Законотворчість: поняття, ознаки, стадії, види

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний університет імені В. Н.Каразіна

 

 

Кафедра державно-правових дисциплін

 

КУРСОВА РОБОТА

Дисципліна: теорія держави і права

 

Тема: Законотворчість: поняття, ознаки, стадії, види.

 

 

                                                                           

    Виконала студентка

                                                                   2 курсу, ЗЮП-22 групи

            юридичного факультету

          

 

                                                      Викладач:

                                         (науковий ступінь, вчене 
                                          звання, П.І.Б.)

_________________________________

 

 

 

 

 

Харків – 2013 

• Зміст

 

• Вступ 

• І. Визначення понять:  “законотворчості”, “закону” та “законодавчого процесу (процедури)” та їх принципи 

1.1. Визначення понять:  “законотворчості”, “закону” та “законодавчого  процесу (процедури)”

1.2. Принципи та функції законотворчості

ІІ. Законодавча процедура в Україні  

1. Верховна Рада України – єдиний законодавчий орган
2. Питання законодавчої ініціативи
3. Суб’єкти законодавчої ініціативи
4. Порядок проходження законопроектів у Верховній Раді України
5. Підписання і оприлюднення законів: підписання, опублікування, введення у дію 

Висновки

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Законотворчість - один з важливих напрямків роботи будь-якої держави. Це специфічних, потребуючих особливих, знань і умінь інтелектуальна діяльність, зв'язана з чи створенням зміною існуючих у державі правових норм. За результатами правотворчої роботи - законам і іншим нормативним актам - судять про державу в цілому, ступеня його демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди мало потребу в точному і досконалому правовому рішенні, у такій діяльності органів держави, у результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій. Подібних норм і правил дуже не вистачало радянському суспільству, однак ця недостача була викликана не недостатньою розробленістю теорії і практики правотворчої діяльності, а іншими, далекими від науки причинами.

Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімуму числа неефективних законодавчих актів — постійна задача законодавця. Саме цим порозумівається теоретичне і практичне значення вивчення проблем, зв'язаних із процесом створення норм права. «Споживачами» законів є люди, суспільство, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих правових рішень, тому що будь-яка помилка законодавця волоче невиправдані матеріальні витрати, порушення інтересів громадян. Можна привести чимале число фактів з вітчизняної історії, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери постраждали від непродуманих, науково не обґрунтованих і грубих правових рішень.

Світова історія права теж не вільна від помилок законодавця. Досить навести факт законодавчої заборони в США в період «великої депресії» виробництва і споживання спиртного, що викликало ріст контрабанди, мафії і злочинності в цілому.

Може створитися враження, що знання основ законотворчості корисно тільки тим, хто його здійснює,— депутатам парламенту, членам уряду і т.д. Однак це не так, тому що створення правових норм — доля державних органів будь-яких рівнів — від вищих до місцевих. Тому юристи повинні у всіх тонкостях знати теорію і практику законотворчьої роботи.

Здійснюючи владні повноваження, держава використовує різні прийоми і методи керівництва — оперативне управління, правосуддя, нагляд і контроль, але ці напрямки діяльності держави не породжують норм права, хоча і здійснюються на його основі.

І. Визначення понять:  “законотворчості”, “закону” та “законодавчого процесу (процедури)” та їх принципи

 

1.1. Поняття: “законотворчості”, “закону”  та “законодавчого процесу (процедури)”.

 

Законотворчість — більш широке поняття: воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність по створенню закону, і оцінку його ефективності, і можливе наступне коректування (зміна, доповнення)1.

Законотворчість — це стрижень правотворчості, його найважливіша складова частина, тому їй притаманні риси, загальні для всіх видів правотворчості. проте якщо правотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження і оприлюднення нормативних актів, що здійснюється компетентними державними органами, то законотворчість — це діяльність із підготовки, затвердження та оприлюднення законодавчих актів держави.

Значна роль законодавства в житті окремого індивіда й суспільства в цілому припускає знання, перш за все, того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, в чому суть законотворчості. Без такого знання виключається скільки-небудь успішна діяльність із створення законів.

Законотворчість передбачає наявність у законодавців не тільки загальної соціальної культури, а й вимагає від них спеціальних знань, певних навичок володіння мистецтвом формування і формулювання законодавчої волі, яких вони досить часто не мають. Ці знання в юридичній науці називають законодавчою технікою, яка являє собою певну систему вимог при створенні нормативно-правових приписів та їх систематизації.

Успішна діяльність із створення законів передусім залежить від правової культури законодавця, його істинно творчого ставлення до свого завдання, від рівня володіння юридичною наукою і прийомами законодавчої техніки. сутність правової культури законодавця як складової загальної культури полягає у стилі мислення і відповідної дії, заснованої на визнанні і пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності і режиму правопорядку, відповідно до яких здійснюються законодавча діяльність і правореалізаційна практика.

В культурі законотворчості акумулюються різнобічні знання правової дійсності, її історії та перспектив розвитку, спеціальні знання про право і закон, їх вміле практичне використання.

Динамізм економічних, політичних і соціокультурних потреб сучасного суспільства ставить все нові й нові завдання правового опосередкування відповідного кола суспільних відносин. Багатогранність і глибока соціальна обумовленість цих завдань наочно виявляється вже простим перерахуванням проблем, що постають перед законотворчістю, а саме необхідністю:

- дослідження різних соціальних факторів, що обумовлюють потребу в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин;

- виявлення і ретельного обліку при створенні законів різнорідних інтересів соціальних і національних спільностей, соціальних груп і суспільства в цілому, урахування їх особливостей, звичаїв і традицій;

- використання в процесі створення закону новітніх досягнень науки, техніки й культури;

- проведення порівняльного аналізу законопроекту не лише з аналогічними правовими настановами колишніх і діючих законодавчих систем інших держав, а й з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності, існуючими в діяльнісній практиці;

- проведення в доцільних і можливих випадках спеціальних експериментів для визначення оптимального варіанту правового регулювання відповідних типів і груп суспільних відносин і вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини;

- виявлення зв’язку, визнання відповідності й взаємодії законопроекту з конкретною правовою системою і, передовсім, з її основним Законом;

- удосконалення організаційних форм і процедур створення закону.

Такі об’ємні і трудомісткі завдання не можуть бути успішно реалізовані без творчого підходу до розв’язання їх законодавцем.

Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони.

Закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності означає таке:

- закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім  законодавчого, не може його скасувати  або змінити;

- усі інші нормативні  акти (державних органів, громадських  організацій, комерційних корпорацій) перебувають "під" законом, є підзаконними. Вони грунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів  влади в державі, як правило, вищого  представницького органу країни (в Україні - Верховна Рада) або  громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

2. Акт, що може бути  лише нормативним за змістом (на  відміну від акта застосування  норм права і акта тлумачення  норм права);

3. Завжди письмовий  акт-документ, який закріплює норми  права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж - норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений  у суворій відповідності з  конституцією і раніше ухваленими  законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути  замінений, як правило, лише законом  і перевірений на відповідність  конституції лише Конституційним  Судом;

6. Акт, що має вищу  юридичну чинність, тобто акт  найвищого юридичного "рангу"; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із  дотриманням особливої законодавчої  процедури, яка зветься законодавчим  процесом.

Законодавчий процес — це нормативно регламентована про-

цедура ухвалення закону, яка складається з окремих стадій — само-

стійних, логічно завершених етапів і організаційно–технічних дій щодо

внесення, розгляду, прийняття (зміни) законів та їх оприлюднення.

В Україні розрізняють:

1. Законодавчий  процес стосовно актів, які приймаються  всеукраїнським референдумом (регламентується Конституцією та Законом “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”);

2.  Законодавчий  процес стосовно законів, які  приймає Верховна Рада.

 

1.2. Принципи і функції законотворчості

 

Виділяють дві групи принципів законотворчості: загальні і спеціальні2.

Загальні принципи законотворчості — незаперечні основні вимоги, що виражають його сутність:

Демократизм. Одним з напрямків розвитку політичної системи суспільства на сучасному етапі є усе більш активна участь громадян у управлінні державними і суспільними справами, що в процесі законотворчості відбивається в прийнятті законів  шляхом референдуму — самої безпосередньої форми демократії, чи діяльністю спеціальних органів, яким народ делегували це право.

Законність. Цей принцип виявляється у відношенні як процедури прийняття нормативно-правового акта, так і його змісту. Повновладдя представницьких, виконавчих органів, що видають правові акти і здійснюють контроль за правотворчістю інших органів, повинне реалізуватися строго в рамках їхньої компетенції, на основі закону й у повній відповідності з ним. Зміст законодавчого акта повинний відповідати ідеалам правової держави і громадянського суспільства, початкам гуманізму, загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права.

Гласність. Цей принцип складається у відкритості законодавчого процесу, вільному і діловому обговоренні проектів законодавчих актів. Правда, практика всенародних обговорень як засобу реального виявлення й обліку думки мільйонів людей себе не виправдала, у першу чергу, у силу відсутності механізму підведення їхніх підсумків і подальшого обліку в законодавстві. У той же час не можна відмовлятися від практики широкого обговорення проектів з науковою громадськістю, фахівцями-практиками, безпосередньо з населенням. Демократична правова держава не програла б від використання такої форми, якщо не перетворювати її у формальність.

Гуманізм. Цей принцип складається у формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави.

Науковість. Цей принцип складається в ефективне використання досягнень юридичної й іншої наук при складанні законопроектів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи. Посиленню ролі науки в процесі правотворчості сприяло б прийняття спеціального Положення про наукове забезпечення законодавчої діяльності.