь виконати; невиконання такого наказу дає дарувальнику альтернативне  право вимагати виконання його або  повернення дарунку (дарування під  умовою). Зміст modus або наказу полягав  у тому, що на особу, на користь якої вчинялось дарування, покладався обов'язок виконати що-небудь (наприклад, даруючи  сад, наказати в певні дні дозволяти  іншим людям прогулюватись ним). Метою наказу було задоволення бажання  дарувальника як праворозпорядчої особи. Невиконання наказу не зупиняло юридичний  ефект угоди, а лише давало право  на подання позову про виконання  умови або про припинення договору і повернення дарунку.

Основа сучасних положень щодо предмету та ознак дарування  закладена у творах видатних дореволюційних вчених-цивілістів Мейера Д.І., Шерше-невича Г.Ф., Грімма Д.Д., Дністрянського Станіслава1. Цікаво, що дані автори по-різному розглядали дарування і його місце в системі  цивільного права. Так, наприклад, Д.І. Мейер та Д.Д. Грімм інститут дарування  розміщали у загальній частині, хоча перший відносив дарування до розділу «майнові права» (зокрема, як спосіб набуття майнового права), а інший - у контексті римського  приватного права, взагалі виділяв  особливе «вчення про дарування» при загальних положеннях про  угоди.

Розглянемо детальніше причини  віднесення дарування як до способу  набуття майнових прав, так і до односторонніх угод.

1. Д.І.Мейер відносив категорію  "майнове право" до числа  об'єктів цивільних прав. Відповідно, дарування виступає як спосіб "відчуження права" (конструкція  переходу не речі, а права на  неї). Для дарування характерними  є такі риси :

Дарувальник позбавляється  якого-небудь майнового права при  житті (дарування на випадок смерті Д.І.Мейер вважав звичайним заповітом). Немає необхідності, щоб відчуження права з його набуттям були рівноцінними для контрагентів: "подароване" майнове право може бути "більш  важливе" для особи обдарованої, ніж для дарувальника - потребується лише сам факт відчуження. Обдарована особа набуває право, якого у  неї перед цим не було - вона збагачується. Без набуття права, без розширення сфери майнових прав особи - немає  й дарування. Дарування представляє  собою безеквівалентне набуття  права однією особою внаслідок його відчуження іншою.

2. Основною причиною віднесення  дарування до односторонніх угод  слугувала сама наявність у  римському праві інституту дарування  на випадок смерті (одностороннє  волевиявлення дарувальника).

Д.Д.Грімм зазначав: "Питання  про місце вчення про дарування (donatio) в системі римського права  до цієї пори вирішується по-різному. Одні вчені викладають це вчення в  загальній частині, інші включають  його у зобов'язальне право. Без  сумніву одне, що вчення про дарування  має досить загальне значення, що значна кількість різноманітних юридичних  угод можуть слугувати засобом для  надання однією особою безоплатної  вигоди іншій, що дарування може бути здійснено не тільки у формі обіцянки подарунку, але й шляхом безпосередньої передачі подарунку однією особою іншій, що дарування зустрічається не тільки inter vivos (серед живих), а й mortis causa (з приводу смерті); у зв'язку з усім цим пропонується викласти основні начала дарування у зв'язку з загальним вченням про юридичні угоди"1.

Дарування Д.Д.Грімм розрізняв  у широкому і вузькому розумінні. Даруванням в широкому розумінні він називав будь-яке надання особою безоплатної вигоди іншій, оскільки це здійснюється по добрій волі без будь-якого обов'язку, хоча б навіть це не призвело за собою зменшення майна дарувальника. Дарування ж у вузькому розумінні - таке добровільне надання безоплатної («безвозмездной») вигоди однією особою іншій, яке передбачає зменшення власного майна дарувальника.[3] Різниця між широким та вузьким розумінням дарування полягає в тому, що в римському праві обмеження стосувались лише дарування у вузькому розумінні (обмеження свободи дарування між подружжям).

Дарування у римському  приватному праві передбачалось  у формах:

A) Dando - дарувальник безпосередньо  передає які-небудь об'єкти або  встановлює які-небудь речові  права, наприклад, узуфрукт на  користь обдарованого.

B) Promittendo - дарувальник обіцяє  передати в майбутньому яку-небудь  річ або встановити яке-небудь  право на користь обдарованого.

C) Liberando ~~ дарувальник прощає  обдарованому борг або відмовляється  від якого-небудь речового права  на користь обда рованого.

Як особливі види дарування  передбачались:

A) Donatio remuneratoria -дарування  за особливу послугу, віддяка  (особливо за рятування життя).

B) Donatio sub modo ~ дарування з  покладенням на обдарованого обов'язку що-небудь виконати; невиконання такого наказу дає дарувальнику альтернативне право вимагати виконання його або повернення дарунку (дарування під умовою).

C) Дарування всього майна  або його частини. Використання  дарувальником у майбутньому  частини від подарованого (цесія  зі сторони обдарованого стосовно  дарувальника). Таке дарування не  створює універсального правонаступництва[4] .

Для того, щоб з'ясувати  належність дарування до односторонніх  угод чи до договорів на наш погляд необхідно відповісти на запитання: яка фактична дія у процесі  здійснення дарування є більш  юридичне значимою (у розумінні настання позитивних юридичних наслідків  для сторін угоди, тобто реалізація права власника на вільне розпорядження  своїм майном і перехід права  власності на це майно від однієї особи до іншої) - дії дарувальника по безоплатному відчуженню майна чи дії обдарованого по прийняттю дарунку (майна у власність), іншими словами - що визнати юридичним фактом - сам факт безоплатного відчуження майна чи разом з прийняттям майна обдарованим? Відповідь на це запитання має важливе практичне значення: для визначення моменту виникнення права власності; визначення правового режиму майна.

Використовуючи теорію "юридичного складу" О.А.Красав-чикова[5] акт вчинення дарування слід розглядати як "складний юридичний склад ("сложный юридический  состав") - сукупність фактів, між  якими існує пряма залежність" . Необхідність прийняття дарунку  обдарованим є завершальною цеглиною у конструкції дарування, що і  визначає його зобов'язальний (договірний) характер. Одна тільки угода про  передання речі в дар сама по собі ніяких правових наслідків не передбачає і правовим захистом не користується . Прибічник договірного характеру  дарування Г.Ф. Шершеневич вказував: "Дарування - це угода, що грунтується  на взаємній згоді, а не на волі одного дарувальника. До прийняття пропонованого  дарунка особою, яку одаровують, дарування немає сили. Тому дарування  призначається договором"[6]. Саме зустрічне позитивне волевиявлення  обдарованого перетворює дарування  в договір, що відрізняє його, наприклад, від заповіту, де не є потрібною  згода одержувача при здійсненні цієї односторонньої угоди. Немає згоди  обдарованого на отримання дару, або  немає бажання дарувальника на безкоштовну  передачу речі, немає і договору дарування.

Таким чином, ми з'ясували  договірну природу інституту  дарування у цивільному праві.

В радянський період договір  дарування набув виключно реального  характеру. Це було зумовлено етичним  аспектом можливості пред’явлення вимоги обдарованого до дарувальника також  були інші недоліки цивільного законодавства  радянського періоду стосовно договору дарування, що не відповідали засадам  ринкової економік ( вимоги щодо нотаріальної форми посвідчення договору).

2.Поняття та  загальна характеристика договору  дарування

За договором дарування  одна сторона (дарувальник) передає  або зобов'язується передати у майбутньому  іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок)у власність. [п. 1. Статті 717 ЦК України.]

Визначення поняття договору дарування de facto є визначенням сфери  відносин, які потребують нормативного врегулювання, і de jure самого формального  закріплення "відносної" важливості даного блоку суспільних відносин.

Для прикладу неоднозначності  понять договору дарування, вкажемо  на деякі з них.

Відповідно до § 938 Книги  загальних цивільних законів "договір, у якому залишається комусь безоплатно якась річ, називається даруванням" ("даровизною")[7].

§ 516 Німецького цивільного уложення визначає дарування як надання ("предоставление") майна, завдяки  якому одна особа (дарувальник) збагачує за рахунок свого майна іншу особу (обдарованого), при цьому сторони згідні в тому, що надання здійснюється безоплатно. Дарування є безоплатним наданням, яке має місце серед людей при їх житті, і вичиняється у формі договору[8] .

Поняття договору дарування  це формальне закріплення форм вчинення дарівних дій. Відповідно, об'єктом  зобов'язання є власне

"форма передачі майна  за договором дарування". Так,  згідно ст. 572 Цивільного кодексу  Російської Федерації окрім форм, поданих у ЦК України (безпосередньої  передачі речі [dando] та обіцянки  передати у майбутньому безоплатно  майно у власність \prommitendo], передбачено  і третю форму вчинення дарування  шляхом звільнення або обіцянки  звільнити від майнового обов'язку [liberando]. Ця остання форма вчинення  дарування є новелою російського  законодавства, і на нашу думку  позитивним кроком щодо розширення  сфери застосування даного виду  договору. Звільнення від майнового  обов'язку або, інакше, прощення  боргу в якості одного із  способів припинення зобов'язання  слід вважати двосторонньою угодою (договором), оскільки "презюмується, що для її вчинення потрібне  досягнення згоди між кредитором  і боржником"[9].