Сучасні наукові підходи до праворозуміння

Очевидно, в межах поширених  поглядів на праворозуміння як на виключно наукову категорію це запитання навряд чи можна вирішити.

Наблизити до його вирішення спроможне, на мою думку, більш широке трактування праворозуміння як процесу і результату не лише цілеспрямованої наукової діяльності, а й як осягнення і сприйняття образу права в суспільній правосвідомості загалом.

Хоча правосвідомість є формою освоєння і відображення правової дійсності, вираженою в системі ідей, поглядів, теорій, емоцій та настроїв, праворозуміння, як слушно зазначає М. Вопленко, завжди виступає системостворюючим стрижнем правосвідомості. У цьому відношенні запропоноване П. Рабіновичем визначення праворозуміння як відображення у людській свідомості того явища, яке позначається терміном «право», є коректнішим, незважаючи на те, що в автора це визначення стосується переважно термінологічного аспекту праворозуміння.

РОЗДІЛ II ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ ПРАВОРОЗУМІННЯ

2.1 Наукові визначення  теорій праворозуміння 

 Питання праворозуміння  належать до основних у теорії  держави і права. У світі  існує безліч наукових ідей  і поглядів з приводу того, що є право, в чому його  суть. Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища.

При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно враховувати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння завжди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка  сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції.

Залежно від того, що розглядається як джерело правоутворення — держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і  позитивістську теорії права. 
   Природно-правова теорія. Ідея природного права виникла в Давній Греції і Давньому Римі й пов’язана з іменами Сократа, Аристотеля, грецьких і римських істориків, Цицерона, Ульпіана й інших римських юристів. В епоху середньовіччя вона одержала поширення в богословських творах Фоми Аквінського. Однак, як один з основних напрямів праворозуміння і самостійної наукової школи, природно-правова доктрина склалася в період буржуазних революцій XVII–XVIII ст. у працях таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Природно-правова школа у своїх поглядах виходила з існування двох систем права — природного і позитивного. Позитивне — це право, в якому виражається державна воля. Піддаючи критиці феодальне право в умовах абсолютизму, представники природно-правової школи вказували на його несправедливість, на те, що закони закріплюють пригноблення людей.

На відміну від  позитивного природне право виникає  з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних  принципів. Тому воно розумне і справедливе. Основні ідеї пов’язані з не-відчужуваними  правами людини, свободою, рівністю, безпекою, опором насильству тощо. Тому позитивне право, що суперечить вимогам  природного, повинне бути замінене на таке позитивне право, яке б  ґрунтувалося на ідеях і принципах природного права.

Безперечно, ця теорія володіє значним гуманістичним  потенціалом. Проте не можна відкидати  роль держави у забезпеченні дієвості правових норм, у наданні їм загальнообов’язкового  значення.

Позитивістська  теорія права (К. Бергбом, Г. Шершеневич) виникла як опозиційна “природному праву”. На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні відносно законодавства, позитивізм вводить поняття “суб’єктивне право” як похідне від об’єктивного права, установленого державою. Держава делегує суб’єктивні права і встановлює юридичні обов’язки в нормах права. Позитивізм ототожнює право і закон.

Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення стабільного правопорядку, детального вивчення структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм права і нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментів цієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права, неврахування його природно-правового аспекту.

Залежно від того, у чому вбачалася основа (базовий  елемент) права — норма права, правосвідомість або правовідносини — сформувалися нормативістська, психологічна і соціологічна теорії.

Нормативістська теорія заснована на уявленні про те, що право — це сукупність норм, виражених зовні у законах й інших нормативних актах.

Розуміючи під правом юридичні норми, представники цієї теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства, досягнутого рівня цивілізації  та ін. Вони виходили з того, що правові  норми зобов’язані своїм виникненням  і розвитком не реальним суспільним відносинам, а формальним установленням  держави.Сучасне розуміння права  в рамках цієї теорії можна виразити наступною схемою:

• право — це система взаємозалежних і взаємодіючих норм, викладених у нормативних актах (текстах);
• норми права видаються державою, в них виражається державна воля, зведена в закон;
• норми права регулюють найважливіші суспільні відносини;
• саме право і його реалізація забезпечуються в необхідних випадках  примусовою силою держави;
• від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правове регулювання.

 
   Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий підхід, по-перше, дозволяє створювати й удосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує режим законності, однакове застосування норм права; по-третє, сприяє формуванню “нормативного” уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомості громадян; по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначати права й обов’язки суб’єктів, чітко фіксувати міру і засоби державного примусу; по-п’яте, дозволяє абстрагуватися від класово-політичних характеристик права, що особливо важливо при правозастосуванні.

Недолік нормативістського  підходу вбачається в запереченні  обумовленості права потребами  суспільного розвитку, ігноруванні  природних і моральних начал  у праві й ролі правосвідомості  в реалізації юридичних норм, абсолютизації  державного впливу на правову систему.

Психологічна  теорія права. Найбільш ґрунтовно ця теорія була розроблена в дореволюційній Росії Л. Петражицьким. Суть його концепції в тому, що він розрізняє позитивне право, яке офіційно діє в державі, та інтуїтивне право, джерела якого містяться у психіці як результат “переживання” юридично значимих ситуацій. На перший план висуваються емоції — імпульсивні переживання, що спонукують людину зробити певну дію. Такі емоції Л. Петражицький поділив на:

• імперативні, чи моральні;
• імперативно-атрибутивні, чи правові.

 
   Імперативна емоція припускає однобічне переживання обов’язку вчинити дію щодо іншої особи, однак це не супроводжується переживанням іншою стороною права зажадати виконання цього обов’язку. Наприклад, переживання перехожим обов’язку подати милостиню жебраку. Це особиста справа перехожого. У свою чергу, жебрак не переживає при цьому права зажадати від перехожого виконання цього обов’язку. 
   Імперативно-атрибутивна — двостороння емоція, при якій переживання однією особою обов’язку відносно іншої сполучається з переживанням останньою права зажадати виконання цього обов’язку. Наприклад, відносини боржника і кредитора, продавця і покупця тощо. З таких двосторонніх імперативно-атрибутивних емоцій і складається інтуїтивне, психічне право, якому, на думку Л. Петражицького, належить головне місце. Неважко помітити, що під правом розуміється правосвідомість. Позитивним тут є те, що ця теорія звертає увагу на одну з важливих сторін правової системи — психологічну. Не можна проектувати і приймати закони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не беручи до уваги психологічні особливості індивідів. Законодавча і правозастосовча практика могла б більш плідно використовувати деякі висновки цієї теорії. Психологічні процеси різних рівнів — така ж реальність, як і економічні чи політичні процеси. Право опосередковує їх, виявляє через них свою ефективність. 
   Недоліками цієї теорії можна вважати її однобічний характер, відрив від об’єктивної реальності, неможливість у її рамках структурувати право і відрізняти його від інших соціально-регулятивних явищ (наприклад, моралі).

Соціологічний підхід сформувався у другій половині XIX ст., у рамках школи “вільного права”. Цей підхід відкидає всі інші аспекти права, за основу беруться реальні правові відносини, розвиток яких набагато випереджає розвиток законодавства. Тому законотворчість визнавалась другорядною порівняно з правозастосуванням, спрямованим на індивідуальне регулювання суспільних відносин. Звідси теза: “Право варто шукати не в нормах, а в самому житті”. Закон розглядався як “порожня посудина”, яку необхідно наповнювати реальним змістом рішеннями суддівської влади.Серед основних недоліків цього підходу можна виділити відсутність міцної юридичної основи для дій суб’єктів і впевненості в їхніх кінцевих результатах; вирішення юридичних справ на користь економічно і політично сильного, на шкоду слабким, малозабезпеченим; небезпеку некомпетентного рішення і відвертої сваволі з боку деяких посадових осіб; заперечення нормативності як найважливішої властивості права, недооцінці в праві морально-гуманістичних начал, змішуванню одного з факторів утворення права — інтересу — із самим правом.

Позитивними в цьому  разі можна визнати наступні положення: а) суспільство і право розглядаються  як цілісні, взаємозалежні явища; б) теорія доводить, що вивчати потрібно не тільки норми права, установлені  державою, але й всю сукупність сформованих на їх основі у суспільстві  правових відносин; в) підкреслюється роль права як засобу соціального  контролю і досягнення соціальної рівноваги, підвищується роль судової влади.

Марксистська  теорія права. На відміну від розглянутих вчень, більшість яких заснована на різних течіях філософського ідеалізму, марксистська теорія права, як і вчення марксизму в цілому, ґрунтується на матеріалістичній філософії. Відповідно до поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса право розглядається як частина надбудови над економічним базисом суспільства. Викликане до життя матеріальними умовами життя суспільства, воно справляє на нього зворотний вплив. Головне в праві основоположники марксизму бачили в його класовій природі. Для марксистської теорії характерний розгляд права в тісному зв’язку з державою, яка не тільки формує, але й забезпечує реалізацію права. Марксистська теорія права, безсумнівно, вплинула на матеріалістичне розуміння права. Незважаючи на те, що в наш час марксистська теорія зазнає справедливої критики і переосмислення, багато висновків марксистського вчення про право, як і про державу, і в сучасних умовах зберігають своє значення.  
   Можна сперечатися про те, що є право, яку реальність воно відбиває, можна по-різному осмислювати походження права, розходитися в думках на сутність і призначення права, але якщо питання ставиться в практичній площині, варто шукати єдину точку відліку, єдиний погляд, єдину позицію. Право втратило б свою цінність, перестало б виконувати свою роль по стабілізації й упорядкуванню суспільних зв’язків, якби розумілося всіма по-різному. Визначеність у понятті права — вихідна точка визначеності і порядку в суспільних відносинах.Кожна з названих теорій має свої переваги і недоліки, їхня поява і розвиток обумовлені природним розвитком людського суспільства і свідчать про необхідність і соціальну цінність права в житті людей. У наукових цілях і в інтересах ефективної правотворчості варто вітати різні підходи до права, різні визначення права і прагнення до їхнього синтезу в рамках єдиного поняття, у рамках інтегративного підходу до права. 
  

Сучасний інтегративний підхід до права містить у собі сукупність різних підходів, що забезпечує всебічне й об’єктивне вивчення права. Але в його основі лежить нормативний підхід, що, однак, не виключає й інших підходів, які разом з тим не повинні суперечити нормативному розумінню права.

Останнім часом  розвивається широке розуміння права. Воно орієнтується на розгляд права  в правовідносинах, правосвідомості, пра-возастосовчих актах, суб’єктивних правах. Однак за основу сутності права  цей підхід брати не можна. Прихильники цього напряму виходять з того, що поняття права містить у собі не тільки норми, але й інші правові явища:

• правосвідомість
• правовідносини
• суб’єктивні права
• акти застосування права та ін.

Таке розуміння  права неминуче веде до розчинення його в інших правових явищах. Не можна не погодитись з російським ученим В. Кудрявцевим, який писав: “…професійному юристу повинна бути притаманна чітка  і визначена позиція: ніяке побажання, переконання чи думка не можуть розглядатися як правова норма, коли вони не виражені в юридичному акті, прийнятому належним чином”. На жаль, прихильники широкого праворозуміння не враховують того, що сучасне нормативне розуміння права  принципово відрізняється від традиційного вузького “нормативізму”.

2.2 Розвиток  праворозуміння

Проблему розуміння права без перебільшення можна віднести до числа «вічних». Починаючи з виникнення професійної юридичної діяльності й до сьогодні не було й немає, мабуть, жодного юриста, який би не замислювався над питанням, що таке право, і не намагався дати відповідь на нього.Тим більше зросла увага до цього питання із зародженням теоретичних знань про право. Сотні й тисячі років мислителі різних народів — філософи, соціологи, правознавці — намагалися його з´ясувати. Проте проблема праворозуміння і нині залишається центральною для юриспруденції. Варто навести у зв´язку з цим слова нашого співвітчизника — визначного теоретика права і соціолога Б. Кістя - Ківського, який ще на початку минулого століття писав:  «У жодній іншій науці немає стільки суперечливих теорій, як в науці про право. При першому знайомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питання про сутність і невід´ємні властивості права вирішуються різними представниками науки про право зовсім по-різному. Суперечка між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання — до якої сфери явищ належить право — починається розділення напрямів і шкіл у цій науці. Достатньо згадати найсуттєвіші відповіді на останнє запитання, щоб відразу отримати яскраве уявлення про те, в якому невизначеному стані перебуває ця сфера наукового знання» Відтоді мало що змінилося (за винятком радянського періоду, коли дискусії навколо розуміння права, особливо після сумнозвісної Першої Всесоюзної наради з питань науки радянського права і держави 1938 р., у вітчизняному правознавстві на довгі роки припинилися взагалі). Хіба що нині такі дискусії стали коректнішими, толерантнішими до альтернативних точок зору, а нерідко завершуються й певними компромісами. Розмаїття ж підходів до розуміння права з плином часу не тільки не зникло, а ще більше поглибилося. Показовим у цьому плані є експеримент, проведений відомим французьким журналом Droits, описаний Н. Руланом у його навчальному посібнику «Історичний вступ до права». Експеримент засвідчив, що навіть серед 50-ти найбільш авторитетних представників французького правознавства якогось єдиного підходу до визначення права не існує.